Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 150)

— Тоді згода, — мовив він без вагань. — Тільки вислухай мою сповідь, я швидко.

— Добре, — відповів Валер’ян. — Помолимося.

Вони нашвидку провели таїнство, і Вільям відчув, як тягар вини впав із його плечей. Нарешті він зрадів своїй перемозі. Коли вийшов з каплиці, його люди помітили, що командир піднісся духом, і самі підбадьорилися. Вільям сказав їм, що вони знову битимуться за короля Стефана, бо на те, за словами єпископа Валер’яна, є воля Господня, і це треба відзначити. Валер’ян наказав принести вина.

Поки вони чекали обіду, Вільям зауважив:

— Тепер Стефан має остаточно віддати мені графство.

— Має, — погодився Валер’ян, — але це не означає, що віддасть.

— Але я став на його бік!

— Річард Кінгзбриджський так і не відступив від нього.

Вільям дозволив собі самовдоволено всміхнутися.

— Гадаю, Річард мені вже не загрожує.

— Он як?

— Річард ніколи не мав власних земель. Він міг дозволити собі лицарський антураж лише сестриним коштом.

— Так, це нетипово, але ж дієво.

— Ось тільки його сестра більше не має грошей. Учора я спалив її комору. Вона жебрачка, і Річард також.

Валер’ян схвально кивнув.

— Невдовзі він зникне з очей, це лише питання часу. І тоді, думаю, графство стане твоїм.

Подали обід. Вільямові воїни сиділи з дальнього краю столу й тепер почали загравати до праль. Вільям розмістився на чільному краї, разом із Валер’яном і його архідияконами. Він зовсім заспокоївся й із заздрістю поглядав на своїх людей, адже в товаристві церковників йому було неймовірно нудно.

Дін Болдвін простягнув йому таріль з горохом і сказав:

— Лорде Вільяме, як ви тепер завадите комусь влаштувати власний ярмарок вовни, як це зробив пріор Філіп?

Це запитання здивувало Вільяма.

— Ніхто не посміє!

— Монах, напевне, не посміє, а от граф міг би.

— На те потрібен дозвіл.

— Той, хто бився за Стефана, легко його одержить.

— Не в цьому графстві.

— Болдвін має рацію, Вільяме, — сказав єпископ Валер’ян. — На кордонах твого графства чимало міст, які можуть провести ярмарок вовни: Вілтон, Дівайзіс, Веллс, Мальборо, Воллінгфорд…

— Я спалив Кінгзбридж, і будь-яке інше місто також спалю, — роздратовано відповів Вільям. Він вважав свою перемогу остаточною.

Валер’ян узяв свіжу булочку, розламав, але не відкусив ані шматочка.

— Кінгзбридж — то легка здобич, — зауважив він. — Там нема ані муру, ані замку, ані великої церкви, де могли б укритися містяни. А керує ним монах, що не має ні лицарів, ні війська. Кінгзбридж беззахисний, на відміну від більшості міст.

— А коли громадянська війна завершиться, то, хоч би хто в ній переміг, вам уже не вдасться спалити місто й легко відбутися, — додав Дін Болдвін. — Це вважатимуть порушенням миру в королівстві. У мирні часи жоден монарх не заплющить на це очі.

Вільям був змушений із цим погодитися й від того розлютився ще більше.

— То виходить, все це було марно, — сказав він і відклав ніж.

Його нутрощі аж звело від напруги, і він не міг більше їсти.

— Ну, якщо Алієна зубожіла, то з’являється вільне місце, — зауважив Валер’ян.

Вільям не второпав.

— Про що ти?

— Цього року вона скупила більшість вовни в графстві. А от що буде наступного року?

— Не знаю.

Валер’ян продовжив тим самим мрійливим тоном:

— Усі виробники вовни на багато миль навколо — крім пріора Філіпа — є або орендарями графа, або орендарями єпископа. Фактично ти — граф, хоч і не титулований, а я — єпископ. Якщо ми змусимо всіх наших орендарів продавати вовну нам, у наших руках опиняться дві третини всієї вовни в королівстві. Ми продаватимемо її на Ширингському ярмарку вовни, і тоді в іншому ярмарку вже не буде сенсу, хай навіть хтось і здобуде дозвіл.

Вільям негайно зрозумів, що це блискучий задум.

— І заробимо стільки само грошей, скільки Алієна, — відзначив він.

— Авжеж.

Валер’ян поклав до рота шматочок м’яса та почав задумливо жувати.

— Тож ти спалив Кінгзбридж, знищив свого заклятого ворога й створив собі нове джерело прибутку. Незле як за один день.

Вільям зробив великий ковток вина й відчув, як тепло розливається по його нутрощах. Він подивився на інший край столу й зупинив погляд на чорнявій дівчині, яка кокетливо усміхалася двом його воїнам. Мабуть, він оволодіє нею. Вільям уже знав, як досягти бажаного. Він затягне її в куток, кине на підлогу, задере її спідницю, пригадає Алієну та вираз жаху й розпачу в неї на обличчі, коли вона побачила, як горить її вовна. І тоді він зможе досягти успіху. Він усміхнувся з думки про це й відрізав собі ще шмат оленини.

