Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 163)

Прикро, що до того доведеться чекати ще рік. Альфред обіцяв завершити склепіння до кінця будівельного сезону, а він закінчувався залежно від погоди, зазвичай у листопаді. Проте готовність Альфреда почати сезон раніше змусила Філіпа задуматися, чи означає це, що й завершитися роботи зможуть раніше. Якщо їм вдасться відкрити собор влітку, всі будуть приголомшені. І це саме те, чого прагнув пріор, — те, що здивує все графство й дасть знати, що Кінгзбридж так легко не здається.

— Зможеш завершити до Трійці? — імпульсивно спитав у нього Філіп.

Альфред нерішуче потяг повітря через зуби.

— Склепіння — то найтонша робота, — почав він. — Поспішати не можна, як і довіряти її підмайстрам.

Філіп подумав із роздратуванням, що Том відповів би просто: «так» чи «ні», — і сказав:

— Припустимо, я дам тобі ще робітників — з монахів. Це якось допоможе?

— Не дуже. Мені потрібні муляри.

— Я можу найняти ще одного чи двох, — зопалу сказав Філіп.

Після теплої зими овець стригли раніше, тому й вовну він міг би продати раніше, ніж зазвичай.

— Я не знаю. — Альфред і досі вагався.

— Що, як я приплачу мулярам? — спитав Філіп. — Додаткова тижнева платня, якщо впораєтеся до Трійці.

— Уперше чую про таке, — відповів Альфред із таким виглядом, немов йому запропонували щось непристойне.

— Щось завжди буває вперше, — роздратовано промовив Філіп, бо Альфред грав йому на нерви. — То що скажеш?

— Я не можу сказати «так» чи «ні», — мляво відповів той. — Поговорю зі своїми людьми.

— Сьогодні? — нетерпляче спитав Філіп.

— Сьогодні.

Філіпові довелося задовольнитися цим.

Вільям Гамлейський і його лицарі під’їхали до палацу єпископа Валер’яна слідом за возом, завантаженим паками вовни. Розпочався сезон стрижки. Як і Вільям, Валер’ян купував вовну за торішньою ціною, сподіваючись виручити значно більше. В обох не виникло жодних труднощів із тим, щоб змусити орендарів продавати вовну тільки їм: кількох селян, які наважилися ослухатися, виселили, їхні будинки спалили, і ніхто більше їм не суперечив.

Проїжджаючи крізь браму, Вільям подивився на пагорб. Низенький вал навколо майбутнього замку, який єпископ так і не збудував, простояв на тому пагорбі сім років і слугував постійним нагадуванням про те, як пріор Філіп перехитрив Валер’яна. Щойно Валер’ян почне пожинати прибутки від торгівлі вовною, він, напевне, відновить будівництво. За днів старого короля Генріха жоден єпископ не потребував захисту, окрім хиткого дерев’яного штахетника уздовж неглибокого рову, що оточував палац. Тепер, після п’яти років громадянської війни, неприступні фортеці почали будувати не лише вони, а й ті, хто не був ні графом, ні єпископом.

«Справи у Валер’яна йдуть незле», — похмуро подумав Вільям, спішуючись на стайні.

Валер’ян залишався вірним єпископові Генріху Вінчестерському, поки той переходив від однієї сторони до другої, і так став одним із його найближчих союзників. Упродовж цих років у Валер’янові руки біг невпинний потік майна і привілеїв, і, крім того, він двічі відвідав Рим.

Вільямові ж не так таланило — тому він і був похмурим. Попри те що також перебігав з боку на бік слідом за Валер’яном і підтримував своєю армією обох супротивників, він досі не здобув титул графа Ширингського. Він обмірковував це під час затишшя в боях, страшенно лютував і вирішив навідатися до Валер’яна, щоб поговорити віч-на-віч.

Вільям підійнявся сходами до входу в залу разом із Волтером та іншими лицарями. Розпорядник, який стояв у дверях, був озброєний — ще одна ознака лихих часів. Єпископ Валер’ян, як завжди, сидів у великому кріслі посередині зали, зігнувши кістляві кінцівки, немов лялька, яку недбало туди пожбурили. Болдвін, тепер уже архідиякон, стояв поруч із ним, немов чекав на розпорядження. Валер’ян, глибоко замислившись, дивився у вогонь, але негайно обернувся, коли наблизився Вільям.

