Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 170)

— М’ятна наливка, — зневажливо відповіла дівчина.

Їй не подобалося прислужувати Джекові, адже вона була донькою впливового чоловіка, а він — нужденним бродягою.

Джекові найбільше подобалася третя донька, Айша. За три місяці спілкування з родиною він близько познайомився з нею. Їй виповнилося п’ятнадцять чи шістнадцять років, вона була тендітна, жвава й завжди всміхнена. Хоч і на три-чотири роки молодша за Джека, вона не здавалася малолітньою. Айша мала живий розум, нескінченно розпитувала його про Англію і те, як там живуть. Вона часто висміювала манери, прийняті в громаді Толедо: снобізм арабів, примхливість євреїв і несмак новоспечених багатіїв із християн — і Джек аж качався зі сміху. Наймолодша з трьох сестер, вона здавалася найменш цнотливою: у тому, як вона дивилася на Джека, як нахилялася над ним, ставлячи на стіл таріль із пряними креветками, крізніла нестримність. Вона перехопила його погляд і, ідеально скопіювавши бундючні манери свої сестри, промовила:

— М’ятна наливка.

Джек захихотів.

Поруч з Айшею він міг упродовж багатьох годин не згадувати Алієну. Однак, коли опинявся на самоті, думки про Алієну не відпускали його — здавалося, він бачився з нею тільки вчора. Спогади про неї були живими й болючими, хоча він не бачив її вже понад рік. Джек міг легко пригадати, як вона виявляла почуття: сміх, задумливість, підозру, тривогу, радість, приголомшення, а найяскравіше — пристрасть. Він пам’ятав усі обриси її тіла й досі міг уявити вигин її грудей, відчути м’якість шкіри з внутрішнього боку її стегон, смак її поцілунку й аромат її збудження. Він часто жадав її.

Щоб зцілитися від безплідної пристрасті, він часом уявляв, що Алієна може робити цієї миті. Бачив, як вона ввечері стягує з Альфреда чоботи, сідає їсти разом із ним, цілує його, кохається з ним і дає грудь дитині, схожій на Альфреда. Ці образи мучили його, але не охолоджували.

Сьогодні, на Різдво, Алієна мала б смажити лебедя, прикрашати страву його ж пір’ям і готувати посет[158] з елю, яєць, молока та мускатних горіхів. Їжа, що стояла перед Джеком, була геть іншою: апетитні страви з ягнятини під різними дивними приправами, рис, змішаний з горіхами, і салати, приправлені лимонним соком і оливковою олією. Джек не одразу звикнув до іспанської кухні. Тут не подавали величезних шматів яловичини, свинячих ніг та оленячих туш, без яких в Англії не обходився жоден бенкет, і не поглинали величезних куснів хліба. У цих краях не було безкраїх пасовищ для худоби та родючих ґрунтів для пшеничних ланів. Нестачу м’яса в Іспанії компенсували вигадливими способами його приготування з використанням різноманітних прянощів і, хоч не мали стільки хліба, як в Англії, споживали багато різноманітних овочів і фруктів.

Джек жив у Толедо в гурті англійських церковників. Вони належали до міжнародної спільноти спудеїв, яка об’єднувала євреїв, мусульман і арабських християн. Англійці перекладали праці математиків з арабської на латину, щоб їх могли прочитати християни. Вони відкривали для себе й досліджували скарбницю арабської науки, і серед них панувала атмосфера несамовитого збудження. Хтось із них мимохідь запросив до гурту й Джека, адже до цього кола приймали всіх, хто розумів, що вони роблять, і поділяв їхній ентузіазм. Вони нагадували селян, які роками намагалися щось виростити на кам’янистому ґрунті, а потім раптом перейшли на родючі ниви. Джек покинув будівництво, щоб вивчати математику. Він не мусив заробляти на шматок хліба: церковники давали йому нічліг і харчі, а також, коли знадобилося, забезпечили його новою тунікою та сандаліями.

Рашид був одним з їхніх покровителів. Як купець він знав кілька мов і вирізнявся космополітичними поглядами. Удома він розмовляв не мосарабською, а кастильською — мовою християнської Іспанії. Окрім того, його родина знала французьку — мову норманів, важливих торгових компаньйонів. Попри те що його головним зайняттям була торгівля, Рашид мав потужний інтелект і широкий спектр інтересів та любив розмовляти зі студентами про їхні теорії. Він із першого погляду вподобав Джека й запрошував його до себе на обід по кілька разів на тиждень.

Щойно вони сіли їсти, Рашид спитав Джека:

— Чого філософи навчили нас за цей тиждень?

— Я читав Евкліда.

Евклідові «Начала» були однією з перших перекладених книг.

— Евклід — незвичне ім’я для араба, — сказав Ісмаїл, брат Рашида.

— Він був греком, — пояснив Джек. — Жив іще до народження Христа. Римляни втратили його роботи, а от єгиптяни зберегли — тому вони дійшли до нас арабською мовою.

— А тепер англійці перекладають їх латиною! — вигукнув Рашид. — Це дивовижно.

— То чого ти навчився? — спитав Йосеф, наречений Раї.