Пріор Філіп був до глибини душі вражений спаленням Кінгзбриджу. Несподіваність Вільямового нападу, жорстокість його воїнів, жахливе видовище охопленого панікою натовпу, кошмарний погром і власна неспроможність Філіпа зарадити цьому дуже приголомшили пріора.

Найтяжчим ударом стала смерть Тома Будівника. Людина неймовірних умінь, знавець усіх тонкощів свого ремесла, він мав очолювати зведення собору аж до завершення. До того ж він став найближчим другом Філіпа за межами клуатру. Вони розмовляли принаймні раз на день і разом шукали розв’язання нескінченних завдань, що ставило перед ними їхнє велике будівництво. У характері Тома було рідкісне сполучення мудрості й скромності, завдяки чому працювати з ним було справжнім задоволенням.

Філіп відчував, що більше нічого не розуміє, не має справжньої влади та не здатний керувати навіть корівником, не кажучи вже про таке велике місто, як Кінгзбридж. Він завжди вірив, що якщо чесно докладатиме всіх зусиль і покладатиметься на Господа, то врешті-решт усе буде добре. Схоже, спалення Кінгзбриджу довело, що він помилявся. Він втратив усю рішучість і цілими днями сидів у своєму будинку в пріораті, дивлячись, як горить свічка на його невеличкому вівтарі, занурений у плутані безвідрадні думки.

На допомогу йому прийшов юний Джек. Він звелів забрати тіла мертвих у крипту, розмістити поранених у чернечому дорміторії та нагодувати живих на лузі на тому березі річки. Погода була теплою, і всі спали просто неба. Наступного дня Джек організував розгублених містян для прибирання попелу й руїн на подвір’ї пріорату, поки Катберт Білоголовий і рахівник Мілій замовляли харчі з розташованих навколо ферм. Ще через день вони поховали загиблих у північній частині монастирського подвір’я, для чого знадобилося вирити сто дев’яносто три могили.

Філіпові залишалося тільки віддавати відповідні накази. Джек зауважив, що більшість містян, які вижили під час пожежі, втратили небагато, — хіба що свої хижки й щось із меблів. Врожаї досі стояли в полях, худоба — на пасовищах, а їхні заощадження були там, де вони їх тримали, — зазвичай закопані під вогнищами їхніх осель — і не постраждали в полум’ї, яке знищило місто. Найбільших збитків зазнали купці, чиї товари згоріли: дехто залишився без нічого, як-от Алієна, хоча більшість мала накопичення, сховані під підлогами їхніх осель, і могла повернутися до своїх справ. Джек запропонував негайно почати відновлення міста.

За пропозицією Джека Філіп дозволив безплатно валити дерева для відбудови хат у лісах, що належали пріоратові, але тільки на тиждень. Тож Кінгзбридж збезлюднів на сім днів, поки всі обирали й валили дерева, щоб збудувати собі нове житло. Того тижня Джек попросив Філіпа намалювати план нового міста. Цей задум захопив Філіпову уяву й вивів його з пригніченого стану.

Упродовж чотирьох днів він невпинно працював над цим планом. Біля монастирського муру мали вирости великі будинки заможних ремісників і крамарів. Філіп згадав чітке планування вулиць Вінчестеру й спланував Кінгзбридж за таким самим зручним шаблоном: прямі вулиці, на яких могли б роз’їхатися два вози, вели до річки, а інші — вужчі — перетинали їх. Він вирішив, що стандартна ділянка під забудову матиме двадцять чотири фути[150] завширшки, що було цілком достатньо для фасаду міського будинку, і сто двадцять футів[151] углиб, щоб вистачило місця для заднього двору з відхожим місцем, городом і стайнею, корівником або хлівом для свиней. Міст також згорів, і новий треба було збудувати в зручнішому місці — у нижньому кінці нової головної вулиці. Вона мала пройти від мосту прямо на пагорб, далі повз собор і звідти в дальню частину міста, як у Лінкольні. Ще одна широка вулиця пролягатиме від брами пріорату до нової річкової пристані, униз за течією від мосту та вздовж річкового вигину. Таким чином, вантажі з пристані можна буде доставляти в пріорат, оминаючи головну торгову вулицю. Біля пристані мав постати новий район з маленькими хатинками: бідняки житимуть нижче за течією від монастиря, і бруд від їхнього господарювання не псуватиме свіжу воду, що надходила до пріорату.

Планування оновленого міста вивело Філіпа з безпорадного заціпеніння, але щоразу, коли він дивився на свої малюнки, гнів закипав у ньому й журба за всіх загиблих переповнювала серце. Часом пріору здавалося, що Вільям Гамлейський був утіленням диявола: він спричинив більше горя, ніж здатна людина. На обличчях містян, які поверталися з лісу, везучи деревину, Філіп бачив таке саме чергування надії та скорботи. Джек з іншими монахами зобразили новий план міста на землі, за допомогою кілків і мотузок, і коли люди підходили обирати собі ділянки, багато хто питав, який у тому сенс, якщо наступного року все знову спалять. Якби можна було сподіватися на правосуддя, на те, що лиходіїв спіткає кара, вони не почувалися б такими невтішними. Філіп написав Стефанові, Мод, єпископові Генріху, архієпископові Кентерберійському та Папі, але розумів, що під час війни така впливова й важлива людина, як Вільям, навряд чи буде притягнута до відповідальності.