Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 153)
— Хай там як, не треба так швидко відкидати пропозицію Альфреда.
— Замовкни, заради Господа, — відповіла вона.
— Що з ним не так?
— З Альфредом усе гаразд. Хіба ти не розумієш? Дещо не так зі
Він поклав сідло й вказав на сестру пальцем.
— Влучно. І знаю, що саме. Ти надто самолюбна й думаєш тільки про себе.
Це було так безумно несправедливо, що в неї навіть не стало сил злитися. Сльози набігли їй на очі.
— Як ти можеш таке казати? — жалісно спитала вона.
— Тому що в тебе все буде добре, якщо ти вийдеш за Альфреда, але ж ти не погоджуєшся.
— Те, що я вийду за Альфреда, тобі не допоможе.
— Допоможе.
— Чим?
— Альфред сказав, що допоможе мені повернутись у військо, якщо я стану його зятем. Мені доведеться скоротити витрати — Альфред не може дозволити собі платити моїм воїнам, — але він пообіцяв мені стільки, що вистачить на бойового коня, нову зброю та власного зброєносця.
— Коли? — приголомшено спитала Алієна. — Коли він це сказав?
— Щойно. Біля пріорату…
Алієна відчула себе приниженою, і навіть Річардові стало дещо ніяково. Ці два торгувалися в неї за спиною, немов два гендлярі. Вона підвелася й мовчки пішла з хати.
Повернулася до пріорату, перестрибнула канаву біля старого водяного млина й увійшла на подвір’я з південного боку. На млині було тихо, як і завжди у святковий день. Якби млин працював, вона б не пішла тією дорогою, адже стукіт молотів завжди викликав у неї головний біль.
Подвір’я було безлюдним, як вона і сподівалася. На будівництві стояла тиша. То була година, коли монахи навчалися або відпочивали, а всі інші були в лузі. Алієна перетнула цвинтар на північ від недобудованого собору. Ретельно доглянуті могили, з охайними дерев’яними хрестами та пучками свіжих квітів, відкривали правду: місто ще не оговталося після побою. Вона зупинилася біля кам’яного надгробка Тома, прикрашеного фігуркою мармурового янгола, яку вирізьбив Джек. Згадалось, як сім років тому батько знайшов їй ідеального нареченого. Вільям Гамлейський був не старий, не бридкий і не бідний. Будь-яка інша дівчина радо погодилася б на таку пропозицію. Проте Алієна відмовила, і от до якої біди це призвело: на їхній замок напали, її батька ув’язнили, вони з братом опинились у злиднях. Схоже, навіть спалення Кінгзбриджу й смерть Тома стали наслідком її впертості.
Смерть Тома здавалася найбільшою бідою — мабуть, тому, що дуже багато людей любили його, і тому, що він став другим батьком, якого втратив Джек.
«А тепер я знову відмовляюся від прийнятної пропозиції, — подумала вона. — Чи маю я право вважати себе особливою? Моя перебірливість уже коштувала надто дорого. Треба погоджуватися на пропозицію Альфреда й дякувати Богові, що я не повинна працювати на господиню Кейт».
Вона відійшла від могили, наблизилась до собору, зупинилась у середохресті й подивилася на вівтар. Він був уже майже завершений — залишалося звести дах, — і будівники готувалися до наступного етапу: зведення трансептів. Вони вже були сплановані й викладені на землі за допомогою кілків і мотузок, і робітники почали працювати над фундаментом. Стіни, що височіли перед нею, кидали довгу тінь у надвечірньому сонці. День був теплий, але від собору віяло холодом. Алієна довго вдивлялась у ряди заокруглених арок: вони були широкі знизу, звужувалися до середини, а потім знову розширювалися вгорі. У чергуванні арок і колон було щось таке, що викликало заспокоєння.
Якщо Альфред справді готовий допомогти Річардові грошима, в Алієни з’явиться шанс все ж таки дотримати своєї обітниці батькові: дбати про брата, доки той поверне собі графський титул. У глибині душі вона розуміла, що має піти за Альфреда. Але не могла із цим змиритися.
Алієна рушила уздовж південної бічної нави, торкаючись рукою стіни, намацуючи грубу поверхню каменів, чіпляючись нігтями за дрібні канавки, що їх залишили зубчаті різці каменярів. Тут, у наві, попід вікнами стіна була прикрашена сліпою аркадою — рядом закритих арок. Аркада не мала практичної мети, але додавала гармонійності, яку відчувала Алієна, коли дивилася на будівлю. Усе в Томовому соборі видавалося продуманим. Напевне, і Алієнине життя наперед визначене в якомусь грандіозному плані, а вона поводиться, немов нерозумний будівник, який хоче у вівтарі збудувати водоспад.
У південно-східному кутку собору були низенькі двері, що вели до вузьких ґвинтових сходів. У якомусь пориві Алієна увійшла туди й підійнялася сходами. Коли двері внизу зникли з очей, а нагорі ще нічого не було видно, в неї з’явилося дивне відчуття: здавалося, сходи тягнутимуться вічно. Потім вона побачила денне світло, що падало на сходи крізь стрілчасте вікно в стіні вежі. Нарешті вийшла в широку галерею над навою. Вікон там не було, але звідти розгортався вид усередину ще не покритого дахом собору. Алієна сіла на лежень однієї з внутрішніх арок і прихилилася до колони. Холодний камінь ласкаво торкнувся її щоки. Вона замислилася, чи не Джек різьбив його. Ще їй спало на думку, що вона помре, якщо впаде звідси. Але висота була не така вже велика, тож можна було зламати тільки ноги і страждати, аж доки монахи не прийдуть і не знайдуть її.
