Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 152)

— Не сердься, Річарде, — відповіла Алієна й затремтіла.

— Я не серджуся, — роздратовано кинув він. — Що з тобою сталося?

— Уся моя вовна згоріла, — мовила вона та боязко глянула на нього, очікуючи вибуху гніву.

Брат насупився, подивився на неї, ковтнув і викинув скоринку.

— Уся?

— Геть уся.

— Але ж ти однаково маєш гроші.

— Ні.

— Чому? Ти завжди тримала повну скриню пенні під підлогою…

— Тільки не в травні. Я все витратила на вовну — до останнього пенні. І ще позичила сорок фунтів у бідолашного Малахія, які тепер не здатна повернути. Я не можу купити тобі новий меч. Я навіть не можу купити шматок м’яса на вечерю. Ми не маємо ані фартинга.

— То як мені воювати?! — злобно закричав він.

Його кінь прищулив вуха та неспокійно смикнувся.

— Я не знаю! — сказала вона крізь сльози. — Не кричи, ти лякаєш коня.

Алієна розплакалася.

— Це все Вільям Гамлейський, — процідив Річард. — Клянуся всіма святими, настане день, коли я заколю його, немов жирну свиню.

До них підійшов Альфред із крихтами хліба в кошлатій бороді та окрайцем сливової паляниці в руках.

— Скуштуй, — сказав він Річардові.

— Я не голодний, — нелюб’язно буркнув Річард.

Альфред подивися на Алієну та спитав:

— У чому річ?

— Вона каже, що в нас немає ані фартинга, — відповів за сестру Річард.

— Кожен щось втратив, проте Алієна втратила все, — кивнув Альфред.

— Ти ж розумієш, що це означає для мене, — сказав Річард, звертаючись до Альфреда, але дивлячись із засудженням на сестру. — Мені кінець. Якщо не матиму нової зброї, якщо не зможу платити своїм людям і купувати коней, я не матиму змоги битися за короля Стефана. Який тоді з мене лицар? І я ніколи не стану графом Ширингським.

— Алієна могла б знайти собі заможного чоловіка, — зауважив Альфред.

Річард зневажливо засміявся.

— Вона ж усім відмовила.

— Може, знайдеться той, хто посватається ще раз.

— Еге ж, — Річардове обличчя скривилось у жорстокій посмішці. — Розішлемо листи всім відкинутим залицяльникам з повідомленням, що вона втратила всі гроші й передумала…

— Досить, — сказав Альфред і поклав руку Річардові на плече. Той замовкнув. Альфред розвернувся до Алієни. — Пам’ятаєш, що я сказав тобі рік тому, під час першого обіду парафіяльної гільдії?

Серце в Алієни завмерло. Їй не вірилося, що Альфред знову взявся за старе. Вона не мала сил на це.

— Пам’ятаю, — відповіла вона. — А ти, сподіваюся, пам’ятаєш мою відповідь?

— Я досі кохаю тебе, — мовив Альфред. Річард здивовано подивився на нього. Альфред продовжив: — І я досі хочу одружитися з тобою. Алієно, ти станеш моєю дружиною?

— Ні! — відрізала Алієна.

Вона хотіла додати ще щось — щось таке, щоб назавжди покласти цьому край, але раптом відчула страшенну втому. Перевела очі з Альфредового обличчя на Річардове й назад і відчула, ще не здатна більше це витримувати. Вона відвернулася від них, швидко пішла з лугу й перетнула міст, що вів у місто.

Вона була до втоми зла на Альфреда за те, що він повторив своє освідчення в присутності Річарда. Алієна не хотіла, щоб її брат знав про це. Після пожежі минуло три місяці. Чому Альфред тягнув аж дотепер? Здавалося, він навмисне чекав на повернення Річарда, щоб зробити цей крок.

Вона йшла порожніми новими вулицями — усі були в пріораті на дегустації хліба. Її хатина стояла в новому, бідному, районі біля пристані. Рента тут була невелика, але Алієна гадки не мала, як сплатити навіть таку незначну суму.

Річард наздогнав її верхи, а потім спішився та пішов поруч.

— Місто пахне свіжою деревиною, — невимушено сказав він. — І так чисто!

