Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 156)
Сутану він пожбурив у канаву. Більше він ніколи в житті не вдягне її.
— Що робитимеш тепер? — спитала мати.
— Піду до Алієни.
— Одразу? Ще рано.
— Чекати не можна.
Вона кивнула.
— Будь лагідним. Їй тяжко.
Джек нахилився, щоб поцілувати її, але імпульсивно обійняв і притиснув до себе.
— Ти витягла мене з в’язниці, — сказав він і засміявся. — Ти — найкраща мати на світі!
Вона усміхнулася, але в очах у неї стояли сльози.
Він іще раз обійняв її та пішов.
Хоча вже зовсім розвиднілось, навколо не було жодної душі — у неділю люди не мали працювати, тому, користуючись з нагоди, не вставали на світанку. Джек не був певен, чи варто йому ховатися. Чи має право пріор Філіп переслідувати послушника-втікача та примусити його повернутися? А якщо має, то чи захоче він? Джек не знав. Хай там як, Філіп був у місті законом, якого Джек ослухався, тому на нього однаково чекали неприємності. Утім, Джека хвилювали лише найближчі хвилини.
Він підійшов до Алієниної хатини. Раптом згадав, що там може бути й Річард. Лишалося тільки сподіватися, що він деінде, тому що Джек однаково нічого не міг із цим вдіяти. Він підійшов до дверей і тихенько постукав.
Джек нахилив голову й прислухався. Усередині стояла тиша. Він постукав іще раз, гучніше, і цього разу почув шарудіння соломи, немов хтось ворухнувся.
— Алієно! — гучно прошепотів він.
Почув, як вона підійшла до дверей.
— Так? — боязко сказала вона.
— Відчини двері!
— Хто там?
— Це я, Джек.
— Джеку!
Запала пауза. Джек чекав.
Алієна у відчаї заплющила очі й нахилилася до дверей, притиснувшись щокою до грубого дерева. «Тільки не Джек, — подумала вона, — не сьогодні, не тепер».
Вона знов почула його голос — тихий наполегливий шепіт.
— Алієно, прошу, відчини двері, мерщій! Якщо мене спіймають, то посадять назад у карцер!
Вона чула, що його посадили під замок — про це говорило все місто. Вочевидь він утік і одразу прийшов до неї. Дівчина відчула, як її серцебиття прискорилося. Вона не могла прогнати його.
Алієна підняла засув і відчинила двері.
Його руде волосся було мокрим і липнуло до голови, наче він щойно помився. Джек був одягнений у світське вбрання. Він усміхнувся їй так, немов бачити її — то найкраще, що могло з ним статися. Потім насупився та сказав:
— Ти плакала.
— Нащо ти прийшов? — спитала вона.
— Я мусив тебе побачити.
— Я сьогодні одружуюся.
— Я знаю. Можна увійти?
Вона розуміла: впускати його неправильно, але потім подумала, що вже завтра буде дружиною Альфреда й, можливо, востаннє розмовляє з Джеком віч-на-віч.
«Мені байдуже, можна так чи ні», — подумала вона й відчинила двері ширше.
Джек увійшов, вона зачинила їх і замкнула на засув.
Вони стояли й дивилися одне на одного. Тепер їй стало ніяково. Джек дивився на неї з відчайдушним бажанням, як людина, що вмирає від спраги, дивиться на водоспад.
— Не дивись на мене так, — сказала вона й відвернулася.
— Не йди за нього, — промовив Джек.
— Я мушу.
— Ти будеш нещасною.
— Я вже нещасна.
— Будь ласка, поглянь на мене.
Алієна розвернулася до нього та звела очі.
— Прошу, скажи — навіщо ти робиш це? — запитав Джек.
— Чому я маю тобі щось казати?
— Бо я пам’ятаю, як ти поцілувала мене на старому млині.
Вона опустила очі й відчула, як кров припливає до щік. Того дня вона втратила самовладання й дуже цього соромилася. Тепер він вирішив скористатися її слабкістю. Вона промовчала, адже не мала, що сказати на свій захист.
— А після того ти охолола до мене, — вів далі він.
Вона опустила очі ще нижче.
— Нам було так добре разом, — безжально правив своєї він. — Упродовж усього літа, на твоїй галявині поруч із водоспадом… Я розповідав тобі історії, і ми були такі щасливі. Якось я поцілував тебе. Пам’ятаєш?
Звісно ж, вона пам’ятала, хоч і не хотіла цього визнавати. Але спогади розтопили її серце, і вона подивилася на нього очима, повними сліз.
— А потім я зробив так, щоб млин валяв твою тканину, — продовжував він. — Я був такий радий допомогти тобі у твоїй справі. А ти була в захваті, коли побачила це. Тоді ми знову поцілувалися, але не так, як першого разу. Другий поцілунок був… пристрасний.
«Господи, ще й який!» — подумала вона й знову зашарілася, важко задихала, думаючи тільки про те, щоб він зупинився. Але Джек не зупинився.
— Ми так міцно обійнялися й цілувалися так довго. Ти розтулила рота…
— Припини! — крикнула вона.
— Чому? — різко спитав він. — Що із цим не так? Чому ти відвернулася від мене?
— Тому що мені страшно! — сказала Алієна не думаючи. Вона затулила руками обличчя й заплакала. Раптом відчула його руки на своїх плечах. Алієна мовчала, і за мить він лагідно обійняв її. Вона забрала руки від обличчя й заридала в його зелену туніку.
Потім обійняла його за стан.
Він притиснувся щокою до її волосся — бридкого, короткого, безформного волосся, яке ще не відросло після пожежі, — і погладив її по спині, наче дитину. Алієна могла б стояти так вічно, але він відірвався від неї, щоб подивитися їй в очі, і спитав:
— Чого ти так боїшся?
Вона знала, але не могла йому розповісти. Похитала головою та відступила на крок, але він взяв її за зап’ястки й не відпускав.
— Послухай, Алієно, — сказав він. — Ти маєш знати, як жахливо я почуваюся. То здавалося, що ти кохаєш мене, потім — що ненавидиш, а тепер взагалі зібралася заміж за мого зведеного брата. Я не розумію. Я нічого не знаю про такі речі, бо раніше ніколи не кохав. Але це так
Алієна відчула каяття. Жахливо, що вона змусила так страждати того, кого насправді дуже кохає. Їй стало соромно. Він робив їй тільки добро, а вона зруйнувала його життя. Він заслуговує на пояснення. Алієна зібралася на силі.
— Джеку, колись давно зі мною дещо сталося — дещо справді жахливе, таке, про що я роками намагалася забути. Я не хотіла навіть думати про це, але коли ти поцілував мене, спогади знову наринули, і я нічого не могла вдіяти із собою.