Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 168)
Алієна знала, що має залишити дитину вдома, але це нестерпно краяло їй серце. Щоразу, як вона дивилася на сина, зважувала подумки всі за та проти й доходила незмінного висновку: вона має їхати. Але в тому було мало втіхи, бо Алієна не хотіла розлучатися з малюком.
Елена вирушила у Вейргем разом із нею. Там Алієна зустріла двох ченців із Гластонберійського абатства, які збиралися навідати свої володіння в Нормандії. Крім них, на судні було ще троє пасажирів: молодий сквайр, який провів чотири роки у своїх англійських родичів і тепер повертався до батьків у Тулузу, і двійко молодих мулярів, котрі прознали, що на тому березі вродливіші дівчата й більше платять. Вранці того дня, коли вони мали відпливати, всі чекали в шинку, поки екіпаж завантажував тяжкі зливки корнволлського олова. Муляри випили по кілька кухлів елю, але анітрішки не сп’яніли. Алієна притискала до себе малюка й тихенько плакала.
Нарешті корабель був готовий до відплиття. Міцна гніда кобила, яку Алієна придбала в Ширингу, вперше бачила море й не хотіла йти на сходні. Але сквайр і муляри охоче взялися допомагати і врешті-решт завели конячку на борт.
Коли Алієна віддавала малого Елені, її очі застилали сльози. Бабуся взяла його, але сказала:
— Не покидай його. Дарма я це запропонувала.
Алієна заплакала ще сильніше.
— А як же Джек? — мовила вона крізь сльози. — Я не можу жити без Джека, ніяк не можу. Я маю знайти його.
— Знаю, — відповіла Елена. — Я не відмовляю тебе від подорожі. Але ти і справді не можеш покинути малюка. Бери його із собою.
Від почуття вдячності Алієна розридалася ще сильніше.
— Думаєш, з ним усе буде гаразд?
— Дорогою сюди він здавався цілком щасливим. Так само буде й далі. Крім того, він не дуже любить козяче молоко.
Капітан судна сказав:
— Швидше, леді, наближається приплив.
Алієна забрала малюка й поцілувала Елену.
— Дякую. Я несамовито рада.
— Хай щастить, — промовила Елена.
Алієна розвернулася й побігла сходнями на борт.
Вони відпливли негайно. Алієна махала Елені, аж доки та перетворилася на ледь помітну цятку на пристані. Щойно вони вийшли з гавані Пулу, як задощило. Сховатися не було де, тож Алієна сиділа внизу разом зі своєю кобилою та речами. Відсіки для веслярів у неї над головою слабко захищали від опадів, але малюк, якого вона ховала під накидкою, не промокнув. Похитування судна, схоже, заколисало його, і він заснув. Коли стемніло і корабель став на якір, Алієна доєдналася до ченців, які молилися. Після того вона занурилась у неспокійний сон із дитиною на руках.
Назавтра вони причалили в Барфлері, і Алієна знайшла кімнату в найближчому місті — Шербурі. Упродовж наступного дня вона ходила містом і питала корчмарів і будівників, чи не зустрічали вони молодого англійського муляра з яскраво-рудим волоссям. Ніхто його не пригадував. Але серед норманів було чимало рудих, тому його могли й не помітити. Або він міг зійти в іншому порту.
Алієна й не сподівалася знайти Джека так швидко, але однаково засмутилася. Вранці вона вирушила далі на південь, приєднавшись до торговця ножами, його веселої гладкої дружини й чотирьох дітей. Вони рухалися повільно, втім, Алієна була рада зайвий раз не втомлювати кобили, адже попереду на них чекав довгий шлях. Попри те що вона їхала в гурті, гострий ніж із довгим лезом був надійно закріплений під її лівим рукавом. Алієна не видавалася заможною: її вбрання було теплим, але не розкішним, а кобила — міцною, та не баскою. Жінка завжди тримала кілька монет у гаманці, щоб нікому не показувати важкий пасок із грошима, яким вона була підперезана під тунікою. Малюка вона годувала крадькома, щоб незнайомі чоловіки не бачили її грудей.
Того вечора Алієні вперше пощастило. Вона зупинилась у крихітному селищі, що звалося Лессе, де зустріла одного ченця. Той добре пам’ятав молодого муляра-англійця, що захоплювався новітнім нервюрним[157] склепінням церкви в абатстві. Алієна не чулася з радощів. Чернець навіть пригадав, як Джек казав, що зійшов на берег в Онфлері — і це пояснювало, чому в Шербурі по ньому не залишилося слідів. Хоча відтоді минув уже рік, монах не забув рудого англійця — схоже, той справив на нього враження. Алієна рада була поговорити з кимось, хто бачив Джека. Це підтверджувало, що вона на правильному шляху.
Чернець пішов у своїх справах, а Алієна залишилася ночувати на підлозі в будинку для гостей. Засинаючи, вона притискала малюка до себе й шепотіла в його рожеве вушко:
— Ми знайдемо твого тата.
У Турі хлопчик захворів.