Алієна вже звикла до нового вигляду міста, але Річард бачив його вперше. І справді, воно було неприродно чистим. Полум’я винищило вогкі, гнилі колоди старих будівель, очеретяні дахи, прокопчені сажею хатніх вогнищ, затхлі стайні та старі смердючі гноївні. Усе пахнуло свіжістю: свіже дерево, свіжий очерет, свіжа солома на підлогах і навіть свіже вапно на стінах заможніших домівок. Пожежа удобрила ґрунт, і скрізь проросли дикі квіти. Хтось помітив, що після пожежі майже ніхто не захворів, і це підтверджувало теорію, якої дотримувалися численні філософи: що зараза передається через смердючі випари.

Її думки десь блукали. Річард щось сказав, але вона не розчула.

— Що? — перепитала вона.

— Кажу, не знав про те, що Альфред освідчився тобі минулого року.

— Ти мав важливіші справи. Саме тоді Роберта Глостерського захопили в полон.

— Альфред дуже люб’язно збудував для тебе будинок.

— Саме так. А ось і він.

Вона дивилася на брата, а той дивився на її хату. Він занепав духом. Алієна співчувала йому: Річард походив із графського замку, і навіть великий міський будинок, що вони мали до пожежі, був для нього приниженням. Тепер він мусив звикати до помешкання, яке зазвичай зводили для себе тільки наймити та вдови.

Алієна взяла його коня за вуздечку.

— Ходімо. Прив’яжеш коня на задньому дворі.

Вона провела величезну тварину через єдину кімнату в хаті й вивела на задній двір. Подвір’я були розділені низькими, грубо збитими парканами. Алієна прив’язала коня до стовпчика паркану та заходилася знімати важке дерев’яне сідло. Трава й бур’яни, насіяні вітром, проросли крізь попіл. Більшість містян уже викопали вигрібну яму, засадили город і збудували свинарник чи курник на задньому дворі, але Алієнин двір так і стояв неторкнутий.

Річард затримався в хаті, але там не було на що дивитися, тож він пішов за Алієною на подвір’я.

— У хаті якось вбого — ані меблів, ані посуду…

— Я не маю грошей, — апатично відповіла Алієна.

— І на подвір’ї ти нічого не зробила, — сказав він, з огидою дивлячись навколо.

— Я не маю сил, — сердито кинула вона, віддала йому сідло й пішла в хату.

Алієна сіла на підлогу та прихилилася до стіни. Було прохолодно. Вона чула, як Річард порається коло коня надворі. За мить побачила, як пацюк вистромив носа із соломи. Тисячі пацюків і мишей зникли в полум’ї, але ось з’явилися нові. Дівчина озирнулася навколо, шукаючи, чим його вбити, але ніщо не потрапляло під руку, а тим часом пацюк зник.

Вона думала, що їй робити. Жити так усе життя було неможливо. Але думка про те, щоб розпочати нову справу, виснажувала її. Алієні вже доводилося рятувати від нужди і себе, і брата, і це виснажило всі її ресурси — повторити таке вона була неспроможна. Мусила знайти інший, пасивний, спосіб життя, яке контролював би за неї хтось, щоб їй не потрібно було нічого вирішувати та брати на себе ініціативу. Вона згадала господиню Кейт із Вінчестеру, яка поцілувала її в губи, стиснула їй груди та пообіцяла, що, коли Алієна погодиться працювати на неї, їй не доведеться хвилюватися за гроші, бо вони обидві розбагатіють. «Ні, нізащо!» — подумала Алієна.

Увійшов Річард зі своїми саквами.

— Якщо ти не здатна подбати про себе, то знайди когось, хто здатен, — сказав він.

— У мене є ти.

— Я не можу про тебе дбати! — запротестував Річард.

— Чому? — У ній спалахнула іскорка гніву. — Я дбала про тебе цілих шість років!

— Я бився на війні, а ти лише продавала вовну.

«І зарізала розбійника, — подумала вона. — І збила з ніг священника-крадія, годувала, одягала й захищала тебе, коли ти міг хіба що кусати себе за пальці та смикатися зі страху». Але іскра згасла, гнів минувся, і вона сказала:

— Я просто жартую.

Він крякнув, не певний, чи був то камінець у його город. Потім стурбовано похитав головою та мовив: