Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 154)

Ще більше його бентежили складні питання. Один філософ запитував, чому слабкій людині вдається зрушити камінь за допомогою важеля. Досі Джек ніколи не задумувався про таке, але тепер це питання почало його мучити. Він провів кілька тижнів у каменярні, тож пригадав, що, коли камінь неможливо було зрушити важелем завдовжки у фут, зазвичай використовували двофутовий[153] важіль. Чому одна й та сама людина не могла зрушити камінь футовим важелем, а от довшим — могла? Це запитання вело до інших. Будівельники собору використовували здоровезне колесо, щоб підіймати великі каменюки й балки нагору. Вантаж, що кріпили до мотузки, був надто важкий для однієї людини, але як та сама людина могла підіймати його, крутячи колесо, на яке намотувалася мотузка? Чому це було можливо?

Ці спостереження певний час розраджували його, але врешті-решт Джек однаково повертався думками до Алієни. Він міг стояти в клуатрі з важкою книгою на аналої та згадувати ранок на старому млині, коли поцілував її. Він пам’ятав кожну мить того поцілунку від першого ніжного доторку губ до збудливого відчуття її язика в нього в роті, до того, як його тіло притислося до її так, що він відчував її груди та стегна. Цей спогад був дуже сильним і ніяк не відпускав його.

Чому вона змінилася? Він досі вірив, що той поцілунок був щирим, а от її подальша холодність — ні. Він відчував, що знає її. Вона була повна любові, чутлива, романтична, ніжна й мала багату уяву. Крім того, вона була необачна й гордовита та навчилася жорстокості. Але насправді не була ні холодною, ні жорстокою, ні безсердечною. Іти заміж за чоловіка, якого не кохає, заради грошей, було несхоже на неї. Вона буде нещаслива, вона шкодуватиме, вона страждатиме. Він знав це, і в глибині душі вона також це знала.

Одного дня, коли Джек був у скрипторії, монастирський слуга, який підмітав підлогу, зупинився перепочити, обіперся на мітлу та сказав:

— То у вашій родині велике свято.

Джек саме вивчав мапу світу на великому аркуші пергаменту. Він звів очі на слугу. То був вайлуватий старий, заслабкий для важкої роботи. Він, напевно, переплутав Джека з кимось.

— Про що ти, Джозефе?

— Хіба ти не знаєш? Твій брат одружується.

— Я не маю братів, — машинально відповів Джек, але серце в нього похолонуло.

— Ну то зведений брат, — сказав Джозеф.

— Ні, я не знав. — Джек мусив запитати про це. Він процідив через зуби: — З ким він одружується?

— З тією Алієною.

То вона справді збиралася зробити це. Джек потай плекав надію на те, що вона передумає. Він відвернувся від Джозефа, щоб той не побачив виразу відчаю в нього на обличчі.

— Ти глянь, — кинув з удаваною байдужістю.

— Ага — це та, що була дуже гонориста, доки не втратила все під час пожежі.

— А… Коли, кажеш?

— Завтра. Їх обвінчають у новій парафіяльній церкві, яку збудував Альфред.

Завтра!

Завтра Алієна мала вийти за Альфреда. Джек аж дотепер не вірив, що це дійсно може статися, і от реальність вдарила його, немов блискавка. Завтра Алієна вийде заміж за Альфреда. Завтра скінчиться Джекове життя.

Він подивився на мапу, що лежала перед ним на аналої. Чи не байдуже, де той центр Всесвіту — в Єрусалимі чи у Воллінгфорді? Чи стане він щасливішим, якщо зрозуміє, як працює важіль? Він сказав Алієні, що їй краще стрибнути з клеристорію, ніж виходити за Альфреда, але насправді мав би сказати, що тоді йому, Джекові краще буде стрибнути вниз.

Він зневажав пріорат. Монаший спосіб життя здавався йому нікчемним. Якщо він не зможе працювати на будівництві собору, а Алієна вийде за когось іншого, йому не буде заради чого жити.

Найгіршим було те, що він знав, якою глибоко нещасною вона почуватиметься, коли стане дружиною Альфреда. Він думав так не лише тому, що ненавидів Альфреда. У Кінгзбриджі було доволі дівчат, що почувалися б більш-менш задоволеними в шлюбі з його зведенюком, наприклад Едіта, яка колись хихотіла, слухаючи розповідь Джека про те, як він любить різьбити по каменю. Едіта не чекала б від Альфреда чогось особливого й була б рада улещувати його та підкорятися йому, допоки він лишався б заможним і любив би їхніх дітей. Але Алієна зненавидить кожну хвилину їхнього шлюбу. Вона зненавидить Альфредову грубість, зневажатиме його хамовиті манери, їй буде огидна його скнарість, а його нетямущість повисне їй каменем на шиї. Шлюб із Альфредом перетворить її життя на пекло.

Невже вона цього не розуміє? Джек був спантеличений. Що в неї на думці? Що завгодно буде кращим за шлюб із чоловіком, якого вона не кохає. Сім років тому всі говорили про те, як Алієна відмовила Вільямові Гамлейському, а тепер вона покірно погоджувалася на пропозицію не менш непідхожого нареченого. Що з нею? Джек мав дізнатися.

Йому треба поговорити з нею, і до біса монастир.

Він згорнув мапу, поклав її у шафу та рушив до дверей. Джозеф так і стояв, спершись на мітлу.

