Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 167)

Наприкінці літа фермер повернув їхнього коня: той був більше не потрібний йому. Раптом вони залишилися без грошей. Одного дня на початку осені, коли Річард пішов у Ширинг продати свій обладунок, а Алієна обідала яблуками, щоб заощадити гроші, в хату увійшла Джекова мати.

— Елено! — скрикнула Алієна.

Вона не просто схвилювалася: в її голосі звучав острах, адже Елена прокляла церковне вінчання, і пріор Філіп міг досі прагнути її покарати.

— Прийшла подивитися на свого онука, — спокійно сказала вона.

— Але як ти…

— Чутки ходять навіть лісом.

Елена підійшла до колиски, що стояла в кутку, і подивилася на немовля, яке солодко спало. Обличчя її полагіднішало.

— Добре. Годі й сумніватися, чий це син. Здоровенький?

— Із ним усе гаразд. Він малий, але дужий, — гордо відповіла Алієна й додала: — Як і його бабуся.

Вона роздивлялася Елену. Та стала стрункішою, її шкіра засмагла ще сильніше, а вбрана вона була в коротку шкіряну туніку, що відкривала її засмаглі литки й босі ступні. Елена ніби помолодшала: схоже, життя в лісі йшло їй на користь. Алієна полічила, що їй має бути тридцять п’ять років.

— У тебе чудовий вигляд, — сказала вона.

— Я скучила за всіма вами, — промовила Елена й сумно подивилася на Алієну. — За тобою, за Мартою і навіть за твоїм братом Річардом. Я скучила за моїм Джеком. І я скучила за Томом.

Алієна тривожилася за її безпеку.

— Хтось бачив, що ти прийшла? Ченці досі можуть хотіти тебе покарати.

— Жодному ченцю в Кінгзбриджі не стане духу мене схопити, — з посмішкою відповіла та. — Але я все одно була обережна — ніхто мене не бачив.

Елена трохи помовчала, а потім уважно подивилася на Алієну. Від проникливого погляду її допитливих медових очей Алієні аж стало ніяково. Нарешті Елена сказала:

— Ти марнуєш своє життя.

— Про що ти? — перепитала Алієна, хоча ці слова зачепили її за саме серце.

— Ти маєш іти на пошуки Джека.

Алієна відчула слабку надію.

— Але я не можу, — відповіла вона.

— Чому?

— По-перше, я не знаю, де він.

— Я знаю.

Серце в Алієни забилося швидше. Вона думала, що ніхто не знає, куди вирушив Джек, — він наче крізь землю пішов. Але тепер вона зможе уявляти його в певному, цілком реальному місці. Це все змінювало. Він міг бути десь неподалік. Вона зможе показати йому його малюка.

— Принаймні, я знаю, куди він пішов, — сказала Елена.

— Куди? — негайно спитала Алієна.

— У Сантьяго-де-Компостелу.

— Господи.

В Алієни упало серце. Вона була безнадійно розчарована. Це ж в Іспанії, в Компостелі похований апостол Яків. Подорож туди тривала кілька місяців. Це було те саме, якби Джек опинився на іншому краї світу.

— Він сподівався дорогою поговорити з менестрелями, щоб дізнатися щось про свого батька.

Алієна невтішно кивнула. У цьому був сенс. Джек завжди шкодував, що так мало знає про свого батька. Але це також означало, що він міг і не повернутися. У такій довгій подорожі він майже напевне зможе знайти собор, де захоче працювати, і тоді осяде там. У пошуках батька він міг втратити свого сина.

— Це так далеко, — сказала Алієна. — Якби я тільки могла піти на його пошуки.

— Що тобі заважає? — спитала Елена. — Тисячі людей ідуть туди на прощу. Чому б і тобі не піти?

— Я пообіцяла батькові, що дбатиму про Річарда, аж поки він стане графом, — відповіла Алієна. — Я не можу покинути його.

Елена скептично подивилася на неї.

