Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 160)
— Дурнику, — сказала вона. — Ти точно такий, як я. Якщо ти не можеш бути з тією, кого жадаєш, краще залишишся самотнім.
— То ти теж така? — спитав він.
Вона кивнула.
— Після того як не стало твого батька, я вирішила, що краще житиму сама, ніж погоджуся бути з кимось іншим. Я ніколи не хотіла іншого чоловіка, доки не зустріла Тома. Це сталося аж через одинадцять років.
Вона забрала руки від нього.
— Я кажу це тобі не просто так. Може минути одинадцять років, і ти
Він похитав головою.
— Не думаю, що це можливо.
— Я знаю. — Вона стривожено подивилася на місто через плече. — А тепер краще йди.
Він підійшов до кобили. Вона була нав’ючена двома важкими саквами.
— Що в мішках? — спитав він.
— Трохи харчів і грошей і повний бурдюк вина, — відповіла мати. — А в другому — Томові інструменти.
Джек був зворушений. Мати наполягла на тому, щоб залишити собі інструменти Тома після його смерті — на пам’ять. Тепер вона передавала їх Джекові. Він обійняв її.
— Дякую.
— Куди ти підеш? — спитала вона.
Він знову подумав про свого батька.
— Де менестрелі розповідають свої казки? — спитав він.
— На шляху пілігримів до Сантьяго-де-Компостели.
— Як думаєш, менестрелі пам’ятають про Джека Шербура?
— Можливо. Скажи їм, що він був схожий на тебе.
— Де ця Компостела?
— В Іспанії.
— Тоді я їду в Іспанію.
— Джеку, це дуже далеко.
— Я маю час.
Вона обійняла його та притиснула до себе. Джек задумався про те, скільки разів мати чинила так, коли треба було вгамувати його сум через розбите коліно, загублену іграшку, дитяче розчарування — а тепер через його дорослу журбу. Він подумав про все, що вона зробила для нього, — від виховання в лісі до звільнення з карцеру. Вона завжди билася за свою дитину, немов кішка. Йому було боляче покидати її.
Мати відпустила його, і він сів верхи.
Джек озирнувся на Кінгзбридж. Коли він вперше потрапив сюди, це було сонне селище з напівзруйнованим собором. Він спалив той собор, хоча ніхто й не здогадувався про це. Тепер Кінгзбридж став жвавим, пихатим містом. Що ж, були й інші міста. Їхати геть було тяжко, але перед ним відкривалася невідома майбутність, пригода, яка могла стерти біль від розлуки з усім, що він любив.
— Джеку, обіцяй, що колись повернешся, — сказала мати.
— Я повернуся.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
— Якщо гроші скінчаться до того, як знайдеш роботу, спершу продай кобилу, а не інструменти.
— Я люблю тебе, мамо, — мовив він.
Сльози бриніли в її очах.
— Бережи себе, синку.
Він штовхнув кобилу, і та рушила. Джек обернувся й помахав рукою. Мати помахала у відповідь. Потім він пустив кобилу риссю й уже не обертався.
Річард ледь встигнув на весілля.
Він пояснив, що король Стефан ласкаво дарував йому дводенну відпустку. Королівське військо стояло в Оксфорді, де взяло в облогу замок, який Мод обрала своєю резиденцією, тому для лицарів поки що не було роботи.
— Я не міг пропустити весілля своєї сестри, — сказав Річард.
Алієна подумала, що він просто хоче пересвідчитися, що їхню угоду з Альфредом виконано й він одержить те, про що домовлявся.
І все ж таки вона була рада, що брат поруч із нею, щоб відвести її до церкви та віддати нареченому. Інакше вона була б зовсім сама.
Алієна вбралася в нову полотняну нижню сорочку та білу сукню за останньою модою. Вона мало що могла вдіяти зі своїм спотвореним волоссям, але заплела найдовші пасма в коси та зав’язала їх білими шовковими стрічками. Сусідка позичила їй дзеркало. Обличчя її було бліде, а очі свідчили про те, що напередодні вона не спала. Алієна нічого не могла із цим вдіяти. Річард стежив за нею. Він мав дещо присоромлений вигляд, немов почувався винним, і страшенно хвилювався — напевне, боявся, що вона раптом відмовиться йти до вінця.