Місто було заможним, але брудним і надто людним. Щури зграями кружляли навколо зернових башт поруч із річкою Луарою. У місті була безліч пілігримів. Тур вважався відправною точкою для паломництва в Компостелу. Крім того, наближався день Святого Мартина, першого Турського єпископа, і чимало людей прийшли в абатство відвідати його гробницю. Мартин був відомий тим, що розрізав навпіл свій плащ і віддав половину голому жебракові. Напередодні свята всі трактири й нічліжні доми в Турі були переповнені. Алієні довелося зупинитись у старій таверні в доках, якою опікувалися дві літні сестри, надто старі та слабкі, щоб підтримувати лад у будинку.
Попервах Алієна проводила там мало часу. Вона ходила вулицями з малюком на руках і розпитувала про Джека. Однак невдовзі зрозуміла: в місто приїздило стільки людей, що корчмарі не пам’ятали навіть тих, хто зупинявся в них тиждень тому, тож розпитувати про торішнього пожильця було марно. І однаково вона зупинялася біля кожного будівельного майданчика й питала, чи не працював у них молодий рудий муляр з Англії, на ім’я Джек. Ніхто такого не пам’ятав.
Алієна була розчарована. Після Лессе вона нічого не чула про Джека. Якщо він, як і планував, попрямував у Компостелу, то мав би проходити через Тур. Вона подумала, що Джек міг змінити рішення, і злякалася.
Алієна, як і всі навколо, пішла в базиліку Святого Мартина. Там вона побачила робітників, залучених до масштабної перебудови церкви. Алієна знайшла старшого майстра — дратівливого чоловіка з рідким волоссям — і спитала, чи не працював у нього муляр із Англії.
— Я не беру англійців, — різко буркнув він, не давши їй договорити. — Англійські муляри — нікчеми.
— Ні, цей
— Ні, не знаю такого, — грубо відповів майстер і відвернувся.
Алієна повернулась у таверну пригнічена. Безпідставна грубість завжди засмучувала її.
Тієї ночі в неї розболівся живіт, і вона зовсім не спала. Наступного дня їй також було зле, тому вона залишилася в ліжку, вдихаючи сморід річки, що долинав через вікно, і душок пролитого вина та підгорілої олії зі сходів. Наступного дня захворів і малюк.
Алієна прокинулася від його плачу. То був не звичайний, сильний і вибагливий, вереск, а тоненьке, слабке, жалюгідне квиління. У нього також був розлад шлунка, а на додачу ще й лихоманило. Блакитні очі малюка, які зазвичай уважно дивилися на світ, тепер були заплющені, а ручки він стиснув у кулачки. Шкіра горіла та вкрилася плямами.
Він ще ніколи не хворів, і Алієна не знала, що робити.
Вона дала йому грудь. Малий спрагло присмоктався до неї, потім знову закричав і ще трохи посмоктав. Молоко майже одразу вийшло з нього й, схоже, не заспокоїло.
У таверні працювала приємна молода покоївка, і Алієна попросила її піти в абатство й купити святої води. Думала ще послати по лікаря, але цілителі від усіх хвороб лікували кровопусканням, а це навряд чи допомогло б хворому немовляті.
Покоївка привела із собою матір, яка спалила купку сухих трав у залізному казанку. Їхній дим був їдким і, здавалося, поглинув сморід, що стояв у приміщенні.
— Дитя буде спраглим — давай йому цицьку, щойно попросить, — сказала стара. — І сама пий доволі, щоб не пропало молоко. Більше нічого не вдієш.
— Із ним усе буде гаразд? — тривожно спитала Алієна.
Жінка співчутливо подивилася на неї.
— Не знаю, дорогенька. Коли вони такі малі — хто їх знає. Зазвичай вони переживають це. А часом — ні. Це в тебе перший?
— Так.
— Завжди можна завести ще.
«Але ж це Джеків син, — подумала Алієна, — а я втратила Джека». Вона не стала промовляти це вголос, а лише подякувала жінці й заплатила за її трави.
Коли вони пішли, Алієна розбавила святу воду простою, вмочила в неї ганчірку та приклала малюкові до чола.
Ближче до вечора йому погіршало. Алієна давала йому грудь, коли він плакав, співала, поки він не міг заснути, й охолоджувала святою водою, коли нарешті заснув. Він смоктав молоко безперервно, але поривчасто. На щастя, вона мала багато молока, як і завжди. Самій їй і досі було зле, і вона живилася тільки сухим хлібом і розбавленим водою вином. Минали години, і кімната, в якій Алієна перебувала, дедалі сильніше дратувала її: і голі, засиджені мухами стіни, і підлога з грубих дощок, і перехняблені двері, і крихітне віконце. Там було лише чотири предмети меблів: хитке ліжко, триногий табурет, жердка для одягу й долівковий свічник із трьома зубцями та лише однією свічкою.
Коли стемніло, прийшла покоївка й запалила свічку. Вона подивилася на малюка, який лежав у ліжку, сукав руками й ногами та жалісно скиглив.
— Бідолашний, — сказала вона. — Не розуміє, чому йому так кепсько.