Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 169)

Алієна пересіла з табурета на ліжко, але свічку не задувала, щоб бачити малого. Вони обоє погано спали вночі. Ближче до світанку його дихання послабшало, і він припинив плакати й навіть ворушитися.

Алієна тихо заплакала. Вона загубила слід Джека, а тепер її дитина сконає тут, серед незнайомих людей, у такому далекому від дому місті, їй ніколи не зустрінеться такий, як Джек, і в неї більше ніколи не буде дітей. Напевно, вона також помре. Можливо, це й на краще.

На світанку вона задула свічку й, знесилена, провалилася в сон.

Її різко розбудив гучний шум унизу. Світило сонце, і на узбережжі під вікнами галасувала юрба. Малюк лежав нерухомо, його обличчя нарешті стало спокійним. Жах скував серце Алієни. Вона торкнулася грудей сина: вони були ані гарячі, ані холодні. Вона ахнула зі страху. Аж тут він глибоко й тремтливо позіхнув і розплющив очі. Алієна мало не знепритомніла з полегшення.

Вона підхопила малюка на руки й обійняла, а він голосно заплакав. Алієна зрозуміла, що син видужав: температура була нормальною, та й почувався він добре. Вона приклала його до грудей, і він жадібно присмоктався. Замість того щоб відсторонитися після кількох ковтків, він смоктав і смоктав; коли ж одна її грудь спустіла, він взявся до другої і також спустошив її, а потім поринув у глибокий спокійний сон.

Алієна помітила, що симптоми її хвороби також зникли, хоча вона й почувалася виснаженою. Проспала поруч із малюком до полудня, а потім знову нагодувала його. Після того спустилася на перший поверх таверни й пообідала козячим сиром і свіжим хлібом із беконом.

Напевне, дитину зцілила свята вода з базиліки Святого Мартина. По обіді Алієна пішла до гробниці святого, щоб подякувати йому.

У церкві великого абатства вона дивилася на мулярів за роботою, думала про Джека й про те, що він тепер зможе побачити свою дитину, їй не давало спокою питання, чи він справді відхилився від свого маршруту. Може, він працював десь у Парижі й різьбив камінь для нового собору. Заглиблена в ці думки, Алієна раптом побачила нову консоль, що її саме встановлювали будівники. На ній була вирізьблена постать чоловіка, який, здавалося, тримав вагу колони на своїй спині. Алієна ахнула вголос. Вона негайно, без тіні сумніву, зрозуміла, що ця скоцюрблена, змучена фігура була Джековою роботою. То він таки був тут!

З радісним биттям серця вона підійшла до робітників.

— Це зображення, — сказала вона, ледь дихаючи, — вирізьбив англієць, правда ж?

Їй відповів старий робітник зі зламаним носом.

— Саме так — це зробив Джек Фіцджек. Я ще ніколи в житті такого не бачив.

— Коли він був тут? — спитала Алієна й затамувала подих, поки старий чухав потилицю під брудним ковпаком.

— Та вже, мабуть, з рік тому. Він пробув тут недовго. Старшому він не сподобався. — Робітник стишив голос: — Якщо по правді, Джек був надто вмілий. Він поставив майстра на місце, ось чому йому довелося піти, — сказав він і приклав пальця до губ, наголошуючи на таємності своїх слів.

— Він сказав, куди йде? — збуджено спитала Алієна.

Старий подивився на малюка.

— Це його дитина, таке волосся ні з чим не сплутаєш.

— Так, його.

— Думаєш, Джек буде радий тебе бачити?

Алієна зрозуміла, що будівник думає, ніби Джек міг тікати від неї, і розсміялася.

— О, так! — мовила вона. — Він буде радий бачити мене.

Той знизав плечима.

— Він сказав, що йде в Компостелу, якщо це тобі допоможе.

— Дякую! — радісно сказала Алієна й поцілувала старого, на його подив і радість.

Пілігримські шляхи через Францію сходилися в одну точку в Остабаті, у підгір’ї Піренеїв. Там гурт пілігримів, з якими подорожувала Алієна, збільшився з двадцяти до сімдесяти. Вони стерли ноги, але були в доброму гуморі: заможні містяни, втікачі від правосуддя, кілька пияків, кілька ченців і священнослужителів. Божі люди були там з міркувань побожності, а решта — просто щоб розважитися. Вони розмовляли кількома мовами: фламандською, німецьким наріччям і окситанською, поширеною на півдні Франції. Однак, це не заважало спілкуванню, і вони співали, грали та розповідали історії, поки перетинали Піренеї, а дехто навіть завів інтрижки.

Після Туру Алієна, на жаль, не зустріла нікого, хто пам’ятав би Джека. Але дорогою через Францію траплялося не так багато менестрелів, як вона уявляла. Один фламандський пілігрим, який уже не вперше йшов цим шляхом, сказав, що за горами, в Іспанії, їх буде більше.

