Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 151)

Більші за розміром ділянки на Філіповому плані, попри вищу ренту, мали великий попит, тому він змінив план, примноживши їх. Майже ніхто не хотів будувати житло в бідних кварталах, але Філіп вирішив залишити все як є — для подальшого використання. За десять днів після пожежі на більшості ділянок почали з’являтися нові будинки, а ще за тиждень вони були вже майже завершені. Щойно люди звели собі домівки, вони повернулися до робіт на соборі. Будівельники одержували платню та прагнули витрачати гроші, тому відчинилися крамниці, і дрібні землевласники почали возити в місто яйця й цибулю. Посудомийки та пралі відновили роботу в ремісників і крамарів. Життя у Кінгзбриджі потроху поверталося до звичайного.

Але загинуло так багато людей, що місто, здавалося, наводнили привиди. Кожна родина когось втратила: дитину, матір, чоловіка чи сестру. Люди не носили жалоби, але вираз їхніх облич свідчив про скорботу так само явно, як голі гілки дерев свідчать про те, що надворі зима. Найгірше було шестирічному Джонатану. Він вештався подвір’ям, немов заблудла душа, і Філіп із часом зрозумів, що малий сумує за Томом, який, здавалося, займався ним більше за всіх. Відтоді як усвідомив це, Філіп намагався приділяти Джонатанові щонайменше годину на день — щоб розповідати історії, грати в ігри на лік і слухати його захоплений гомін.

Філіп написав абатам усіх великих бенедиктинських монастирів в Англії та Франції і запитав, чи можуть вони порекомендувати старшого майстра на заміну Томові. Найпростішим було б порадитися щодо цього зі своїм єпископом, бо ж єпископи багато подорожували й, певно, чули про вправних будівників, але єпископ Валер’ян не став би допомагати Філіпові. Те, що між ними тривав нескінченний конфлікт, робило завдання Філіпа важчим, ніж мало б бути.

Поки Філіп чекав відповіді від абатів, майстри інстинктивно стали слухатися Альфреда. Альфред був сином Тома, старшим муляром, і деякий час керував власними робітниками. На жаль, він був не такий тямущий, як Том, але знав грамоту і мав досвід у своїй справі, тому поступово посів те місце, що спорожніло після смерті його батька.

Питань і проблем, пов’язаних з будівництвом, стало більше, ніж за часів Тома, і Альфред постійно звертався до Філіпа, коли Джека не було поруч. То було цілком природно, адже всі в Кінгзбриджі знали, що зведені брати ненавидять один одного. Через це Філіпові знов і знов доводилося відриватися на його нескінченні запитання.

Але тижні минали, і Альфред поступово став упевненішим у собі, тож одного дня прийшов до Філіпа та сказав:

— Може, краще зробити собор зі склепінням?

Томів проект передбачав дерев’яний дах над центральною частиною церкви та кам’яні склепіння над вужчими бічними навами.

— Я б залюбки, — відповів Філіп. — Але ми задумали дерев’яну стелю, щоб заощадити гроші.

Альфред кивнув.

— Біда в тому, що дерев’яна стеля може згоріти. А кам’яне склепіння вогонь не бере.

Філіп подивився на нього уважніше й подумав, що, можливо, недооцінив його. Він не чекав, що Альфред запропонує змінити проект свого батька: то було б більше схоже на Джека. Але думка про собор, якому не загрожує пожежа, видавалася дуже привабливою, особливо після того, як було спалене ціле місто.

Альфред докинув:

— Єдина будівля, що вціліла в місті, — це нова парафіяльна церква.

«А в нової парафіяльної церкви, збудованої Альфредом, склепіння кам’яне», — подумав Філіп, але відразу йому спало на думку інше. Він запитав:

— А стіни витримають збільшену вагу кам’яного даху?

— Доведеться зміцнити контрфорси. Вони трохи сильніше випиратимуть, от і все.

Філіп зрозумів, що Альфред уже все обміркував.

— А як щодо ціни?

— Загалом це коштуватиме більше, і будівництво триватиме на три-чотири роки довше. Але на ваші річні витрати це ніяк не вплине.

Філіпові дедалі більше подобалася ця ідея.

— Але тоді нам доведеться чекати ще рік до того, як ми зможемо проводити служби біля вівтаря.

— Ні. З дерева чи з каменю, ми однаково не зможемо будувати стелю до наступної весни, тому що стіна з вікнами над хорами має затвердіти перед тим, як прийме додаткову вагу. Зведення стелі з дерева триває на кілька місяців менше, але, хай там як, дах над вівтарем буде готовий до кінця наступного року.

Філіп думав. Дилема полягала в перевазі вогнетривкого даху та незручності, яку спричиняли чотири додаткові роки робіт і витрат. Але витрати здавалися далекою перспективою, тоді як надійність будівлі була очевидна вже зараз.

— Я маю обговорити це з братією на засіданні капітулу, — сказав пріор. — Але мені до вподоби твій задум.

Альфред подякував йому й вийшов. Коли він пішов, Філіп довго сидів, дивлячись на двері, й думав, чи так уже й потрібен йому інший очільник на будівництві.

