Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 149)
Причиною паніки, очевидно, стала пожежа, і велика. Повітря просякло димом. Філіпові стало моторошно. Людей зібралося дуже багато, тому все могло завершитися трагедією. Що було робити?
Спершу він мав дізнатися, що саме відбувається. Пріор підійнявся сходами до дверей у кухню, щоб краще роздивитися навколо. Те, що він побачив, наповнило його серце жахом.
Увесь Кінгзбридж палав.
З Філіпових губ зірвався крик страху й відчаю.
Як це могло статися?
Потім він побачив вершників, які мчали крізь натовп зі смолоскипами в руках, і зрозумів, що пожежа не випадкова. Спершу він подумав, що неподалік розгорнулася битва між ворожими сторонами громадянської війни, яка чомусь перекинулася на Кінгзбридж. Але воїни нападали на містян, а не один на одного. То була не битва. То була розправа.
Він побачив кремезного блондина на великому бойовому коні, який скакав просто крізь натовп. То був Вільям Гамлейський.
Філіп аж закипів з ненависті. Він лютував від самої думки про те, що ці вбивства та винищення кояться лише з міркувань жадоби та пихи. Пріор щосили закричав:
— Я бачу тебе, Вільяме Гамлейський!
Вільям почув своє ім’я серед криків натовпу. Він натягнув віжки й подивився Філіпові у вічі.
— За це ти підеш у пекло! — гукнув Філіп.
Вільямове обличчя скривилося від жаги крові. Навіть те, чого він боявся найбільше, тепер не страшило його. Він був немов навіжений. Вільям махнув смолоскипом, наче прапором.
— Це і є пекло, попе! — крикнув він у відповідь, розвернув коня та поїхав геть.
Раптом усі зникли: і вершники, і натовп. Джек відпустив Алієну й підвівся. Його рука геть оніміла. Він згадав, що прикрив дівчину від удару в голову, і зрадів цьому болю. Сподівався, що рука болітиме ще довго — на згадку.
Комора перетворилася на пекло, а навколо палали менші вогнища. Земля була всіяна тілами: хтось ворушився, хтось спливав кров’ю, хтось лежав нерухомо. Стояла мертва тиша, чутно було тільки тріскіт вогню. Натовп утік із подвір’я, покинувши загиблих і поранених. Джек був приголомшений. Він ніколи не був на полі бою, але саме так і уявляв його.
Алієна розплакалася. Джек поклав їй руку на плече, але вона скинула її. Він врятував їй життя, та дівчині було на те начхати: вона переживала лише за свою чортову вовну, яка, безперечно, згоріла вщент. Джек подивився на Алієну. Її волосся майже повністю згоріло, і вона вже не здавалася вродливою, але він однаково кохав її. Йому було боляче бачити її в такому розпачі, тим паче що він не міг нічим зарадити.
Джек був певен, що вона більше не піде в комору. Він хвилювався за свою родину, тому покинув Алієну та подався шукати своїх.
Шкіра на обличчі боліла. Джек приклав руку до щоки, і власний доторк наче вжалив його. Схоже, він також обпікся. Джек подивився на тіла, що лежали навколо. Він хотів допомогти пораненим, але не знав, із чого почати. Шукав знайомі обличчя й сподівався, що не знайде. «Мати з Мартою побігли в клуатр раніше за натовп, — подумав він. — Чи знайшов Том Альфреда?» Джек обернувся до клуатру… і побачив Тома.
Росле тіло його вітчима випросталося в бруді. Він лежав нерухомо. Його обличчя не змінилося, на ньому застиг лагідний вираз, але над бровами зяяла глибока рана: голова була геть розбита. Джек був приголомшений. Він не чекав такого. Том
Джек став на коліна поруч із тілом. Йому кортіло щось зробити чи сказати, і він вперше в житті зрозумів, чому люди моляться за померлих.
— Мама страшенно за тобою сумуватиме, — мовив він і пригадав жорстокі слова, що сказав Томові в день бійки з Альфредом. — То була неправда, — шепнув він, і з його очей полилися сльози. — Ти не підвів мене. Ти мене годував, дбав про мене й зробив мою маму дуже-дуже щасливою.
Але він хотів сказати дещо набагато важливіше. Том подарував йому щось більше за буденні харч і оселю. Він дав йому щось дивовижне — те, що ніхто інший дати не зміг би, навіть його рідний батько: пристрасть, мистецтво, сенс життя.
— Ти дав мені собор, — прошепотів Джек небіжчикові. — Дякую тобі.
Частина четверта
1142–1145
Розділ 11
I
Пророцтво Філіпа затьмарило Вільямів тріумф: замість задоволення й втіхи він відчував страх — страх, що потрапить у пекло за свої вчинки.
Він безбоязно та глузливо кинув Філіпові: «Це і є пекло, попе», — але ці слова вирвалися в нього в запалі битви. Коли справа була зроблена й він забрав своїх людей з охопленого полум’ям міста, коли їхні коні й серця сповільнилися, коли Вільям зміг згадати всі подробиці їхнього нападу та скількох людей він поранив, спалив і вбив, у нього перед очима стало безперестанно з’являлося гнівне обличчя Філіпа та його перст, яким пріор вказував на самісіньке дно геєни, вигукуючи: «За це ти підеш у пекло!»
Коли стемніло, Вільям геть занепав духом. Його воїни обговорювали напад, оживляли в пам’яті найцікавіше та смакували бійню, але настрій командира поволі передався їм, і запала похмура тиша. Вони переночували в маєтку одного з найбільших Вільямових орендарів. За вечерею всі похмуро напилися до безпам’ятства. Орендар, що знав, як воїни почуваються після бойовища, привів із Ширингу повій, але це не допомогло. Вільям цілу ніч не спав: він боявся померти уві сні та вирушити прямісінько в пекло.
Наступного ранку, замість того щоб повернутися в Ерлскасл, він поїхав до єпископа Валер’яна. Коли вони прибули туди, єпископа не було в палаці, але Дін Болдвін сказав, що він має повернутися по обіді. Вільям чекав у каплиці, витріщившись на хрест на вівтарі, і тремтів, попри літню спеку.
Коли Валер’ян нарешті з’явився, Вільям був готовий цілувати йому ноги.
Єпископ увійшов у каплицю у своїй чорній мантії та холодно спитав:
— Що ти тут робиш?
Вільям підвівся, стараючись приховати нестерпний страх під маскою байдужості.
— Я щойно спалив Кінгзбридж…
— Я знаю, — перебив Валер’ян. — Усі тільки про це й говорять. Що в тебе вселилося? Ти збожеволів?
Вільям не чекав такої реакції. Він не обговорював напад із Валер’яном заздалегідь, тому що був цілком певен, що той схвально поставиться до його задуму: єпископ ненавидів Кінгзбридж і все з ним пов’язане, особливо пріора Філіпа. Гамлей чекав, що той буде задоволений, а може, навіть радий.
— Я знищив твого найбільшого ворога. Тепер я хочу сповідатися, — сказав Вільям.
— Не дивно — подейкують, понад сотню людей згоріли живцем, — мовив Валер’ян і знизав плечима. — Жахлива смерть.
— Я готовий до сповіді, — повторив Вільям.
Валер’ян похитав головою.
— Не певен, що зможу відпустити тобі гріхи.
З вуст Вільяма зірвався зойк жаху:
— Чому?!
— Як тобі відомо, ми з єпископом Генріхом Вінчестерським перейшли на бік короля Стефана. Навряд чи король схвалить відпущення гріхів прибічнику королеви Мод.
— Чорт забирай, Валер’яне, це ти переконав мене стати на її бік!
— Ну то перейди на інший, — знову знизав плечима Валер’ян.
Вільям зрозумів, що в тому й полягала мета Валер’яна. Він хотів, щоб Вільям присягнув на вірність Стефанові. Його реакція на спалення Кінгзбриджу була удаваною: він просто підвищував ставки. Вільям відчув полегшення, адже це означало, що Валер’ян, найпевніше, не відмовить йому у відпущенні гріхів. Та чи хотів Вільям перейти на інший бік? Якийсь час він мовчав, стараючись усе зважити.
— Стефан перемагав у битвах упродовж усього літа, — продовжив Валер’ян. — Мод благає чоловіка повернутися з Нормандії їй на допомогу, але той не йде. Ти не в найкращому становищі.
Вільям усвідомив увесь жах своєї перспективи: церква відмовиться пробачати його злодіяння, шериф звинуватить його у вбивстві, переможний король Стефан підтримає шерифа та церкву, і тоді Вільяма судитимуть і повісять…
— Наслідуй мій приклад і ставай на бік єпископа Генріха — він завжди тримає ніс за вітром, — наполягав Валер’ян. — Якщо все піде так, як треба, Вінчестер стане архієпархією, а Генріх — архієпископом Вінчестерським, рівнею архієпископу Кентерберійському. А коли Генріх помре, то хтозна — може, я стану наступним архієпископом. А потім… уже з’явилися англійські кардинали, може, коли-небудь з’явиться і Папа-англієць…
Вільям вирячився на Валер’яна, зачарований, попри свій страх, амбітністю, якою палало його зазвичай кам’яне обличчя. Валер’ян у ролі Папи? Усе можливо. Але негайні наслідки прагнень Валер’яна важили для нього більше. Вільям усвідомлював, що він лише пішак у Валер’яновій грі. Впливовість і Біґо, і єпископа Генріха зростала завдяки здатності залучити Вільяма і його лицарів на той чи інший бік у громадянській війні. То була ціна, яку він мав заплатити за те, щоб церква заплющила очі на його злочини.
— Тобто… — його голос став хрипким, але він прокашлявся й продовжив: — Тобто ти вислухаєш мою сповідь, якщо я присягну на вірність Стефанові й повернуся на його бік?
Блиск у Валер’янових очах згаснув, і його обличчя знову стало безвиразним.
— Так, я саме про це, — сказав він.
Вільям не мав вибору, але й приводу відмовитись у нього не було. Він підтримав Мод, коли здавалося, що вона перемагає, а тепер, коли перевагу здобув Стефан, був готовий повернутися до нього. Хай там що, він погодився б на все, аби лиш звільнитися від нестерпного страху пекла.