І він мав рацію. У Памплоні Алієна мала щастя зустріти менестреля, який пригадав молодого рудого англійця, що розпитував про свого батька. Поки втомлені пілігрими повільно йшли через північ Іспанії до узбережжя, Алієні трапилися ще кілька менестрелів, і майже всі пам’ятали рудого англійця. Вона з дедалі більшою радістю чула від кожного з них, що Джек ішов у Компостелу. Ніхто не пригадував, щоб він повертався.

Тобто він і досі був там.

Її тіло страждало, але настрій був піднесений. Упродовж останніх днів подорожі вона вже ледь здатна була стримувати радість. Почалася зима, але погода була тепла й сонячна. Малюк, уже піврічний, був здоровий і щасливий. Алієна відчувала впевненість у тому, що знайде Джека в Компостелі.

Вони прибули туди на Різдво.

Усі одразу ж пішли в собор на службу. Церква, природно, була переповнена людьми. Алієна ходила між вірянами, вдивлялася в їхні обличчя, але Джека серед них не було. Не дивно, адже він не був надто побожним — насправді Джек ніколи не ходив до церкви, хіба що у робочих справах. Коли Алієна знайшла собі нічліг, уже стемніло. Вона лягла в постіль, але не могла заснути від збудження: можливо, Джек за кілька кроків від неї, і, можливо, завтра вона побачить його, поцілує та покаже сина.

Алієна прокинулася на світанку. Малюк відчував її нетерпіння і ссав нервово, покусуючи яснами за пипки. Вона поспішно помила його та пішла надвір з дитям на руках.

Ідучи прибитими пилом вулицями, Алієна за кожним рогом чекала зустріти Джека. Як він здивується, коли побачить її! Який буде радий! Але вона не знайшла його на вулицях, тому стала заходити в нічліжні доми. Коли люди вийшли на роботу, вона заходилася розпитувати мулярів. Алієна знала, як сказати «муляр» і «рудий» на тамтешньому діалекті, а мешканці Компостели були звиклі до іноземців, тому в неї не виникало труднощів зі спілкуванням, але відшукати Джека їй не вдалося. Вона почала хвилюватися. Люди мали б знати його. Він був не з тих, на кого можна не звернути уваги, і мав би жити тут уже впродовж кількох місяців. Алієна також видивлялася характерні для нього карбування, але не могла нічого знайти.

Ближче до полудня вона зустріла огрядну шинкарку середніх літ, яка розмовляла французькою та пам’ятала Джека.

— Гарний хлопець. То це твій? Тутешні дівчата поспитали щастя, але марно. Він був тут у середині літа, але недовго — отака прикрість. І не сказав, куди піде. Мені він сподобався. Якщо розшукаєш, поцілуй його від мене.

Алієна повернулась у свою кімнату, лягла на ліжко та втупилась у стелю. Малюк канючив, але вона не звертала на нього уваги. Вона була виснажена, розчарована та скучила за домом. Це було несправедливо: вона прийшла за ним аж у Компостелу, а він подався кудись іще!

Оскільки він не повертався в Піренеї, а на заході було тільки узбережжя та океан, що тягнувся до краю світу, Джек, найімовірніше, пішов далі на південь. Алієна знову мусила вирушати в дорогу, верхи на гнідій кобилі та з дитиною на руках.

Вона думала, як далеко зайде, перш ніж її паломництво нарешті завершиться.

Джек зустрів Різдво разом зі своїм другом Рашидом Аль-Гаруном у Толедо. Рашид був сарацином, який прийняв християнство. Він нажив чималі статки завдяки тому, що возив прянощі зі Сходу — особливо перець. Джек і Рашид зустрілися під час денної меси у великому соборі, а потім пішли разом — під теплим зимовим сонцем вузькими вулицями крізь ароматні пахощі базару — до заможних кварталів.

Рашидів будинок зі сліпучо-білого каменю був збудований навколо внутрішнього дворика з фонтаном. Тінисті аркади дворика нагадували Джекові клуатр Кінгзбриджського пріорату. В Англії вони захищали від вітру й дощу, а тут їхнім призначенням було ховати від променів сонця.

Рашид і його гості розмістилися на м’яких подушках на підлозі та їли з низеньких столів. Чоловікам прислужували дружини, доньки й служниці, чия роль у господарстві була доволі двозначною: як християнин Рашид міг мати лише одну дружину, але Джек підозрював, що той крізь пальці дивився на несхвалення церквою наложниць.

Жінки були найбільшою принадою в гостинній домівці Рашида. Усі вони були прекрасні. Дружина Рашида, ставна граційна жінка з ніжною смаглявою шкірою, блискучим чорним волоссям і прозоро-карими очима, передала донькам свою вроду. Їх було троє. Найстаршу вже заручили із сином торговця шовками.

— Моя Рая — ідеальна донька, — сказав Рашид, коли вона обходила стіл із мискою духмяної води, в якій гості мали омити руки. — Уважна, слухняна та прекрасна. Йосефові пощастило.

Наречений схилив голову на знак згоди з тим, що йому поталанило.

Друга донька була горда й навіть пихата. Її, здавалося, обурили похвали, якими батько так щедро осипав її сестру. Вона зверхньо дивилася на Джека, наливаючи йому в кубок із мідного джбана.

— Що це? — спитав він.