Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 155)

Він почувався виснаженим. Сів на підлогу, прихилився до стіни та прикипів очима до смужки світла під дверима — нестерпного нагадування про те, де він прагнув бути. Як він опинився в цій халепі? Його ніколи не захоплював монастир, він не збирався присвятити своє життя Богові — Джек взагалі в Нього не вірив. Він став послушником лише для того, щоб розв’язати нагальну проблему: залишитись у Кінгзбриджі, поруч із тим, що він любить. Він думав, що може піти, коли йому заманеться. Але тепер, коли Джек понад усе на світі хотів піти, він не міг: його ув’язнили. Він подумав, що задушить пріора Філіпа, щойно вийде звідси, — хай навіть його за це повісять.

Це змусило його замислитися, коли його можуть випустити. Він почув дзвони до вечері. Це означало, що до ранку його точно не звільнять. Зараз вони, напевне, обговорюють його. Найпаскудніші із ченців скажуть, що його треба залишити в карцері на тиждень, — він так і бачив, як П’єр із Ремігієм наполягають на суворій дисципліні. Інші — ті, кому він подобається, — можуть сказати, що одна ніч буде достатнім покаранням. Але що скаже Філіп? Джек йому подобався, але зараз він страшенно сердився, особливо після того, як хлопець назвав його тупим віслюком і сказав, що Філіп йому не ментор, а взагалі ніщо. Філіп може стати на бік адептів суворого покарання й зробити так, як вони наполягають. Залишалося сподіватися, що вони захочуть негайно вигнати його з монастиря, адже це, на їхню думку, може бути найсуворішою карою. Тоді він зможе встигнути поговорити з Алієною до весілля. Але Джек був певен, що Філіп не погодиться, — пріор сприйняв би це як власну поразку.

Світло в шпарині під дверима почало згасати. Надворі темнішало. Джек подумав, як в’язневі спорожнитися. У карцері не було нічного горщика, що здивувало його: ченці поважали чистоту, навіть коли йшлося про грішників. Хлопець знов дослідив підлогу, дюйм за дюймом, і знайшов невеличкий отвір у кутку. Шум води там був гучніший, і він здогадався, що отвір виходить у підземний канал. Схоже, то й була його вбиральня.

Невдовзі після того, як він зробив це відкриття, відчинилася віконниця. Джек схопився на ноги. На підвіконня поставили миску й поклали скибку хліба. Джек не бачив обличчя людини, яка це зробила.

— Хто тут? — спитав він.

— Мені не можна з тобою розмовляти, — відповів монотонний голос.

Джек упізнав його: то був монах, на ім’я Лука.

— Луко, довго мене тут триматимуть? — спитав Джек жалісним голосом.

— Мені не можна з тобою розмовляти, — повторив чернець знову свою мантру.

— Прошу, Луко, скажи мені, якщо знаєш! — заблагав Джек, байдужий до того, яким жалюгідним він здається.

— П’єр хотів, щоб тиждень, але Філіп вирішив, що два дні, — прошепотів Лука, і віконниця зачинилася.

— Два дні! — з відчаєм сказав Джек. — Але тоді вона вже буде одружена!

Відповіді не було.

Джек стояв, втупившись у порожнечу. Світло, що лилося крізь віконце, було дуже яскравим проти темряви карцеру, і кілька хвиль він нічого не бачив. Потім його очі призвичаїлися до імли, але на них набігли сльози, знову засліпивши Джека.

Він ліг на підлогу. Тепер нічого не вдієш — він був замкнений до понеділка, а у понеділок Алієна вже буде Альфредовою дружиною та прокидатиметься в його ліжку з його сім’ям усередині. Від цієї думки Джека занудило.

Невдовзі знову стало зовсім темно. Він намацав підвіконня й попив із миски. У ній була проста вода. Він узяв шматочок хліба, але не відчував голоду, тому насилу проковтнув його, запив залишками води та знову ліг на підлогу.

Він не спав, але занурився в якийсь транс і переживав у ньому, немов у сновидінні чи маренні, всі недільні вечори, що провів з Алієною минулого літа, розповідаючи їй історії про зброєносця, що покохав принцесу та пішов на пошуки лози, котра родила самоцвітами.

Опівнічні дзвони вивели його з дрімоти. Він уже звикнув до монастирського розкладу й не спав опівночі, натомість відчував потребу дрімати по обіді, особливо коли на обід давали м’ясо. Зараз монахи мусили б підхопитися з постелей і вишикуватись у процесію, яка рушить від дорміторію до собору. Вони мали бути просто над Джеком, але він нічого не чув: стіни карцеру не пропускали звуків. Невдовзі йому здалося, що він чує дзвони до лауд[155], які промовляли за годину після півночі. Час минав швидко, надто швидко, адже завтра Алієна мала вийти заміж.

У досвітні години, попри свої страждання, Джек заснув.

Прокинувся він раптово. Поруч із ним у карцері хтось був.

Джеку стало страшно.

У келії було темно, а звуки води, здавалося, стали гучнішими.

— Хто тут? — спитав він тремтливим голосом.

— Не бійся, це я.

— Мамо! — Джек мало не знепритомнів від полегшення. — Як ти дізналася, що я тут?

— Старий Джозеф розповів мені про те, що сталося, — відповіла вона в повний голос.

