Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 148)

Арена для когутячих боїв розташувалася біля брами пріорату. Навколо неї зібрався чималий і дуже галасливий натовп. Том проштовхувався крізь нього, шукаючи Альфреда. Натовп оточив неглибоку западину діаметром у кілька футів. У центрі двійко когутів дерли один одного на шмаття гострими дзьобами та кігтями. Все навколо було вкрите пір’ям і кров’ю. Альфред стояв близько до них і щосили волав, підбадьорюючи то одного, то другого нещасного птаха. Том протиснувся крізь щільний натовп і схопив Альфреда за плече.

— Ходімо! — крикнув він.

— Я поставив шість пенсів на чорного! — прокричав Альфред у відповідь.

— Треба забиратися звідси! — гукнув йому Том, і тієї ж миті над ареною з’явився чорний дим. — Пожежа! Хіба не відчуваєш?

Кілька глядачів почули слово «пожежа» й із цікавістю подивилися на Тома. Знову з’явився запах диму, і вони відчули його, як і Альфред.

— Що таке? — спитав він.

— Місто горить! — відповів Том.

Раптом усі сполошилися. Люди кинулися в усіх напрямках, розштовхуючи інших. Чорний когут у западині убив брунатного, але це вже нікого не цікавило. Альфред рушив не в той бік, і Том схопив його за руку.

— Ходімо в клуатр, — сказав він. — Зараз це єдине безпечне місце.

Дим повалив клубами, і натовп охопив страх. Усі були збентежені, і ніхто не знав, що робити. Том, вищий за більшість, бачив, що люди рвонули до брами пріорату, але та була завузька, і там виявилося не безпечніше, ніж на подвір’ї. Але люди почали усвідомлювати, що відбувається, і невдовзі Томові з Альфредом довелося продиратися крізь натовп, що хвилею рухався їм назустріч. Потім, цілком несподівано, натовп розвернувся, і всі побігли у зворотному напрямку. Том озирнувся й побачив чому: на подвір’я заїхав перший вершник.

Людей охопила паніка, натовп став неконтрольованим.

Вершники мали зловісний вигляд. Їхні велетенські коні, налякані не менше за натовп, смикалися, задкували та різко кидалися, давлячи людей ліворуч, праворуч і в центрі. Озброєні вершники в шоломах лупцювали палицями та смолоскипами не розбираючи — чоловіків, жінок і дітей, підпалювали ятки, одяг і волосся людям. Усі кричали. У браму в’їхало ще кілька вершників, і багато хто з відвідувачів опинився під копитами їхніх коней. Том крикнув Альфредові у вухо:

— Іди в клуатр, а я подбаю, щоб інші також сюди пробрались. Мерщій!

Він штовхнув його, і Альфред побіг.

Том підскочив до ятки Алієни, але майже одразу перечепився об когось і впав. Він із прокльоном підвівся на коліна, але не встигнув встати на ноги, як побачив, що на нього несеться бойовий кінь. Тварина прищулила вуха й роздула ніздрі, і Том бачив вирячені білки її переляканих очей. Над кінською головою височіло м’ясисте обличчя Вільяма Гамлейського, спотворене гримасою ненависті й тріумфу. Том встигнув подумати про те, як добре було б ще хоча б раз обійняти Елену, а потім масивне копито вдарило його точно посередині чола. Том відчув жахливий, несамовитий біль, немов йому розкроїли череп, і світло в його очах згасло.

Коли Алієна вперше відчула запах диму, то подумала, що це на кухні підгорів обід, яким вона збиралася пригощати своїх гостей.

Троє фламандських купців сиділи за столом, що стояв надворі поруч з її коморою. То були огрядні чорнобороді чоловіки, вбрані в одяг неймовірно тонкої роботи, які розмовляли англійською із сильним німецьким акцентом. Усе йшло добре. Вона вже збиралася перейти до продажу, але вирішила спершу подати обід, щоб купці встигли похвилюватися. Хай там як, вона була рада позбутися величезної кількості вовни, яку мала. Алієна поставила перед купцями свинячі котлети, засмажені в меду, і критично подивилася на них. М’ясо засмажилося саме в міру, до приємного коричневого кольору, із жирною скоринкою. Вона налила ще вина. Один із покупців потягнув носом, і всі вони тривожно озирнулися. Алієні стало неспокійно. Пожежа була найгіршим кошмаром для торговця вовною. Вона подивилася на Елену з Мартою, які допомагали їй подавати обід.

— Відчуваєте запах диму? — спитала їх.

Не встигли вони відповісти, як з’явився Джек. Алієна досі не звикла до його монашого вбрання та поголеної маківки, облямованої морквяно-рудим волоссям. На його милому обличчі застигнув схвильований вираз. Алієна відчула раптовий порив обійняти Джека та поцілунками стерти тривогу з його лиця, але швидко оговталася, згадавши, як пів року тому втратила самовладання на старому млині. Вона й досі червоніла щоразу, як думала про це.

— Дещо сталося, — квапливо мовив він. — Треба сховатись у клуатрі.

Алієна уважніше подивилася на нього.

— Що сталося? Пожежа?

— Тут граф Вільям зі своїми воїнами, — сказав Джек.

Алієна раптом похолола. Вільям. Знову.

— Вони влаштували пожежу в місті, — вів далі Джек. — Том із Альфредом ідуть у клуатр. Ходімо зі мною, благаю.

Елена безцеремонно кинула миску із зеленню, яку несла до столу, перед переляканим фламандським купцем.

— Мерщій, — гукнула вона й схопила Марту за руку. — Ходімо.

Алієна тривожно подивилася на свою комору. Там було вовни на кілька сотень фунтів, і вона мусила захистити її від вогню, але як? Алієна перевела погляд на Джека. Той вичікувально дивився на неї. Купці поспіхом встали з-за столу.

— Іди. Я маю подбати про свою ятку, — сказала вона Джекові.

— Джеку, ходімо! — крикнула Елена.

— Хвилинку, — відповів він і розвернувся до Алієни.

Алієна бачила, що Елена вагається, не знаючи, що їй робити: рятувати Марту чи чекати Джека. Елена знову гукнула:

— Джеку! Джеку!

Хлопець розвернувся до неї.

— Мамо! Забери Марту!

— Добре, — погодилася вона, — але поквапся.

Вони з Мартою пішли. Джек сказав:

— Місто горить. У клуатрі найбезпечніше — він із каменю. Ходімо зі мною, мерщій.

Алієна почула крики, що лунали біля брами пріорату. Раптом усе застелив дим. Вона озирнулася навколо, силкуючись зрозуміти, що відбувається. Страх скував її зсередини. Усе, заради чого вона працювала упродовж шести років, було в коморі.

— Алієно, ходімо в клуатр — там буде безпечно! — наполягав Джек.

— Не можу! — закричала вона. — Що буде з вовною?

— До біса твою вовну!

— Це все, що я маю!

— Яка від неї користь, якщо тебе вб’ють?!

— Тобі легко казати, а я роками добивалася цього…

— Алієно, благаю!

Раптом люди поруч із яткою закричали зі страху. Вершники вдерлися на подвір’я пріорату й помчали крізь натовп, давлячи всіх, хто опинявся на їхньому шляху та підпалюючи ятки. Перелякані люди збивали одне одного з ніг у відчайдушних спробах ухилитися від копит і смолоскипів. Натовп напирав на хитку дерев’яну огорожу Алієниної ятки, і та негайно завалилася. Люди забігли на майданчик перед коморою та перекинули стіл, де стояли тарілки з їжею і кубки з вином. Джек з Алієною відступили. Двоє вершників в’їхали туди, один вимахував палицею, другий — смолоскипом. Джек став перед Алієною, закривши її собою. Палиця мало не влучила їй по голові, але хлопець виставив руку, і удар припав йому по зап’ястку. Алієна відчула удар, але Джек взяв на себе всю його силу. Коли вона звела очі, то побачила обличчя другого вершника.

То був Вільям Гамлейський.

Алієна закричала.

Якусь мить він дивився на неї із смолоскипом в руці й переможним блиском в очах. Потім підострожив коня та рушив до її комори.

— Ні! — закричала Алієна.

Вона намагалася ухилитися від копит коня та розштовхувала всіх навколо, зокрема й Джека. Нарешті їй це вдалося, і вона стрімголов кинулась до комори. Вільям нахилився в сідлі та простягнув смолоскип до охайно складених пак вовни.

— Ні! — крикнула Алієна знову, кинулася до нього та спробувала стягнути його з коня.

Вільям відштовхнув її, і вона впала на землю. Він знову підніс смолоскип до пак. Вовна зайнялася — вогонь аж загудів, пожираючи її. Кінь, злякавшись полум’я, позадкував і заіржав. Поруч знову раптом з’явився Джек і відтягнув Алієну вбік. Вільям розвернув коня та швидко виїхав із комори. Алієна схопила порожній мішок і спробувала збити полум’я.

— Алієно, ти загинеш! — гукнув Джек.

Жар ставав нестерпним. Алієна схопила паку, яка ще не зайнялася, і потягнула її до виходу. Раптом вона почула шум у вухах, відчула жар на обличчі та зрозуміла, що її волосся горить. За мить Джек кинувся до неї, обійняв за шию та міцно притиснув до себе. Обоє впали на землю. Якусь мить він міцно тримав її, а потім послабив хватку. Алієна відчувала запах паленого волосся, але воно більше не горіло. Вона побачила, що в Джека обпечене обличчя, а його брови зникли. Він схопив її за кісточку й потягнув у двері. Попри її спротив, він тягнув Алієну, аж доки вона опинилася на безпечній відстані від комори, охопленої вогнем.

Біля її ятки вже нікого не лишилося. Джек відпустив дівчину. Вона намагалася підвестися, але Джек знову вчепився в неї та змусив сісти. Алієна пручалася, дивлячись безумним поглядом на вогонь, який жер роки її праці та турбот, її статки й безпеку, аж доки виснажилася. Тоді вона просто лягла й закричала.

Філіп почув шум, коли вони з Катбертом Білоголовим рахували гроші в підвалі під монастирською кухнею. Вони глянули один на одного, насупилися й пішли подивитись, що відбувається.

За дверима на них чекав хаос.

Філіп був приголомшений. Люди бігли в різних напрямках, штовхалися, падали й топтали одне одного. Чоловіки та жінки кричали, а діти плакали. Усе було в диму. Схоже, люди намагалися вибратися з подвір’я пріорату. Окрім головної брами, вийти можна було хіба що через прохід між кухнею та млином. Там не було муру, але протікав канал, яким вода надходила від загати до броварні. Філіп хотів сказати людям, що канал глибокий, але ніхто вже нікого не слухав.