Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 159)

— Це означає, що моя обітниця батькові для мене важливіша за кохання до тебе.

— Справді? — спитав він із недовірою. — Це справді так?

— Саме так, — сказала вона з важким серцем, і її слова прозвучали, немов похоронний дзвін.

— Тоді нема про що більше говорити.

— Просто знай — мені шкода.

Він підвівся, повернувся до неї спиною та взяв з підлоги свою нижню сорочку. Алієна дивилася на його високу худорляву постать. Його ноги були вкриті виткими рудими волосинками. Він швидко вдягнув сорочку й туніку, а потім натягнув рейтузи та сунув ноги в чоботи. Усе це відбулося миттєво.

— Ти будеш страшенно нещаслива, — сказав він.

Він намагався бути грубим, але марно, адже вона чула жаль у його голосі.

— Так, я знаю, — промовила вона. — Скажи, ти хоча б… поважаєш моє рішення?

— Ні, — без вагань відповів він. — Не поважаю. Я зневажаю тебе за це.

Вона сіла, гола, подивилася на нього й заридала.

— Мені краще піти, — сказав Джек, і на останньому слові його голос надломився.

— Так, іди, — мовила вона крізь ридання.

Він пішов до дверей.

— Джеку!

Він розвернувся.

— Побажай мені щастя, Джеку, — попросила Алієна.

Він підняв засув.

— Добре… — Він зупинився, не здатний вимовити слова, подивився на підлогу, а потім знову на неї. — Щасти, — насилу прошепотів і вийшов.

Будинок, що належав Томові, тепер перейшов Елені, але залишився й Альфредовою домівкою, тому цього ранку там було повно людей, які готували весільний бенкет. Ними керувала Марта, тринадцятирічна сестра Альфреда, а мати Джека тільки похмуро дивилася на все це. Альфред також був там. Він збирався йти до річки й тримав у руці рушник. Жінки милися раз на місяць, а чоловіки — на Великдень і на Михайлів день, але вранці перед весіллям також було заведено митися. Коли увійшов Джек, усі затихнули.

— Чого тобі треба? — спитав Альфред.

— Я хочу, щоб ти скасував весілля, — відповів Джек.

— Пішов геть, — сказав Альфред.

Джек зрозумів, що почав невдало. Не варто було одразу переходити до конфронтації. Він хотів запропонувати дещо в Альфредових інтересах, треба було лише правильно все подати.

— Альфреде, вона не кохає тебе, — промовив він якомога лагідніше.

— Ти нічого про це не знаєш, малий.

— Знаю, — наполягав Джек. — Вона не кохає тебе. Вона йде за тебе тільки заради Річарда. Він — єдиний, кому цей шлюб принесе щастя.

— Іди у свій монастир, — зневажливо відповів Альфред. — До речі, де твоя сутана?

Джек глибоко вдихнув. Не було іншого виходу, крім як сказати йому всю правду.

— Альфреде, вона кохає мене.

Він чекав, що Альфред розлютиться, але на його обличчі з’явилася лукава посмішка. Джек сторопів. Що це могло означати? Але тут йому блиснула думка.

— Ти й сам це знаєш, — мовив він непевно, наче відмовлявся в таке вірити. — Ти знаєш, що вона кохає мене, але тобі чхати! Ти однаково хочеш її, хай навіть вона тебе й не кохає. Ти просто хочеш мати її.

Скрадлива посмішка Альфреда стала ще ширша й зловтішніша, і Джек зрозумів, що сказане ним — правда. Але то ще не все — Альфредове обличчя було надто красномовним. У Джека з’явилася страшна підозра.

— Нащо вона тобі? — спитав він. — Невже… ти хочеш одружитися з нею тільки для того, щоб забрати її в мене? — Його голос затремтів від гніву. — Ти одружуєшся з нею мені на зло?

На тупуватому обличчі Альфреда з’явився вираз підступного тріумфу, і Джек побачив, що знову не помилився. Він почувався спустошеним. Думка про те, що Альфред робить усе це не через хіть до Алієни — це принаймні можна було б зрозуміти, — а суто через свою злобу, вжалила Джека.

