Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 166)

— Залучи цих людей, — сказав Філіп Рандольфові. — Нехай хтось принесе твої інструменти з лазарету. Інші хай ідуть на кухню по гарячу воду та попросять у келаря міцного вина, щоб привести до тями постраждалих. Поранених і загиблих кладіть обережно й не впритул одне до одного, щоб інші не перечіплялися через них.

Він подивився навколо. Усі, хто вцілів, долучалися до роботи. Більшість із тих, хто ховався під східною стіною, пішли за Філіпом і вже почали витягати тіла. Один чи двоє постраждалих, які лише знепритомніли або були в шоку, підводилися на ноги без сторонньої допомоги. Філіп побачив спантеличену літню жінку, яка сиділа на підлозі. Він упізнав її — то була Мод Срібна, вдова срібляра. Він допоміг їй підвестися й відійти від уламків.

— Що сталося? — спитала вона, не дивлячись на нього. — Я не розумію, що це було.

— Я теж не знаю, Мод, — сказав пріор.

Коли він повертався, щоб допомогти ще комусь, у його голові звучали слова єпископа Валер’яна: «Ось до чого призвела твоя проклята пиха, Філіпе». Це звинувачення брало його за живе, тому що, на його думку, воно могло бути справедливим. Він завжди прагнув зробити більше, краще та швидше. Він змусив Альфреда швидше завершити склепіння — так само, як придумав провести ярмарок вовни й захопити каменярню графа Ширингського. Щоразу результат був трагічним: вбивство каменярів, спалення Кінгзбриджу, а тепер оце. Безперечно, в цьому були винні його амбіції. Монахам треба жити в покорі, приймати митарства й біди цього світу смиренно й терпляче, як навчав Господь.

Поки Філіп допомагав виносити поранених, що стогнали, і нерухомих загиблих із руїн свого собору, він вирішив, що відтепер покине амбіції та настирливість і покладеться на волю Божу, буде слухняно приймати все, що станеться. Якби Господь бажав побудови собору, Він дав би пріоратові каменярню; пожежу в місті слід було сприймати як знак того, що Господь проти ярмарку вовни; а тепер, коли собор зруйнувався, Філіп не стане його відбудовувати.

Щойно він дійшов цього висновку, як побачив Вільяма Гамлейського.

Новоспечений граф Ширингський сидів на підлозі в третьому прогоні, неподалік від північної бічної нави. Його обличчя посіріло, а сам він тремтів від болю — ногу йому придавила величезна каменюка. Поки Філіп допомагав відкотити камінь убік, він думав: чому Господь дозволив померти численним добрим людям, але помилував таку тварюку, як Вільям?

Вільям надмірно волав через біль у нозі, але загалом був цілий. Йому допомогли підвестися. Він прихилився до плеча якогось здорованя такої самої статури, як і він, і поклигав. Аж тут заплакала дитина.

Цей плач почули всі. Дітей навколо не було, і люди стали спантеличено озиратися. Плач залунав знову, і тоді Філіп зрозумів, що він доноситься з-під величезної купи каміння в бічній наві.

— Сюди! — гукнув Філіп, побачивши Альфреда. — Під камінням жива дитина.

Усі прислухалися до плачу. Здавалося, то було немовля.

— Ваша правда, — сказав Альфред. — Треба розтягти більші камені.

Він із помічниками почав виносити уламки, що завалили арку в третьому прогоні. Філіп приєднався до них. Він не міг пригадати, щоб хтось із містянок народжував упродовж минулих тижнів. Утім, нічого дивного, якщо така буденна подія пройшла повз нього: хоча місто поменшало за минулий рік, воно й досі було достатньо великим.

Плач раптово стихнув. Усі стояли мовчки та прислухалися, але не чули ні звука. Люди похмуро продовжили розбирати каміння. То був небезпечний процес, адже, коли один камінь забирали, інші могли завалитися. Саме тому Філіп призначив Альфреда керувати. Однак той був не такий обережний, як хотілося б, і дозволяв усім працювати абияк та тягати каменюки без якогось певного плану. Невдовзі купа небезпечно нахилилася, і Філіп крикнув:

— Чекайте!

Усі зупинилися. Філіп здогадався, що Альфред надто приголомшений, щоб організувати людей належним чином. Пріорові доведеться робити це самостійно. Він сказав:

— Якщо там є хтось живий, то щось, напевне, його захистило. Треба бути обережними, щоб ті люди не загинули через нас.

Філіп указав на кількох мулярів, що стояли поруч.

— Ви троє — лізьте нагору та розбирайте уламки, але не зносьте їх самостійно, а передавайте нам, а ми забиратимемо їх звідси.

Вони зробили так, як наказав Філіп. Так і справді було швидше та безпечніше.

Після того як дитина замовкла, вони не знали точно, де шукати, тому розбирали завал на великій площі — майже по всій ширині прогону. Деякі уламки впали зі склепіння, але дах бічної нави також частково завалився, тому в тій купі були і балки, і уламки сланцю з даху, і каміння зі шматками розчину.

Філіп працював невтомно. Він прагнув врятувати дитину. Попри те що загинули десятки людей, життя однієї дитини здавалося йому важливішим. Він відчував, що її порятунок дасть їм надію на майбутнє. Поки підіймав каміння, напівсліпий від пилюки, він палко молився про те, щоб дитину знайшли живою.

Нарешті над купою уламків показалася зовнішня стіна бічної нави та віконна ніша. Серед уламків з’явилася прогалина. Там міг бути хтось живий. Один із мулярів обережно видерся на купу уламків і зазирнув туди.