Кілька разів Алієна мало не вчинила так. Уявляла, як вони з Джеком, побравшись за руки, йдуть із Кінгзбриджу, щоб розпочати десь нове життя — просте життя, сповнене чесної праці, вільне від старих обітниць мертвим батькам. Але то була марна мрія. Вона б ніколи не могла бути щасливою, якби забула про свого брата.
Коли Алієна дійшла цього висновку, то уявила собі, як іде до річки й кидається у воду, а вода несе її бездиханне тіло в білій сукні за течією, обличчям угору, з прилиплим до нього волоссям. Тут вона зрозуміла, що перспектива весілля з Альфредом краща за це, і повернулася до думки, що шлюб — найкраще розв’язання всіх її труднощів.
Як тільки Джек міг зневажливо поставитися до цього?
Пролунали церковні дзвони.
Вона підвелася.
Алієна ніколи не уявляла своє весілля таким. У дитинстві вона мріяла, що батько поведе її від донжона в замку через міст до каплиці на нижньому подвір’ї, а його лицарі, воїни, слуги й орендарі вітатимуть її на заповненому людом подвір’ї. Образ юнака, який чекатиме на неї в каплиці, завжди був нечітким, але Алієна не сумнівалася, що він обожнюватиме її, а вона вважатиме його неймовірним. Що ж — життя пішло не так, як вона сподівалася. Річард притримав двері маленької однокімнатної хати, і Алієна вийшла надвір.
На її подив, чимало сусідів чекали біля своїх дверей, щоб привітати її. Коли вона з’явилася на ґанку, дехто благословляв її, а дехто зичив щастя. Вона відчувала неймовірну вдячність. Поки вони йшли вулицею, її засипали зерном. Зерно означало плідність — у неї будуть діти, які її любитимуть.
Парафіяльна церква була на іншому кутку міста, у заможних кварталах, де Алієна житиме відтепер. Вони пройшли повз монастир. Монахи саме служили відправу в крипті, але пріор Філіп обіцяв відвідати весільний бенкет і благословити подружжя. Алієна сподівалася, що він додержить слова. Філіп багато значив для неї — від того дня шість років тому, коли вона привезла свою вовну у Вінчестер.
Вони дісталися нової церкви, яку Альфред збудував з допомогою Тома. Там зібрався цілий натовп. Церемонія мала відбутися на ґанку — англійською, — а потім латиною вже всередині церкви. Зібралися всі, хто працював на Альфреда й хто ткав вовну для Алієни. Вони зустріли наречену гучними вигуками.
Наречений чекав разом із сестрою Мартою й одним зі своїх мулярів, Деном. Альфред убрався в нову пурпурову туніку й нові чоботи. Його волосся було довгим і темним, як у Елени. Алієна помітила, що її ніде немає, — жінка зникла. Вона саме збиралася спитати в Марти, де її мачуха, коли вийшов священник і почалася служба.
Алієна пригадала, як шість років тому почався новий етап її життя, коли вона присягнула своєму батькові, і тепер вона стояла на порозі нової доби, коли збиралася дати обітницю чоловікові. Вона нечасто робила щось для себе, за неочікуваним винятком, який зробила того ранку з Джеком. Тепер, згадуючи нещодавні події, вона ледь могла повірити, що наважилася на таке. То було схоже на сон чи на одну з вигадливих казок Джека — на щось ніяк не пов’язане зі справжнім життям. Алієна ніколи й нікому не розповіла б цього — то мало залишитися таємницею, яку вона зберігала б для себе та іноді пригадувала, наче скнара, що рахує свої скарби серед ночі.
Настав час шлюбних обітниць. За знаком священника Алієна сказала:
— Альфреде, сину Тома Будівника, я беру тебе собі за чоловіка та присягаюся тобі у вірності.
Коли вона промовила це, їй закортіло заридати.
Далі була черга Альфреда. Коли він заговорив, натовпом пронісся якийсь гомін, і дехто з присутніх озирнувся. Алієна перехопила погляд Марти, яка прошепотіла:
— Це Елена.
Священник насупився й сказав:
— Альфред і Алієна стали подружжям в очах Господніх, і хай Він благословить…
Він не встигнув завершити речення. З-за спини Алієни пролунав гучний голос:
— Я проклинаю цей шлюб!
То була Елена.
Усе зібрання ахнуло зі страху.