— Ідеш кудись? — запитав він. — Я думав, ти маєш лишатися тут, доки по тебе прийде трапезник.

— Хай трапезник іде посрати, — кинув Джек і вийшов.

Він потрапив на очі пріорові Філіпу, щойно дійшов до східної доріжки в клуатрі. Той саме виходив із недобудованого собору. Джек швидко відвернувся, але Філіп гукнув:

— Джеку! Куди зібрався? Забув, що тебе покарано?

Джек більше не збирався дотримуватися монастирської дисципліни. Він не звернув уваги на Філіпа й подався в іншому напрямку, до проходу, що виводив на доріжку в південній частині клуатру, звідки можна було вийти до хатин біля нової пристані. Але йому не пощастило: тієї ж миті зіштовхнувся з трапезником, братом П’єром, який ішов у супроводі двох помічників. Вони побачили Джека й завмерли на місці. На огрядному обличчі П’єра з’явився вираз недовіри та обурення.

— Зупини послушника, брате трапезнику! — крикнув Філіп.

П’єр простягнув руку, щоб зупинити Джека, але той відштовхнув його. П’єр почервонів і схопив його за руку. Джек вирвався та вдарив П’єра в ніс. Трапезник скрикнув — більше від люті, ніж від болю, — а потім на Джека накинулися його помічники.

Джек чинив шалений опір і майже вислизнув, але П’єр оговтався після удару та приєднався до своїх помічників, і всі разом вони змогли скрутити хлопця. Той не припиняв пручатися, розлючений тим, що чернеча маячня не дає йому зробити дещо неймовірно важливе: поговорити з Алієною.

— Відпустіть мене, недоумки! — повторював він знов і знов.

Помічники сіли на нього зверху. П’єр стояв поруч і витирав заюшений ніс рукавом. До них наблизився Філіп.

Попри злість, Джек бачив, що Філіп також розгніваний — сильніше, ніж хлопець коли-небудь бачив.

— Я не потерплю такої поведінки, — сказав пріор голосом, у якому бряжчало залізо. — Ти — послушник, і маєш підкорятися мені.

Він розвернувся до П’єра.

— Посадіть його в карцер.

— Ні! — крикнув Джек. — Ви не можете!

— Ще й як можу, — гнівно відповів Філіп.

Карцер був маленькою келією без вікон у підземеллі під дорміторієм — у південному крилі, поряд із нужником. Його використовували переважно для ув’язнення порушників закону, які чекали на суд пріора або на перевезення в темницю шерифа в Ширингу, але часом туди саджали монахів, винних у серйозних порушеннях дисципліни — наприклад, у перелюбі зі служницями пріорату.

Джека лякало не самотинне ув’язнення, а те, що він не зможе побачитися з Алієною.

— Ви не розумієте! — крикнув він Філіпові. — Я маю поговорити з Алієною!

Тієї миті тяжко було сказати щось гірше. Філіп розгнівався ще сильніше.

— Тебе покарано саме за те, що ти з нею розмовляв, — суворо промовив він.

— Але я мушу!

— Єдине, що ти мусиш, — це навчитися боятися Бога та слухатися своїх менторів.

— Ти мені не ментор, тупий віслюче! Ти ніщо для мене! Відпустіть мене, чорт вас забирай!

— Заберіть його звідси, — похмуро сказав Філіп.

Навколо вже зібралися люди, і кілька монахів за руки й за ноги підійняли Джека. Він крутився, немов рибина на гачку, але їх було надто багато. Хлопець не міг повірити, що це відбувається насправді. Джек відбивався та пручався, але його таки донесли до дверей карцеру. Хтось відчинив їх. Джек почув мстивий голос брата П’єра:

— Киньте його всередину!

Він відчув, як монахи відступили на крок, а потім полетів уперед і впав на кам’яну підлогу. Джек підвівся на ноги, не зважаючи на біль від забоїв, і кинувся до дверей, але ті зачинилися просто перед ним, і він врізався в них тієї самої миті, коли ззовні хтось опустив важкий залізний засув і повернув ключ у замку.

Джек заходився щосили гатити в двері.

— Випустіть мене! — істерично заволав він. — Я маю завадити їй одружитися з ним! Випустіть!

За дверима було тихо. Він кричав і далі, але його вимоги перетворилися на благання, крики стихли до скиглення, потім — до шепоту, а по обличчю текли сльози безсилого гніву.

Нарешті його очі висохли, і в нього не залишилося сил навіть на плач.

Джек відвернувся від дверей. У карцері було не зовсім темно: з-під дверей пробивалося світло, і він міг роздивитися навколо. Пройшов уздовж стін, обмацуючи їх руками. Зі слідів, що різці залишили на каменях, він зрозумів, що карцер збудовано дуже давно. Карцер мав площу приблизно шість футів[154],^{3} колону в одному куті й аркову стелю — очевидно, раніше він був частиною більшого приміщення, перш ніж його відгородили стіною, щоб використовувати як в’язницю. В одній зі стін була впадина, схожа на отвір для стрілчастого вікна, але надійно закрита віконницею. Хай там як, вона однаково здавалася замалою, щоб у неї пролізти. Кам’яна підлога була волога. Джек почув безперервний шум, і зрозумів, що канал, який біг через подвір’я пріорату від загати біля млина до нужника, проходив під карцером. Це пояснювало, чому підлога була з каменю, а не з утрамбованої землі.