— Ісусе! — згукнув він.

Цього разу Філіп не звернув уваги на блюзнірство.

— Дитина ціла? — спитав натомість.

— Не знаю, — відповів муляр.

Філіп хотів спитати, що той бачить, або, ще ліпше, самому зазирнути туди, але муляр із новою силою заходився тягати каміння, і Філіпові лишалося тільки допомагати, згоряючи з нетерпіння.

Купа потроху меншала. Ближче до підлоги лежав здоровезний камінь, який можна було підняти хіба що втрьох. Щойно його відсунули вбік, Філіп побачив дитину.

То було голе новонароджене немовля. Його біла шкіра була вкрита кров’ю та пилом, але пріор побачив на голові в дитини волосся нетипового, морквяно-рудого кольору. З його живота стирчала зморщена пуповина. Філіп придивився й побачив, що це хлопчик. Він лежав у жінки на грудях і смоктав їх. Дитина була жива, і Філіпове серце сповнилося радості. Він перевів погляд на породіллю — жінка також була жива. Вона перехопила його погляд і всміхнулася — втомлено, але радісно.

Це була Алієна.

Алієна не повернулася в дім до Альфреда.

Той сказав усім, що дитина не його, маючи за доказ руде волосся немовляти, точно таке, як у Джека. Утім, він не намагався завдати шкоди ні матері, ні дитині, хіба що сказав, що не потерпить їх у себе в будинку.

Алієна повернулася в однокімнатну хатину в бідному кварталі, яку вона ділила зі своїм братом Річардом. Коли вона побачила, що Альфред не прагне помсти, їй стало спокійніше. Вона була рада, що більше не мусить спати в ногах його ліжка, як собака. Проте найбільше її тішила дитинка. Хлопчик мав руде волосся, блакитні очі та ідеально білу шкіру й живо нагадував їй Джека.

Ніхто не розумів, чому саме завалився собор. Ходило багато чуток. Дехто казав, ніби Альфредові бракує знань, щоб бути старшим майстром; інші звинувачували Філіпа через його поспіх завершити склепіння до Трійці; а деякі муляри казали, що опалубку зняли надто рано й розчин не встигнув затвердіти. Один старий муляр вважав, що стіни не були розраховані на те, щоб витримати вагу кам’яного склепіння.

Загинуло сімдесят дев’ять людей — рахуючи тих, хто помер від травм згодом. Усі казали, що загинуло б більше, якби пріор Філіп вчасно не забрав їх у східну частину. На цвинтарі пріорату не залишилося місця вже після пожежі на ярмарку вовни, тому більшість загиблих поховали на парафіяльному кладовищі. Було чимало тих, хто казав, що собор проклятий.

Альфред забрав усіх своїх мулярів у Ширинг, де будував кам’яниці для заможних містян. Інші майстри також потроху потягнулися з Кінгзбриджу. Філіп нікого не звільнив і продовжував платити їм, але вони не мали жодної роботи, окрім того, щоб розбирати уламки, і через кілька тижнів усі пішли. Добровольці більше не йшли працювати неділями, ринок зменшився до кількох кволих яток, а Малахій зібрав свої пожитки, посадив родину на великий віз, запряжений чотирма волами, і поїхав шукати щастя в інше місце.

Річард віддав свого чорного жеребця фермерові в оренду — на те вони з Алієною і жили. Без підтримки Альфреда він не міг повернутися до лав лицарів, та й у тому тепер не було сенсу, адже Вільям став графом. Алієна і досі почувалася зв’язаною обітницею, яку дала батькові, але ніяк не могла дотримати слова. Річард занурився в меланхолію. Він вставав пізно, упродовж дня сидів на сонечку, а вечори проводив у шинку.

Марта залишилася жити у великому будинку — сама, не рахуючи літньої служниці, — але більшість часу проводила разом з Алієною: їй подобалося допомагати тій поратися з малюком, зокрема й тому, що він так нагадував її обожнюваного Джека. Марта хотіла, щоб і дитину назвали Джеком, але Алієна не погоджувалася — а чому, Марта ніяк не могла зрозуміти.

Алієна провела літо в радощах материнства. Проте після того, як зібрали врожай, вечори стали прохолоднішими, а темніти почало раніше, вона засумувала.

Щоразу, коли замислювалася про своє майбутнє, думки її поверталися до Джека.

Він пішов, Алієна не знала куди й не чекала на його повернення, але дивним чином коханий залишався з нею, володів її уявою, і його образ, сповнений життя й енергії, був таким яскравим, наче вона бачилася з Джеком тільки вчора. Вона думала, чи не поїхати їй в інше місто та прикинутися вдовою; думала, може, змусити Річарда якось заробляти на життя; потім розважала, чи не зайнятися ткацтвом, або прати одяг, або найнятися служницею до когось із містян, хто й досі міг дозволити собі тримати слуг. Але щоразу чула презирливий сміх уявного Джека, який, здавалося, казав: «Без мене нічого не буде». Алієна вважала, що відбуває покарання за скоєний із Джеком гріх. Але часом їй здавалося, що то було найкраще в її житті, і, дивлячись на свою дитину, вона не могла змусити себе шкодувати про це. Та хай там що — Алієна не знала спокою. Вона почувалася нереалізованою та спустошеною. Домівка здавалася їй замалою, Кінгзбридж — напівмертвим, а життя — одноманітним. Малюк почав її дратувати, і вона дедалі частіше сварилася з Мартою.