Вона захотіла підійнятись у клеристорій, тому повернулася до сходів і пішла вгору. Наступний прогін був коротший, але їй однаково було моторошно, і, коли Алієна подолала його, серце аж вистрибувало в неї з грудей. Вона ступила в прохід клеристорію — вузький тунель у стіні — і пробиралася ним, аж доки дісталася внутрішнього підвіконня, де взялася за стовп, що розділяв вікно навпіл. Коли подивилася вниз із висоти в сімдесят п’ять футів[152], її затрусило.
Раптом Алієна почула кроки на ґвинтових сходах, і їй перехопило подих — немов вона довго бігла. Нікого не було видно. Невже хтось прокрався слідом за нею? Тепер кроки лунали в проході клеристорію. Вона відпустила стовп і, хитаючись, встала на край. З коридору вийшов чоловік. То був Джек. Серце Алієни билося так гучно, що їй самій було чутно.
— Що ти робиш? — насторожено спитав Джек.
— Я… Я дивилася, як іде будівництво.
Він вказав на капітель у неї над головою.
— Це я зробив.
Вона подивилась угору. У камені була вирізьблена фігура чоловіка, який, здавалося, тримав вагу арки в себе на спині. Його тіло зігнулося, немов від болю. Алієна уважно роздивлялася. Вона ніколи в житті не бачила нічого подібного. Не думаючи сказала:
— Саме так я і почуваюсь.
Коли вона перевела погляд на нього, він уже стояв поруч і тримав її за руку — лагідно, але міцно.
— Я знаю, — промовив він.
Вона подивилась у провалля. Від думки про те, що може впасти звідси, їй стало неймовірно страшно. Джек потягнув її за руку. Вона дозволила йому ввести себе в клеристорій.
Вони рушили гвинтовими сходами вниз і вийшли надвір. Ноги в Алієни підкошувалися. Джек обернувся до неї та спокійно сказав:
— Я читав у клуатрі, глянув угору й побачив тебе в клеристорії.
Алієна подивилася на його юне обличчя, стурбоване й ніжне, і згадала, чому втекла від усіх і сховалася тут. Закортіло поцілувати його, а в його очах вона прочитала таке саме бажання. Кожною клітинкою свого тіла Алієна хотіла кинутися в його обійми, але знала, що мусить зробити натомість. Вона хотіла сказати, що її любов до нього —
— Гадаю, я вийду заміж за Альфреда.
Джек вирячився на неї. Він був шокований. Потім на його обличчі проступив сум — якась стара й мудра туга не по його літах. Алієна думала, що він заплаче, але помилилася. У його очах з’явився гнів. Він розтулив рота, щоб сказати щось, передумав, завагався й нарешті промовив холодним, як північний вітер, голосом:
— Краще б ти стрибнула з клеристорію.
Він відвернувся від неї та пішов назад у монастир.
«Я втратила його назавжди», — подумала Алієна й відчула, що в неї от-от розірветься серце.
II
Джека бачили, коли він вислизнув із монастиря на свято врожаю. Саме собою то не було великим порушенням, але його вже кілька разів ловили на такому, а те, що цього разу він розмовляв із неодруженою жінкою, робило цю провину ще серйознішою. Джекову поведінку обговорили наступного дня під час засідання капітулу й наказали обмежити йому волю. Це означало, що він міг перебувати тільки в монастирських будівлях, клуатрі та крипті, а переходити з однієї будівлі в іншу міг тільки в супроводі когось із братії.
Джек майже не звернув на це уваги. Він був такий пригнічений словами Алієни, що збайдужів до всього. Якби його відшмагали, він сприйняв би це з такою самою байдужістю.
Його роботу на будівництві собору, звісно, не обмежували, але після того, як Альфред став там за головного, Джек не відчував задоволення від неї. Вільні післяобідні години він присвячував читанню. Його латина неабияк вдосконалилась, і він міг прочитати будь-який текст, хоч і повільно. Оскільки Джек мав читати латиною, щоб покращити своє знання мови, йому дозволяли брати будь-які книги, що його цікавили. Хай якою малою була монастирська бібліотека, вона мала кілька праць із філософії та математики, і Джек з ентузіазмом заглибився в них.
Більшість із того, що він читав, розчаровувало його. То були нескінченні сторінки, присвячені генеалогії, монотонні переліки чудес, створених мертвими святими, та нескінченні теологічні міркування. Перша книга, яка привабила Джека, розповідала всю історію світу від Сотворення і до заснування Кінгзбриджського пріорату, і коли хлопець дочитав її, йому здалося, ніби він знає про все, що коли-небудь сталося. Через деякий час він усвідомив, що викладення історії в тій книзі було неправдоподібним, адже події відбувалися скрізь — не лише в Кінгзбриджі й Англії, а й у Нормандії, Анжу, Парижі, Римі, Ефіопії та Єрусалимі, — тож автор, напевне, чимало пропустив. І все ж таки ця книга подарувала Джекові цілком нове відчуття того, що минуле подібне до повістини, де одне веде до іншого, а світ — то не безмежна загадка, а цілком реальне явище, яке можна збагнути.