Вільям привітав Валер’яна з незмінною огидою та всівся. Пещені й водночас кістляві Валер’янові руки, бліда, як у мертвяка, шкіра, холодні злобливі очі — від усього цього в Гамлея аж мурашва по тілу бігла. Єпископ уособлював собою все, що Вільям ненавидів: хитрість, фізичну слабкість, пиху та розум.

Вільям здогадувався, що Валер’ян відчуває до нього те саме. Коли він з’являвся, єпископові ніколи не вдавалося приховати свою неприязнь. Валер’ян сів прямо, схрестив руки на грудях, скривив губу та злегка насупився — так, немов його мучили шлункові кольки.

Вони трохи поговорили про війну. То була напружена, вимучена розмова, і Вільям відчув полегшення, коли з’явився вісник із листом, написаним на згорнутому сувоєм аркуші пергаменту й запечатаним воском. Валер’ян відправив вісника на кухню, щоб його нагодували. Розпечатувати листа він не став.

Вільям скористався з нагоди, щоб змінити тему.

— Я приїхав не для того, щоб розповідати про битви. Я приїхав сказати, що мені уривається терпець.

Валер’ян звів на нього очі й нічого не сказав. Мовчанка була його типовою реакцією на неприємні теми.

Це не збентежило Вільяма.

— Минуло майже три роки від смерті мого батька, але король Стефан так і не надав мені графство. Це нечувано.

— Не можу не погодитися, — мляво промовив Валер’ян.

Він крутив лист у руках, торкався печатки та грався зі стрічкою.

— От і добре, — сказав Вільям, — бо треба якось діяти.

— Дорогий мій Вільяме, я не можу зробити тебе графом.

Вільям знав, що Валер’ян приблизно так і відповість і не збирався цим задовольнятися.

— Брат короля тобі довіряє.

— А що я скажу йому? Що Вільям Гамлейський добре служив королю? Якщо це правда — король і так знає, а якщо ні — він також знає.

Вільям не міг рівнятися з Валер’яном у логічних побудовах, тому не став зважати на його аргументи.

— Ти винен мені, Валер’яне Біґо.

Валер’ян, схоже, злегка розсердився. Він указав пергаментним згортком на Вільяма.

— Я тобі нічого не винен. Ти завжди дбав про власні інтереси, навіть тоді, коли робив те, що я просив. Між нами немає боргів вдячності.

— Повторюю, я більше не чекатиму.

— І що ж ти зробиш? — спитав Валер’ян з глузливою ноткою в голосі.

— По-перше, я особисто відвідаю єпископа Генріха.

— І що?

— Я скажу йому, що ти глухий до моїх прохань, і тому я переходжу на бік імператриці Мод.

Вільям із задоволенням відзначив, що вираз Валер’янового обличчя змінився: він ще сильніше зблід і навіть трохи здивувався.

— Знову перекинешся? — скептично спитав він.

— Лише на один раз більше за тебе, — рішуче відповів Вільям.

Зверхня байдужість Валер’яна дала тріщину, але невелику. Його успіхи неабияк завдячували тому, що Вільямове військо підтримувало ту сторону, яку обирав єпископ Генріх, тож незалежність Вільяма сильно похитнула б його становище — сильно, але не критично. Вільям вивчав Валер’янове обличчя, поки той обмірковував цю загрозу. Він міг здогадатися, про що думає Біґо: хоче втримати Вільяма біля себе, але вагається, скільки зусиль готовий до цього докласти.

Щоб виграти час, Валер’ян зламав печатку та розгорнув пергамент. Поки він читав, на його білих, як риб’яче черево, щоках з’явилася подоба рум’янцю.

— Будь він проклятий! — просичав Валер’ян.

— Що сталося? — спитав Вільям.

Валер’ян простягнув йому листа.

Вільям взяв пергамент і став вдивлятися в літери.

— «Його… пре… преве… превелебності єпископові…»

Валер’ян вихопив листа, не в змозі витримувати те, як повільно Вільям читає.

— Це від пріора Філіпа, — сказав він. — Він повідомляє, що вівтар нового собору буде завершений на Трійцю, і йому вистачає нахабства просити мене правити службу.

— Як йому вдалося? Я думав, він вигнав половину будівників! — здивувався Вільям.

Валер’ян похитав головою.

— Хай би що сталося, він знову встає на ноги.

Єпископ роздумливо подивився на Вільяма.

— І, звісно, він ненавидить тебе. Вважає тебе дияволом у плоті.

Вільям намагався зрозуміти, що Валер’ян може мати на думці.