Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 164)
— То що? — запитав він.
— Філіпові буде не надто приємно, якщо на Трійцю тебе проголосять графом.
— Ти ладен зробити це, щоб допекти Філіпові, але не заради мене, — пробуркотів Вільям, але насправді в ньому зажевріла надія.
— Не певен, чи можу, — сказав Валер’ян. — Але я поговорю з єпископом Генріхом.
Він вичікувально подивився на Вільяма.
Вільям вагався.
Нарешті він неохоче пробурмотів:
— Дякую.
Весна того року видалася холодною та похмурою, і на Трійцю зранку дощило. Алієна прокинулася вночі від болю в спині, і відтоді він не відпускав її, постійно нагадуючи про себе раптовими нападами. Вона сиділа в холодній кухні та заплітала Марті волосся перед тим, як іти до церкви. Альфред добряче снідав білим хлібом, м’яким сиром і міцним пивом. Після особливо сильного нападу болю Алієна зупинилась і, скривившись, завмерла на кілька хвиль. Марта помітила це та спитала:
— Що сталося?
— Спина болить, — коротко відповіла Алієна.
Їй не хотілося входити в подробиці, адже біль, найпевніше, був спричинений тим, що вона спала на підлозі на протязі. Ніхто не знав про це, навіть зовиця.
Марта підвелась і взяла з вогнища гарячий камінь. Алієна сіла. Марта загорнула камінь у шмат старої шкури, що зжолобилася від жару, і приклала до Алієниної спини. Тій одразу полегшало. Зовиця стала заплітати її волосся, яке вже відросло після пожежі та знову перетворилося на темну копицю неслухняних кучерів. Алієна розслабилася.
Вони з Мартою дуже зблизилися після того, як Елена пішла. Бідолашна Марта: спершу вона втратила матір, а потім і мачуху. Алієна відчувала, що не здатна замінити їх. Вона й сама була лише на десять років старша за Марту, тож стала їй за старшу сестру. Але, хоч як дивно, Марта найбільше сумувала за своїм зведеним братом Джеком.
Хоча, зрештою, за Джеком сумували всі.
Алієна постійно думала, де він. Він міг бути десь поруч і працювати на будівництві собору в Глостері чи Солсбері. Також він міг вирушити у Нормандію. Але могло статись і так, що він опинився десь далеко в Парижі, Римі, Єрусалимі чи Єгипті. Алієна згадувала історії, які пілігрими розповідали про ці далекі місця, і уявляла Джека в пустелі, де він карбував по каменю в сарацинській фортеці під сліпучим сонцем. Чи згадував він про неї?
Її думки перервав гучний стукіт копит надворі, і за хвилю в дім увійшов її брат Річард із конем на поводі. І він, і кінь наскрізь промокли та були вкриті брудом. Алієна подала братові гарячої води з вогнища умитися, а Марта повела коня на задній двір. Алієна виставила на кухонний стіл хліб і шматок холодної яловичини та націдила Річардові кухоль пива.
— Як іде війна? — спитав Альфред.
Річард витер обличчя ганчіркою та сів снідати.
— Ми зазнали поразки під Вілтоном, — сказав він.
— Стефана схопили?
— Ні, він вислизнув — так само, як Мод із Оксфорду. Тепер Стефан у Вінчестері, а Мод у Бристолі, обоє зализують рани та зосереджують військо на землях, які контролюють.
«Новини щоразу ті самі, — подумала Алієна. — Одна сторона чи й обидві здобувають незначну перемогу або зазнають незначної поразки, і жодної надії на швидке закінчення війни».
Річард подивився на сестру.
— Ти погладшала.
Вона кивнула й промовчала. Алієна була на дев’ятому місяці вагітності, але ніхто про це не знав. На щастя, стояла холодна погода, і вона могла носити просторий теплий одяг, який приховував її форми. За кілька тижнів вона мала народити, і тоді правда випливе. Алієна досі не придумала, що тоді робитиме.
Пролунали дзвони, які скликали містян на службу. Альфред натягнув чоботи й вичікувально подивився на Алієну.
— Я краще не піду, — сказала вона. — Щось мені геть зле.
Він байдуже знизав плечима й розвернувся до її брата.
— Ти маєш піти, Річарде. Сьогодні збирається все місто — це перша служба в новому соборі.
— Ти вже закінчив стелю? Я думав, її будуватимуть до кінця літа, — здивувався Річард.
— Ми постаралися закінчити раніше. Пріор Філіп запропонував додаткову тижневу платню, якщо впораємося до сьогодні. Бачив би ти, як швидко всі працювали. Але все одно ледь встигли — опалубку зняли тільки вранці.
— Я маю це бачити, — сказав Річард, запхав останні шматки хліба та яловичини в рота й підвівся.
— Хочеш, я залишуся з тобою? — спитала Марта в Алієни.
— Ні, дякую. Усе добре. Я трохи полежу.
Вони втрьох загорнулися в плащі й вийшли. Алієна пішла в задню кімнату з гарячим каменем, загорнутим у шкуру. Лягла на Альфредове ліжко, поклавши камінь під себе. Після весілля вона стала страшенно неповороткою. Раніше вона вела господарство й була найвпливовішою продавчинею вовни в графстві. Тепер же їй було складно навіть господарювати в Альфредовому будинку, хоча вона й не мала, крім цього, іншої роботи.
Так вона лежала, жаліла себе та старалася заснути. Раптом відчула, як по внутрішньому боку стегна побігла цівка теплої рідини. Це приголомшило її. Алієна почувалася так, немов обмочилася, але то тільки здавалося. За мить цівка перетворилася на повінь. Жінка рвучко сіла. Вона зрозуміла: то відійшли води. Починалися пологи.
Алієна злякалася. Без допомоги їй не обійтись. Вона, як могла гучно, покликала сусідку:
— Мілдред! Мілдред, зайди до мене!
Аж тут пригадала, що сусідки немає вдома — усі пішли в собор.
Води вщухли, але ліжко Альфреда наскрізь промокло. Алієна з острахом подумала, як він розлютиться, та потім згадала, що його гніву ніяк не уникнути, бо ж Альфред знатиме, що це не його дитина, і подумала: «Господи, що ж мені робити?»
Біль у спині повернувся, і вона зрозуміла, що то почалися перейми. Алієна забула про Альфреда: вона от-от мала народити. Їй було страшно переживати все це на самоті. Вона потребувала допомоги, тож вирішила піти до собору.
Спустила ноги з ліжка. Її знову скрутили перейми, вона завмерла, скривившись від болю, і зачекала, доки відпустить. Потім підвелася з ліжка та вийшла з будинку.
Алієна хитаючись пленталася брудною вулицею, а її думки вирували. Коли вона наблизилася до брами пріорату, біль повернувся, і їй довелося прихилитися до стіни та, зціпивши зуби, чекати, доки відпустить. Потім вона ступила на подвір’я пріорату.
Більшість населення міста зібралася у високому тунелі центральної частини з вівтарем на дальньому краї та в нижчих бічних навах. Новий собор мав доволі химерний вигляд: кам’яне склепіння мали згодом накрити трикутним дерев’яним дахом, але поки що воно видавалося незахищеним, наче лисий без капелюха. Віряни стояли спинами до Алієни.
Поки вона непевно йшла собором, підвівся єпископ, Валер’ян Біґо, і заговорив. Вона, немов у страшному сні, побачила, що поруч із ним стоїть Вільям Гамлейський. Від слів єпископа Валер’яна в Алієни защеміло серце.
— З величезною гордістю й задоволенням сповіщаю, що його величність король Стефан надав лордові Вільяму титул графа Ширингського{4}.
Попри свій біль і страх Алієна була вражена. Упродовж шести років, від дня, коли побачила свого батька у вінчестерській темниці, вона жила тільки заради того, щоб повернути статки своїй родині. Вони з Річардом пережили напади грабіжників і ґвалтівників, пожежу та громадянську війну. Уже кілька разів вони були за крок до мети, але тепер все було втрачено.
Серед людей пронісся сердитий гомін. Усі вони постраждали від руки Вільяма й досі жили в страху перед ним. Вони аж ніяк не зраділи тому, що король, який мав їх захищати, відзначив їхнього кривдника. Алієна шукала очима Річарда, щоб побачити його реакцію на цей удар, але брата ніде не було видно.
Підвівся пріор Філіп, з обличчям, чорнішим за хмару, і заспівав гімн. Віряни нерішуче підхопили. Алієна прихилилася до колони: в неї знову почалися перейми. Вона стояла позаду натовпу, і ніхто не звертав на неї уваги. Погана новина якимось чином заспокоїла її. «У мене всього лиш пологи, — подумала вона. — Жінки народжують дітей щодня. Треба лише знайти Марту чи Річарда, вони подбають про все».
Коли біль ущухнув, вона пішла через натовп, видивляючись Марту. У низькому тунелі північної нави стояли гуртом жінки, і Алієна рушила до них. Люди здивовано дивилися на неї, але тут їхню увагу привернуло дещо інше: дивний звук, що нагадував гуркотіння. Спершу його було майже не чутно за співом, але він ставав дедалі гучнішим, і голоси стихли.
Алієна підійшла до жінок. Ті тривожно озиралися, шукаючи, звідки йде звук. Алієна торкнулася плеча однієї з них і спитала:
— Не бачили Марту, мою зовицю?
Жінка обернулася, і Алієна впізнала дружину чинбаря Гільду.
— Здається, Марта десь з іншого боку, — відповіла вона й відвернулася, тому що шум став оглушливим.
Алієна глянула в той бік, куди дивилися всі, — вгору, на верхню частину стіни. Ті, хто стояв у бічних навах, визирали крізь арки в аркаді. Хтось закричав. Алієна побачила, як у далекій стіні, між сусідніх вікон клеристорію, утворилася тріщина. У неї на очах кілька великих фрагментів кам’яної кладки впало згори в натовп, що стояв посередині собору. Здійнялася какофонія криків, і всі кинулися тікати.
Підлога під Алієною задвигтіла. Навіть намагаючись протиснутися до виходу, вона бачила, як високі стіни почали розходитися згори, склепіння стелі тріскалося. Гільда, чинбарева дружина, спіткнулась і впала просто перед нею, а Алієна перечепилася через неї і теж упала. Коли вона намагалася встати, на неї посипався дощ дрібних камінців. Низький дах нави тріснув і провалився. Щось ударило її по голові, і в очах у неї потемніло.