Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 161)

Священник намагався продовжити:

— І хай Він благословить…

Тут він зупинився й перехрестився.

Алієна розвернулася. Елена стояла позаду неї. Натовп відсахнувся. В одній руці жінка тримала ще живого когутика, а в другій — довгого ножа. Ніж був закривавлений, і кров текла з перерізаної шиї птаха.

— Я прирікаю цей шлюб на горе, — сказала Елена, і від її слів в Алієни захололо серце. — Я прирікаю його на смуток і ненависть, на злидні й жаль. Я прирікаю його на безсилля.

Коли вона промовила слово «безсилля», то підкинула півня. Дехто закричав і зіщулився зі страху. Алієна немов прикипіла до місця. Тушка пролетіла, розбризкуючи кров, і врізалася в Альфреда. Той, переляканий, відстрибнув назад. Жаске тільце птаха, з якого досі текла кров, упало на долівку.

Поки всі оговталися, Елена вже пішла.

Марта заслала ліжко — велике, м’яке ліжко, що колись належало Елені з Томом, а тепер належатиме Альфредові з Алієною, — чистими полотняними простирадлами й новою вовняною ковдрою. Елену після церкви так ніхто й не бачив. Бенкет пройшов у гнітючій атмосфері, наче пікнік у холодний день, коли всі розважаються їдлом і питвом, тому що більше нема чого робити. Не лунало навіть традиційних жартів про першу шлюбну ніч подружжя. Після заходу сонця гості розійшлися. Марта уляглась у своє ліжко в сусідній кімнаті. Річард повернувся в Алієнину хатину, яка тепер належала йому.

Альфред багато говорив про зведення для них кам’яниці наступного літа. Під час бенкету він усе вихвалявся перед Річардом.

— Там буде опочивальня, зала й комора, — казав він. — Щойно дружина Джона Срібляра її побачить, теж захоче собі таку. Скоро всі заможні люди в місті будуть мріяти про кам’яницю.

— Ти спроектував її? — спитав Річард, і Алієна відзначила в його голосі скептичні нотки, але, схоже, ніхто, крім неї, не звернув на це уваги.

— Я маю старі батькові креслення, чорнилом по пергаменту. На одному з них будинок, який ми колись будували для Вільяма Гамлейського й Алієни. Я спиратимусь на нього.

Алієна з огидою відвернулася від них. Як можна було згадувати про це в день весілля? Але Альфред не припиняв бундючитися, розливав вино, жартував і переморгувався зі своїми робітниками. Він здавався цілком щасливим.

Тепер він сидів на краю ліжка та знімав чоботи. Алієна вийняла стрічки з волосся. Вона не знала, що думати про прокляття Елени. Це приголомшило її, вона й гадки не мала, що в жінки на думці, але чомусь це не злякало її так, як інших.

Чого не можна було сказати про Альфреда. Коли мертвий когутик врізався в нього, він аж почав заїкатися. Річард буквально витрусив з нього переляк, схопивши за туніку й добряче тріпонувши. Альфред доволі швидко отямився, і про його переляк свідчила лише удавана бадьорість, з якою він плескав по спинах приятелів і цмулив пиво.

Алієна почувалася на диво спокійною. Її не тішило те, що на неї чекало, але принаймні ніхто її до того не примушував, і хай це буде неприємно, але не принизливо. З нею буде лише один чоловік, і ніхто на них не дивитиметься.

Вона зняла сукню.

— Господи, оце так ніж, — мовив Альфред.

Вона відстебнула ремінець, що тримав кинджал у неї на передпліччі, та лягла в ліжко в самій нижній сорочці.

Альфред нарешті стягнув чоботи, скинув панталони та хтиво подивився на Алієну.

— Знімай сорочку, — сказав він. — Я маю право бачити цицьки своєї дружини.

Алієна вагалася. Вона не хотіла роздягатися, але дивно було б відмовити йому в першому ж проханні. Покірно зняла сорочку, стараючись придушити спогади про те, як зовсім по-іншому почувалася, коли вранці зробила те саме перед Джеком.

— Які красуні, — зауважив Альфред.

Він підійшов до ліжка та вхопився за її праву грудь. Його здоровезні руки були грубі, з брудними нігтями. Він стиснув надто сильно, і вона скривилася з болю. Альфред засміявся й відпустив її. Потім він відступив на крок, зняв туніку, повісив її на гачок, підійшов до ліжка та скинув з Алієни ковдру.

Алієна ковтнула. Вона почувалася вразливою, коли він так пильно дивився на неї голу.

— Ого яка волохата. — Він запустив руку їй проміж ніг. Алієна спершу напружилася, але змусила себе розсунути стегна. — Гарна дівчинка, — сказав він і сунув їй у піхву пальця.

Алієна нічого не розуміла: вранці, з Джеком, там було мокро та слизько. Альфред закректав і встромив пальця глибше.

Алієна мало не заплакала. Вона знала, що їй це не сподобається, але не чекала, що Альфред поводитиметься так брутально. Він навіть не поцілував її. «Він не любить мене, — подумала вона, — я йому навіть не подобаюся. Я для нього наче молода кобила, на яку він хоче сісти верхи. Хоча навіть до кобили він би ставився краще — гладив би й пестив її, щоб вона звикла до нього, і лагідно говорив би до неї, щоб заспокоїти». Вона ледь стримувала сльози. «Я сама обрала це, — нагадала собі вона. — Ніхто не примушував мене, тож тепер треба терпіти».

— Суха, як тирса, — пробурмотів Альфред.

— Пробач, — прошепотіла вона у відповідь.

Він забрав руку, двічі плюнув на неї та розмазав слину в неї проміж ніг. У цьому була якась презирлива неповага. Вона закусила губу й відвернулася.

Він розвів її стегна. Алієна заплющила очі, потім розплющила та змусила себе дивитися на нього з однією лише думкою: «Звикай до цього, тобі терпіти це до самої смерті». Альфред заліз на ліжко та став на коліна проміж її ніг. На його обличчі з’явився похмурий вираз. Він сунув одну руку їй між стегон, а другою поліз під свою нижню сорочку. Вона бачила, як він ворушить під нею рукою.

— Господи Боже, — пробурмотів він, — ти наче нежива, мені аж огидно. Я немов мацаю труп.

Ці звинувачення були такі несправедливі.

— Я не знаю, що маю робити, — сказала вона крізь сльози.

— Є дівчата, яким це подобається, — відповів він.

«Подобається? Неможливо», — подумала вона, а потім згадала, як вранці стогнала й кричала від задоволення. Проте, хоч як дивно, Алієна не бачила зв’язку між вранішніми подіями й тим, що відбувалося зараз.

Але то було нісенітно. Вона сіла. Альфред дрочив під сорочкою.

— Дозволь мені, — промовила вона й запустила руку йому проміж ніг.

Те, що вона намацала, було млявим і м’яким. Алієна не знала, що із цим треба робити. Вона лагідно стиснула його, потім торкнулася кінчиками пальців і подивилася на Альфредове обличчя, чекаючи на якусь реакцію. Схоже, він злився. Вона продовжила робити те саме, але безрезультатно.

— Сильніше, — сказав він.

Вона стала м’яти енергійніше. Його член не потвердішав, але Альфред рухав стегнами так, немов йому подобалося. Це підбадьорило її, і вона подвоїла зусилля. Раптом він видав болісний крик і відсахнувся. Вона перестаралася.

— Тупа корова! — крикнув Альфред і вдарив її навідліг — так, що вона впала набік.

Алієна залишилася лежати, схлипуючи з болю та страху.

— Ти нікчемна, ти проклята! — люто сказав він.

— Я зробила все, що могла!

— Ти мертва дірка, — сплюнув він, схопив її за руку, підвів і виштовхнув із ліжка. Вона впала в солому на підлозі.

— Це все влаштувала та відьма Елена. Вона завжди мене ненавиділа.

Алієна перевернулася на підлозі й підвелася на коліна, дивлячись на нього. Схоже, він не збирався бити її знову. Він уже не злився, просто був похмурий.

— Можеш залишитися там, — сказав Альфред. — Дружина з тебе нікудишня, тому не лізь до мене в ліжко. Спи на підлозі, як собака. — Він трохи помовчав. — І не смій дивитися на мене! — У його голосі звучали панічні нотки.

Він озирнувся навколо, побачив свічку, задмухнув її та кинув на підлогу.

Алієна залишилася мовчки лежати в темряві. Вона чула, як Альфред вмощується в ліжку, натягує на себе ковдру та збиває подушки. Вона боялася навіть дихнути. Він довго крутився в постелі, але не вставав і не говорив до неї. Нарешті затихнув, і його дихання стало рівним. Коли Алієна запевнилася, що Альфред спить, вона тихенько, щоб не шурхотіти соломою, переповзла в інший куток кімнати. Там вона згорнулася клубочком і довго лежала з розплющеними очима. Врешті-решт вона заплакала. Попервах вона намагалася опанувати себе, боячись розбудити Альфреда, але не могла стримати сліз і тихо схлипувала. Якщо це й розбудило його, він не подав знаку.

Алієна так і залишилася лежати на соломі в кутку й тихо плакала, доки не заснула.

Розділ 12

I

Алієна нездужала всю зиму.

Вона погано спала ночами, загорнувшись у свою накидку на підлозі в ногах Альфредового ліжка, а дні проводила в безнадійній апатії. Її часто нудило, тож вона їла дуже мало, але однаково набрала вагу: її груди та стегна, безперечно, побільшали, а стан роздався.

Вона мала господарювати в Альфредовому будинку, але більшість роботи виконувала Марта. Вони втрьох тягли жалюгідний жереб. Марта ніколи не любила брата, а Алієна палко ненавиділа Альфреда, тому не дивно, що він старався якомога більше часу проводити поза домом: вдень — на роботі, а ввечері — у шинку. Марта з Алієною купували харчі та неохоче куховарили, а вечорами шили одяг. Алієна чекала весни, коли потеплішає, і вона зможе щонеділі ходити на свою таємну галявину. Там вона змогла б спокійно лежати та мріяти про Джека.

А поки що її розрадою був Річард. Він справив собі жвавого вороного рисака, новий меч, найняв зброєносця на поні та знову бився за короля Стефана, хоч і без такого розкішного почту, як раніше. Війна розтягнулась і на цей рік: Мод утекла з Оксфордського замку, і цього разу вислизнувши з рук Стефана, а її брат, Роберт Глостерський, знову взяв Вейргем. Протистояння тривало: кожна сторона здобувала щось, щоб потім втратити. Проте Алієна лишалася вірною своїй обітниці, і то було єдине, що її тішило.