Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 165)
Філіп почав службу з відчуттям гордості й вдячності. Вони ледь встигли, але завершили роботу вчасно. Склепіння звели над трьома із чотирьох прогонів у вівтарній частині — четвертий неможливо було завершити до того, як буде зведено трансепт і вирівняються стіни вівтаря. Однак і трьох прогонів було достатньо. Усі речі, пов’язані з будівництвом, — інструменти, стоси каміння й деревини, риштовання й тини, купи уламків і сміття — ретельно прибрали. Вівтар начисто вимели. Монахи, згідно з традицією, побілили кладку вапном, а шви зафарбували червоним — так вони мали охайніший вигляд. Вівтар і єпископський престол підняли з крипти, але мощі святого в саркофазі залишилися там: їхнє перенесення було священною церемонією, яка звалася здобуттям, і вона мала стати кульмінацією всієї служби. Щойно вона розпочалася, єпископ усівся на престол, монахи в нових сутанах вишикувалися за вівтарем, а містяни з’юрмилися в центральній та бічних навах. Філіп відчув, що його зусилля не минули даремно, і подякував Богові за те, що Він допоміг йому завершити перший, найважливіший етап відбудови собору.
Коли Валер’ян оголосив про надання Вільямові графського титулу, Філіп обурився. Це вочевидь зроблено, щоб зіпсувати урочистості й нагадати містянам, що вони й досі залежать від милості їхнього жорстокого володаря. Філіп напружено думав, як відповісти на цю зухвалість, аж тут почув гуркіт.
Це було схоже на страшний сон, який час від часу являвся Філіпові. У ньому він ішов по риштованню, дуже високо, цілком певний у своїй безпеці, аж раптом помічав, що вузол, яким були зав’язані мотузки, котрі тримали конструкцію купи, розв’язався, — цілком звичайна річ. Проте, коли Філіп спробував затягнути його, поміст під ним нахилявся — спершу не сильно, але достатньо, щоб зірватися, — а за мить пріор уже запаморочливо швидко падав через вівтар, розуміючи, що зараз помре.
Попервах гуркіт здавався загадковим. Мить-другу пріор думав, що це грім, але потім він став надто гучним, і люди замовкли. І навіть тоді Філіпові ще здавалося, ніби то якийсь дивний феномен, якому невдовзі знайдеться пояснення, і ніби найгірше, на що він спроможний, — це перервати спів. А потім пріор подивився вгору.
У третьому прогоні, де цього ранку зняли риштовання, у кладці одна за одною з’являлися тріщини — високо в стіні, на рівні клеристорію. Вони з’явилися раптово й швидко розповзалися від одного вікна до іншого, немов змії. Першою Філіповою реакцією було розчарування: він так радів, що вівтар завершено, а тепер його доведеться ремонтувати, і всі, хто був вражений роботою мулярів, скажуть: «Поспішиш — людей насмішиш». Але потім верхня частина стін нахилилася назовні, і він із жахом усвідомив, що це не просто зупинить службу: зараз станеться катастрофа.
Склепінням також побігли тріщини. Від кладки відокремився велетенський камінь і полетів униз. Люди почали кричати й сахатися. Не встигнув Філіп побачити, чи поранило когось, як згори знову посипалося каміння. Натовп запанікував, люди штовхались і топтали одне одного у спробах ухилитися від каменюк. Філіп уже був подумав, що це чергові каверзи Вільяма Гамлейського, але потім побачив його в перших рядах вірян, де він розштовхував людей, відчайдушно намагаючись вибратися із собору, й усвідомив, що Вільям не влаштував би собі такої халепи.
Більшість присутніх старалася якнайдалі відбігти від вівтаря та вийти із собору через відкритий західний край. Але руйнування зазнавала саме західна частина споруди. Щось сталося в третьому прогоні, бо в другому, під яким стояв Філіп, склепіння трималося, а позаду, під першим прогоном, де вишикувалися монахи, воно взагалі здавалося непохитним. У тому кутку стіни тримав купи східний фасад.
Він побачив маленького Джонатана разом із Джонні Вісім-Пенсів — обидва зіщулилися в далекому кутку північної нави. «Там вони у безпеці», — подумав Філіп та усвідомив, що має вивести вірян у безпечне місце.
— Усі сюди! — крикнув він. — Усі! Ідіть сюди!
Невідомо було, почув його хтось чи ні, — на його слова не звернули уваги.
Верхні фрагменти стін у третьому прогоні розвалилися та впали назовні, а потім завалилося й усе склепіння. Каменюки, великі й малі, смертельним градом посипалися на охоплений панікою натовп. Філіп кинувся вперед і схопив якогось містянина.
— Назад! — закричав він і штовхнув його до східної частини.