Свято врожаю в Кінгзбриджі видалося пишним. Уранці кожна родина спекла паляницю — врожай щойно зібрали, тому борошна було доволі й коштувало воно дешево. Ті, хто не мав власної печі, пекли паляниці в сусідів або у великих печах пріорату й двох міських пекарів — Пеґґі Бакстер і Джекета-Новена. Опівдні скрізь стояв запах свіжоспеченого хліба, і всі відчули голод. Паляниці виставили напоказ на столах, що розмістили на лузі біля річки, і всі із захватом роздивлялися їх. Серед них не було двох однакових. Чимало хто випік хліб із фруктами або прянощами.

Були паляниці зі сливами, родзинками, імбиром, цукром, цибулею, часником тощо. Дехто фарбував їх: у зелене — петрушкою, у жовте — яєчним жовтком, у червоне — сандалом, у лілове — геліотропом. Буханці мали різні форми: трикутника, конуса, кульки, зірки, овалу, піраміди. Були тут багети, кругляки та навіть вісімки. А хтось удавався й до химерніших задумів: можна було зустріти паляниці у формі зайців, ведмедів, мавп і драконів. Дехто випікав хлібні будинки та замки. Але всі погодилися з тим, що найкращою стала паляниця Елени й Марти, яка мала форму завершеного собору за проектом покійного Тома Будівника.

На скорботу Елени боляче було дивитися. Вона голосила, як душа в муках, ніч за ніччю, і ніхто не міг її втішити. Навіть тепер, за два місяці після втрати, вона мала виснажений вигляд і порожні очі. Однак вони з Мартою підтримували одна одну, і випікання хлібного собору, схоже, стало для них розрадою.

Алієна довго дивилася на витвір Елени. Вона б і сама хотіла мати якесь зайняття, яке заспокоїло б її, але не відчувала натхнення ні до чого. Коли почалася дегустація, дівчина апатично ходила між столів, але нічого не скуштувала. Вона навіть не хотіла будувати собі нову домівку, але пріор Філіп витягнув її з напівзабуття, а Альфред привіз деревину та доручив своїм людям допомогти їй. Алієна й досі їла в монастирі, коли не забувала про це. Вона не мала сил ні на що. Коли їй спадало на думку зробити щось для себе, як-от змайструвати кухонну лавку із залишків деревини, чи замазати щілини в стінах мулом із річки, чи спорудити сильце для ловлі пташок, щоб самій прогодувати себе, вона згадувала про те, як тяжко працювала, перш ніж стати успішною торговкою вовною, та як швидко втратила все, і рішучість покидала її. Дні минали, але нічого не змінювалося: вона пізно прокидалася, йшла в монастир на обід, якщо відчувала голод, цілий день спостерігала за річкою, а коли темнішало — лягала спати на соломі у своїй новій хатині.

Попри байдужість до всього, Алієна розуміла, що свято врожаю — то лише поверхня, під якою нуртують інші настрої. Місто відбудовувалося, люди поринули у справи, але недавня бійня тінню лягла на Кінгзбридж, і за маскою добробуту відчувався страх. Більшості вдавалося краще приховувати свої емоції, ніж Алієні, але насправді всі відчували те саме, що вона: що це не триватиме довго й що все відбудоване знову буде зруйноване.

Поки вона стояла й байдужо роздивлялася паляниці, неочікувано приїхав її брат Річард. Він перейшов через міст зі спорожнілого міста, ведучи коня на поводі. Річард давно поїхав воювати за Стефана, тому не знав, що спіткало Кінгзбридж, і був приголомшений побаченим.

— Що, в біса, тут сталося? — спитав він сестру. — Я не знайшов нашого будинку. Місто не впізнати!

— Вільям Гамлейський і його воїни спалили місто в день ярмарку вовни, — відповіла Алієна.

Річард зблід від почутого, а шрам на його правому вусі аж посинів.

— Вільям! — видихнув він. — Цей диявол!

— У нас тепер новий будинок, — байдуже сказала Алієна. — Його збудували Альфредові робітники. Тільки він менший і стоїть біля нової пристані.

— Що з тобою сталося? — спитав Річард, вирячившись на неї. — Ти майже лиса, і брови кудись зникли.

— Я опалила волосся.

— Але ж він не…

Алієна похитала головою.

— Цього разу ні.

Якась дівчина піднесла Річардові скуштувати солоного хліба. Він узяв шматок, але їсти не став, а лише стояв, мов очманілий.

— Рада, що ти повернувся цілий, — сказала Алієна.

Він кивнув.

— Стефан вирушив на Оксфорд, де засіла Мод. Війна невдовзі закінчиться. Але мені потрібен новий меч, тож я приїхав по гроші. — Він відкусив хліба, і на його обличчі знову з’явився рум’янець. — Смакота, Богом присягаюся. Я б іще пізніше з’їв м’яса.

Раптом Алієна злякалася, усвідомивши, що Річард розгнівається, коли дізнається, що вона нездатна його підтримати.

— Я не маю м’яса, — сказала вона.

— Ну то піди до м’ясника!