— Хоча б стався до неї добре, чорт тебе забирай! — закричав він.

Альфред розсміявся.

Джека вразило те, що зведений брат навіть не приховує своїх лихих намірів. Альфред не збирався добре ставитися до неї. Це був останній етап його помсти Джекові. Він хотів одружитися з Алієною та перетворити її життя на пекло.

— Ти мерзотник, — гірко сказав Джек. — Слимак. Лайно. Бридкий, тупий, злобний, огидний хробак.

Альфред нарешті відчув його презирство, кинув рушник і рушив на Джека, стиснувши кулаки. Джек був готовий до цього й ступив уперед, щоб ударити його першим. Елена стала між ними і, попри те, що була меншою за них обох, зупинила їх самим лише словом.

— Альфреде, іди митися.

Альфред миттю заспокоївся. Він зрозумів, що переміг і не мусить битися з Джеком. Ці думки можна було легко прочитати на його самовдоволеній пиці. Він вийшов із будинку.

— Що ти тепер робитимеш, Джеку? — спитала мати.

Джек тільки тепер помітив, що його трусить з люті. Він кілька разів вдихнув і видихнув, і лише потім заговорив. Він розумів, що не здатен завадити весіллю, але залишатися на ньому було вищим за його сили.

— Я маю піти з Кінгзбриджу.

Він побачив смуток у неї на обличчі, але вона кивнула.

— Я дуже боялася, що ти так скажеш. Але, гадаю, ти маєш рацію.

У пріораті почулися дзвони.

— Скоро вони дізнаються, що я втік, — сказав Джек.

Вона стишила голос:

— Іди негайно, але сховайся біля річки, неподалік від моста. Я принесу тобі дещо.

— Добре, — відповів він і відвернувся.

Марта стояла між ним і дверима, по щоках у неї бігли сльози. Він обійняв її, і сестра щосили притиснулася до нього. Її дитяче тільце було пласким і кістлявим, як у хлопчика.

— Повертайся до нас, — палко сказала вона.

Він швидко поцілував її та вийшов.

На вулиці вже було людно, містяни носили воду й насолоджувалися теплим осіннім ранком. Більшість людей знала, що Джек став послушником, — містечко було невеличке, і всі про всіх знали, — тому його світське вбрання притягувало здивовані погляди, хоча ніхто не ставив жодних запитань. Він швидко спустився з пагорба, перетнув міст і пішов уздовж берега до заростей очерету. Сховався за ним і сів чекати на матір.

Джек і гадки не мав, що йому тепер робити. Він міг би йти кудись, доки не знайде місто, де будують собор, і залишитися там. Те, що Джек сказав Алієні, не було хизуванням: він знав, що його вміння скрізь знайдуть попит. Навіть якщо всі місця на будівництві будуть зайняті, йому варто лише показати старшому майстрові, як він вміє різьбити, і його миттю візьмуть. Але Джек більше не бачив у цьому сенсу. Він ніколи в житті не покохає нікого, крім Алієни, і такі самі почуття викликав у нього Кінгзбриджський собор. Він хотів будувати тут, а не деінде.

А може, йому варто просто піти в ліс, лягти десь і померти? На якийсь час його захопила ця думка. Погода була приємна, а листя — зелено-золотисте. То був би мирний кінець. Джек шкодував тільки про те, що перед смертю не зможе нічого більше дізнатися про свого батька.

Він уявив собі, як лежить на смертельній постелі з осіннього листя й поступово віддається смерті, коли побачив, як мати переходить міст. Вона вела за собою кобилу.

Джек звівся на ноги й побіг до неї. Кобила, яку вона привела, була її гнідою.

— Забирай її, — мовила мати.

Він схопив її за руку та стиснув на знак подяки.

У неї в очах з’явилися сльози.

— Я погано про тебе дбала, — сказала вона. — Спершу виростила тебе в глушині лісу. Далі ти мало не помер з голоду, коли я пішла за Томом. А потім я змусила тебе жити разом з Альфредом.

— Ти добре дбала про мене, мамо, — відповів він. — Уранці я кохався з Алієною. Тепер я помру щасливим.