— А чим ти зараз можеш йому зарадити? — спитала вона. — Ти не маєш ані пенні, а графом став Вільям. Річард втратив останній шанс відновити свої права. Йому все одно, тут ти чи в Компостелі. Ти все життя поклала на цю нікчемну обітницю. Але ти нічого більше не здатна зробити. Батько не має чим тобі дорікнути. Як на мене, найкраще, що ти могла б зробити для Річарда, — це покинути його на якийсь час, щоб він навчився жити самостійно.

«І справді, — подумала Алієна. — Зараз від мене мало користі, незалежно від того, залишусь я в Кінгзбриджі чи ні. Може, я нарешті стала вільна — вільна йти шукати Джека?» Сама думка про це змусила її серце битися швидше.

— Тільки я не маю грошей, щоб іти в паломництво, — сказала вона.

— А куди подівся той здоровезний кінь?

— Він досі в нас…

— Продай його.

— Як можна? Він Річардів.

— Припини, заради бога! Хто купив його? — сердито спитала Елена. — Може, то Річард роками торгував вовною? Може, то Річард торгувався із жадібними селянами та впертими фламандськими купцями? Чи то він скуповував вовну, зберігав її в коморі та продавав її? Не кажи мені, що це Річардів кінь!

— Він дуже розсердиться…

— І добре. Будемо сподіватися, що він так розсердиться, що вперше в житті знайде собі якусь роботу.

Алієна розтулила була рота, щоб заперечити, але передумала. Елена мала рацію. Річард завжди в усьому покладався на неї. Поки він бився за свою спадщину, Алієна була зобов’язана його підтримати. Але тепер брат ні за що не бився й не мав права щось вимагати від неї.

Вона уявила, як знову зустрінеться з Джеком, уявила його обличчя та усмішку, уявила, як цілує його, і відчула порух задоволення у своєму лоні. Раптом усвідомила, що в неї проміж ніг стає волого від самої думки про Джека, і це її страшенно збентежило.

— Подорож, звісно, буде небезпечною, — сказала Елена.

Алієна усміхнулася.

— Це мене хвилює найменше. Я подорожую із сімнадцяти років і вмію постояти за себе.

— Дорогою до Компостели будуть іти сотні людей. Ти зможеш пристати до якихось пілігримів — тоді тобі не доведеться йти самій.

— Якби я не мала дитини, то залюбки пішла б, — зітхнула Алієна.

— Саме через дитину ти і маєш піти, — наполягала Елена. — Хлопчику потрібен батько.

Алієна не дивилася на це з такого боку: вона вважала, що подорож — то виключно її забаганка. Тепер вона зрозуміла: Джек потрібен малюкові так само, як і їй. Захопившись щоденною турботою про сина, вона зовсім не думала про його майбутнє. Раптом Алієна усвідомила, як несправедливо буде, якщо він виросте, нічого не знаючи про блискучого, унікального й чарівного генія, яким був його батько.

Тут вона збагнула, що тепер сама намагається себе переконати, і стривожилася. Раптом їй ще дещо спало на думку.

— Я не можу взяти малого в Компостелу.

— Він і не помітив би різниці між Англією та Іспанією. Утім, ти й не мусиш брати його із собою. — Елена знизала плечима.

— А що мені робити?

— Залиш його мені. Я годуватиму його козячим молоком і медом.

Алієна похитала головою.

— Я не зможу розлучитися з ним. Я надто сильно його люблю.

— Якщо любиш сина, — сказала Елена, — то йди шукати його батька.

II

Алієна знайшла судно у Вейргемі. Коли вона їздила у Францію в дитинстві разом із батьком, їх везли на нормандському бойовому кораблі. То були довгі, вузькі судна з гострими, задраними догори носом і кормою. Вони мали по ряду весел на кожному борті та квадратне шкіряне вітрило. Корабель, що мав переправити її у Нормандію, був схожий на ті бойові судна, але ширший і глибший, щоб брати вантаж. Він прийшов із Бордо, і босоногі матроси розвантажували барильця з вином, що призначалися для льохів заможних панів, просто в Алієни на очах.