— Тихіше! Монахи почують.

— Не почують. Тут можна хоч співати, хоч волати, і ніхто не почує. Я знаю, бо я так робила.

У нього було стільки запитань, що він не знав, з якого почати.

— Як ти сюди потрапила? Двері відчинені? — Він кинувся до неї, випроставши перед собою руки. — Ой, ти вся мокра!

— Канал тече просто під нами. А з підлоги можна витягти камінь.

— Звідки ти знаєш це?

— Твій батько десять місяців провів у цьому карцері, — сказала вона, і в голосі її бриніла роками настояна скорбота.

— Мій батько? У цьому карцері? Десять місяців?

— Тут він і розповів мені всі ті історії.

— Як він опинився тут?

— Ми ніколи не дізнаємося, — сумно відповіла вона. — Його викрали чи заарештували — він сам точно не зрозумів — у Нормандії та привезли сюди. Він не розмовляв ані англійською, ані латиною, і гадки не мав, де опинився. Упродовж року він працював на стайні — там ми з ним і познайомилися.

У її голоси зазвучала ностальгія.

— Я покохала його з першого погляду. Він був такий ніжний, такий переляканий і нещасний, але співав немов пташка. Упродовж довгих місяців ніхто не розмовляв із ним. Він був такий радий почути від мене кілька слів французькою, що, гадаю, покохав мене вже лише за це.

Гнів зробив її голос жорсткішим.

— Невдовзі його посадили в цю келію. Саме тоді я дізналася, як потрапити сюди.

Джек усвідомив, що його, напевне, зачали саме тут, на холодній кам’яній підлозі. Ця думка збентежила його, і він зрадів, що вони з матір’ю не бачать одне одного в темряві. Він зауважив:

— Але мій батько мав скоїти щось таке, за що його арештували.

— Він не знав нічого такого за собою. Але вони врешті-решт самі вигадали для нього злочин. Хтось дав йому кубок, прикрашений коштовностями, і сказав, що він може йти. Але не встигнув він пройти й двох миль[156], як його заарештували та звинуватили в тому, що він вкрав кубок. І повісили за це.

Вона розплакалася.

— Хто зробив це?

— Ширингський шериф, пріор Кінгзбриджський… Та байдуже хто.

— А де родина мого батька? У нього ж мали бути батьки, брати і сестри…

— Так, він мав велику родину у Франції.

— Чому він не втік і не повернувся туди?

— Він якось намагався, але його спіймали та привезли назад. Саме тоді й посадили сюди. Він, звісно, міг би спробувати ще — коли дізнався, як втекти з карцеру. Але не знав дороги додому, не розмовляв англійською й не мав ані фартинга. Шанси були мізерні. Тепер зрозуміло, що йому не було чого втрачати, але тоді ми не думали, що його повісять.

Джек обійняв її, щоб заспокоїти. Мати вся промокла й тремтіла від холоду. Вона мала вибратися з карцеру й зігрітися. Раптом Джек зрозумів, що якщо вона може вибратися, то й він також. Поки мати розповідала про батька, він майже забув про Алієну, але тепер зрозумів, що його найбільше бажання — поговорити з Алієною до весілля — здійснилося.

— Покажи мені, як вийти звідси, — різко сказав він.

Вона шморгнула та проковтнула сльози.

— Візьми мене за руку, я поведу тебе.

Вони пройшли до протилежної стіни карцеру, і Джек зрозумів, що мати кудись спустилася.

— Просто пролізь у канал, — промовила вона. — Вдихни глибоко та пірнай. А потім повзи проти течії. Не йди за течією, інакше потрапиш у паскудник. Наприкінці тобі забракне повітря, але не хвилюйся, йди далі, і ти виберешся.

Вона опустилася нижче та зникла з очей.

Джек знайшов отвір, поліз униз, і його ноги майже негайно торкнулися води. Коли він став на дно каналу, його плечі все ще залишались у карцері. Перш ніж нахилитися й пірнути, він намацав камінь і поставив його на місце, зловтішно уявляючи, як здивуються ченці, коли побачать порожню келію.

Вода була холодна. Він глибоко вдихнув, опустився, став рачки й поповз проти потоку. Джек рухався так швидко, як тільки міг. Поки повз, уявляв будівлі на поверхні. Спершу він проповз під проходом у клуатрі, потім — під трапезною, кухнею та пекарнею. Відстань, хоч і невелика, здавалася йому нескінченною. Він намагався підвести голову, але бився об стелю каналу. Джек мало не запанікував, але згадав, що сказала йому мати. Він був майже на місці. За кілька хвиль побачив світло. Схоже, поки вони розмовляли у карцері, почало світати. Джек повз, аж доки побачив світло просто над собою, тоді підвівся і з полегшенням вдихнув, трохи відсапався й виліз із канави.

Мати вже перевдягнулася. На ній була чиста суха сукня, а мокру вона саме викручувала. Мати також принесла сухий одяг і для нього. На бережку, обережно складене, лежало вбрання, якого він не вдягав уже пів року: полотняна сорочка, зелена вовняна туніка, сірі рейтузи та шкіряні чоботи. Мати відвернулася, і Джек скинув чернечу сутану та сандалі й швидко вбрався у власний одяг.