Джек вагався. Це було складно пояснити. Він вирішив підійти з практичного погляду.

— Мій вітчим, будівник, навчив мене елементарних геометричних операцій: як розділити смугу точно навпіл, як намалювати прямий кут, як намалювати один квадрат усередині іншого, щоб менший за площиною дорівнював половині великого.

— Який сенс у цих уміннях?! — перебив Йосеф.

У його голосі звучала зневага. Джек здавався йому вискочнем, але він заздрив тому, що Рашид приділяє його словам стільки уваги.

— Вони необхідні під час планування будівництва, — ввічливо відповів Джек, не звертаючи уваги на Йосефів тон. — Подивіться на цей дворик. Площа вкритих дахом аркад така сама, як площа відкритого простору посередині. Так будують більшість внутрішніх двориків, зокрема й клуатри в монастирях. Це — найприємніші пропорції. Коли середня частина більша, вона нагадує ринкову площу, а коли менша — дірку в даху. Але щоб вона мала правильний розмір, будівник мусить знати, як намалювати відкриту ділянку посередині таким чином, щоб вона дорівнювала половині площі всього квадрата.

— Хто б міг подумати! — із захватом сказав Рашид. Він завжди був радий дізнатися щось нове.

— Евклід пояснює, чому саме це працює, — продовжив Джек. — Наприклад, дві частини розділеної лінії однакові тому, що утворюють відповідні сторони конгруентних трикутників.

— Конгруентних? — перепитав Рашид.

— Тобто абсолютно однакових.

— А-а, зрозуміло.

Однак, Джек бачив, що ніхто більше цього не второпав.

— Але ти вмів робити це ще до того, як прочитав Евкліда, — не розумію, чим це допомогло тобі, — сказав Йосеф.

— Розуміння завжди на користь людині! — запротестував Рашид.

— Крім того, тепер, коли розумію принципи геометрії, я зможу розв’язати інші проблеми, які бентежили мого вітчима, — зауважив Джек.

Розмова його розчарувала: Евклід здавався йому сліпучим одкровенням, але він не міг переповісти захопливу важливість цих нових відкриттів.

— Найцікавіше в Евкліді — його методика, — сказав він. — Він робить логічні висновки на підставі п’яти аксіом — очевидних істин.

— Наведи мені приклад аксіоми, — попросив Рашид.

— Лінію можна продовжувати нескінченно.

— Не можна, — сказала Айша, яка обходила всіх із мискою фіг.

Гості, які не звикли до того, щоб дівчина втручалася в розмову, були дещо шоковані, але Рашид поблажливо розсміявся: Айша була його улюбленицею.

— Чому не можна? — спитав він.

— Вона ж має десь закінчитися, — відповіла вона.

— Але в уяві вона може бути нескінченною, — заперечив Джек.

— У моїй уяві вода може текти під гірку, а собаки — розмовляти латиною, — відрізала вона.

Її мати, яка щойно підійшла до столу, почула слова доньки.

— Айшо! — холодно мовила вона. — Геть!

Чоловіки розсміялися, а Айша скорчила гримасу й вийшла.

— Той, хто з нею одружиться, матиме клопіт! — сказав батько Йосефа.

Гості знову розсміялися, і Джек разом із ними, хоча він і помітив, що всі дивляться на нього, немов цей жарт стосувався саме його.

Після обіду Рашид показував свою колекцію механічних іграшок. Він мав чан, де можна було змішати воду з вином, а потім знову роз’єднати; дивовижний водяний годинник, який лічив години з феноменальною точністю; глек, здатний сам наповнюватися й ніколи не переливатися; і, нарешті, дерев’яну статую жінки з очима, зробленими з якогось кристала, що поглинав воду вдень, коли було тепло, та віддавав її, коли спадала вечірня прохолода, тож здавалося, ніби статуя плаче. Джек поділяв Рашидове захоплення цими іграшками, але найбільше його здивувала плакуча статуя. Усі інші здавалися простими, варто було лише пояснити, як вони влаштовані, але ніхто не розумів, як влаштовано статую.

Потім вони сиділи в аркаді, грали в ігри, дрімали та ліниво розмовляли. Джек мріяв би мати таку саму велику родину, як оця — із сестрами, дядьками й кузенами, і родинний будинок, куди всі могли б приїздити, і повагу в місті. Раптом він згадав свої розмови з матір’ю в ніч, коли вона врятувала його з карцеру в пріораті. Він питав її про близьких батька, і вона сказала, що в нього багато родичів у Франції. Джек усвідомив, що також десь має таку родину. Брати й сестри його батька — це його дядьки й тітки. У нього могли бути й кузени його віку. Чи зможе він колись їх знайти?

Джек почувся так, немов плив за течією. Він міг вижити будь-де, але йому ніде не було місця. Він був різьбярем, будівником, монахом і математиком, але не знав, де його справжнє покликання, якщо таке взагалі існувало. Часом він думав, чи не варто йому стати менестрелем, як батько, або жити поза законом, як мати. Йому виповнилося дев’ятнадцять, але він не мав ані дому, ані коріння, ані родини, ані мети в житті.