Переляканий містянин побачив, як монахи ховаються під дальньою стіною, і стрімголов побіг до них. Філіп підштовхнув іще двох жінок у тому самому напрямку. Люди неподалік зрозуміли, що він робить, і кинулися у вівтар. Інші побачили це — і майже всі, хто стояв спереду, сховались у східному кутку храму. Філіп звів очі вгору та зрозумів, що другий прогін теж упаде: у клеристорії з’явилися тріщини, які розповзлися й на склепіння в нього над головою. Пріор невпинно спрямовував людей у безпечне місце у вівтарній частині, стараючись врятувати їм життя. На його голену голову посипався сухий вапняний розчин, потім полетіло каміння. Люди кинулися врозтіч. Дехто сховався в бічних навах, дехто — і серед них єпископ Валер’ян — купчився біля східної стіни; інші ж намагалися вибратися через західний край, долаючи завали з каміння та мертвих тіл у третьому прогоні. Камінь ударив Філіпа в плече — удар був ковзний, але болісний. Пріор прикрив голову руками й подивився навколо. Він стояв сам посеред другого прогону, решта людей юрмилася по краях небезпечної ділянки. Філіп побачив, що зробив усе, що міг, і побіг у східну частину.
Там він обернувся й подивився вгору. Клеристорій у другому прогоні руйнувався, а склепіння сипалось у вівтар, точно так само, як у третьому прогоні, але жертв було менше — люди встигнули забратися з небезпечного місця, а дахи бічних нав утрималися, на відміну від третього прогону. Усі у східному кутку притиснулися до стіни, здійнявши голови догори, і дивилися, чи завалиться склепіння в першому прогоні. Гуркіт каміння стих, але крізь пил, що зависнув у повітрі, упродовж кількох хвилин не було нічого видно. Філіп затамував подих. Навколо потроху розвиднилося, і він побачив склепіння: воно впало точно по краю першого прогону, але решта, здавалось, трималася.
Пил осів. Навколо панувала тиша. Філіп подивився на руїни свого храму. Неушкодженим залишився тільки один прогін. Стіни другого прогону вистояли до рівня галереї, але в третьому й четвертому вціліли тільки бічні нави, та й ті були сильно пошкоджені. Підлога собору була завалена уламками каміння, тілами загиблих, що лежали нерухомо, і поранених, які слабко ворушилися. Сім років роботи й сотні фунтів срібла були витрачені марно, і десятки, а може, й сотні людей загинули за кілька страшних хвилин. Філіпове серце боліло за змарновану роботу, втрачених людей, за новоявлених удовиць і сиріт. Його очі наповнилися гіркими сльозами.
Він почув різкий голос.
— Ось до чого призвела твоя проклята пиха, Філіпе!
Пріор обернувся й побачив єпископа Валер’яна в чорному вбранні, прибитому пилом, який дивився на нього з тріумфом в очах. Філіп почувався так, немов його вдарили ножем. Сама трагедія була приголомшливою, але те, що хтось вважав його
Він побачив Джонні Вісім-Пенсів і маленького Джонатана, які вийшли зі свого укриття в бічній наві, та знову згадав про свої обов’язки. У нього ще буде час знайти винних, а зараз численні поранені та завалені уламками потребували його допомоги. Він подивився на єпископа Валер’яна й гнівно сказав:
— Геть з дороги.
Сполоханий єпископ відступив, а Філіп стрибнув на вівтарне підвищення.
— Слухайте мене! — щосили гукнув він. — Треба подбати про поранених, врятувати людей з-під завалів, поховати загиблих і молитися за їхні душі. Я призначу трьох людей, які цим керуватимуть.
Він глянув навколо, видивляючись, хто не постраждав, і помітив Альфреда.
— Альфред Будівник керуватиме розбиранням уламків і порятунком постраждалих, а всі муляри та інші майстри йому допомагатимуть.
Він подивився на монахів і з полегшенням помітив, що його вірний прибічник, Мілій, не постраждав.
— Рахівник Мілій буде відповідальним за винесення загиблих і поранених із церкви, і йому знадобляться дужі молоді помічники. Лазаретний Рандольф подбає про поранених, щойно їх винесуть звідси, а старші допоможуть йому — зокрема, старші жінки. Добре, до роботи.
Пріор зістрибнув із приступки вівтаря. Навколо понісся гомін — то люди почали віддавати накази й перепитувати.
Філіп підійшов до Альфреда, який трусився зі страху. Якщо когось і можна було звинуватити в тому, що сталося, то саме його, адже він був старшим майстром. Але часу на звинувачення не було. Філіп сказав:
— Розділи людей, щоб усі працювали на окремих ділянках.
Якусь мить Альфред тупо дивився на нього, але потім його обличчя прояснилося.
— Так, зрозуміло. Ми почнемо із західної частини й будемо виносити уламки надвір.
— Добре.
Філіп покинув його й пішов через натовп до Мілія. Почув його голос:
— Забирайте поранених, несіть якнайдалі від собору та кладіть на траву. Тіла загиблих несіть на північний бік.
Пріор рушив далі, переконавшись, що Мілій, як завжди, не підводить, і побачив, як лазаретний Рандольф поспішає до нього, переступаючи через уламки. Їм обом доводилося пробиратися через купи каміння — це було все, що залишилося від кам’яної кладки. Надворі, біля східної частини, зібралися люди, яким вдалося вибратися до того, як упав дах, і тому вони не постраждали.