Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 147)

Поводир узяв хорта-переможця за нашийник і вивів його вперед. Кінгзбриджський м’ясник і його помічники вийшли з натовпу та заходилися різати ведмедя на м’ясо. Том подумав, що вони, найпевніше, заздалегідь домовилися про ціну. Ті, хто поставив на собаку, тепер вимагали сплатити їм виграш. Усі старалися попестити собаку. Том став видивлятися Джонатана, але його ніде не було.

Малий був за кілька ярдів від нього упродовж усього бою. Куди він міг зникнути? Схоже, це сталося, коли змагання сягнуло кульмінації і Том зосередився на видовищі. Тепер він картав себе за це. Чоловік став озиратися навколо. Він був на голову вищий за всіх, а Джонатана легко вдалося б помітити в його монашому вбранні та з голеною головою, але малюк ніби крізь землю пішов.

Навряд чи хтось завдав би шкоди дитині на теренах пріорату, але малий міг побачити те, що, на думку пріора Філіпа, йому краще було б не бачити, — наприклад, повій, що обслуговували клієнтів під монастирським муром. Том подивився навколо та звів очі на риштовання собору й там, на свій жах, побачив дрібну фігурку в чернецькій сутані.

На якусь мить він запанікував. Йому закортіло крикнути малому, щоб той не ворушився, інакше впаде, але його слова однаково заглушив би ярмарковий галас. Том став проштовхуватися натовпом у напрямку собору, Джонатан побіг риштованням, захоплений якоюсь уявною грою, не думаючи про те, що може впасти з висоти у вісімдесят футів[145] і розбитися на смерть…

Том постарався вгамувати жах, що дер йому горло, немов жовч.

Риштовання спиралося не на землю, а на важкі колоди, закріплені у спеціальних отворах, влаштованих у верхній частині стіни. На них були покладені міцні жердини, що прив’язували мотузками, а на жердини — помости з гнучких молодих дерев і очерету. Зазвичай на риштовання підіймалися кам’яними гвинтовими сходами, зведеними в товщі стін, але напередодні ярмарку доступ до них закрили. Як Джонатан заліз нагору? Драбин на будівництві не залишили, Том особисто простежив за цим, а Джек перевірив за ним. Схоже, малий видерся східчастою ділянкою недобудованої стіни. Її також закрили дерев’яними колодами, щоб ніхто туди не зайшов, але Джонатан міг перелізти через них. Малий був на диво самовпевнений, хоча принаймні раз на день примудрявся десь упасти.

Том підійшов до підніжжя стіни й з острахом подивився вгору. Джонатан радісно бавився на висоті у вісімдесят футів. Томове серце захолонуло від жаху. Він щосили крикнув:

— Джонатане!

Люди, що стояли поруч, стривожились і стали видивлятися, до кого він кричить. Коли вони побачили дитину на риштованні, то почали показувати пальцем і розповідати знайомим. Невдовзі навкруг зібралася юрба.

Джонатан не чув. Том приклав долоні до рота й знову крикнув:

— Джонатане! Джонатане!

Тепер хлопчик почув його. Він подивився вниз, побачив Тома й помахав рукою.

— Спускайся! — крикнув Том.

Джонатан наче й хотів послухатися, але подивився на стіну, якою мусив пройти, на вузесенькі сходи, що ними мусив спуститися, і передумав.

— Не можу! — гукнув він, і його тоненький голосок почули всі, хто стояв унизу.

Том зрозумів, що йому доведеться видертися нагору й спустити Джонатана.

— Стій де стоїш, а я підіймусь і заберу тебе! — крикнув він, відштовхнув колоду та подерся вгору.

Нижні сходинки були чотири фути[146] завширшки, але що вище, то ставали вужчими. Том підіймався обережно. Він і хотів би поквапитися, але змушував себе зберігати спокій. Коли він подивився вгору, то побачив, що Джонатан сидить на краю риштовання та бовтає ніжками над безоднею.

Нагорі стіна була завтовшки лише два фути[147], але цього було достатньо, щоб іти нею — за умови, що нерви міцні. Том пройшов стіною, стрибнув на риштовання й узяв Джонатана на руки. Йому одразу полегшало.

— От дурне маля, — мовив він, але в голосі його було стільки любові, що Джонатан обійняв його.

Том знову подивився вниз. Він побачив море задертих голів: понад сотню людей стежили за ним. Вони, певно, вважали це черговою розвагою — як цькування ведмедя.

— Гаразд, спускаймося, — сказав Том Джонатанові та поставив його на стіну. — Я буду йти за тобою, тож не хвилюйся.

Це не переконало Джонатана.

— Я боюся, — промовив він, потягнувся до Тома, щоб той взяв його на руки, і розплакався, коли побачив, що чоловік вагається.

— Ну добре, я понесу тебе, — заспокоїв малого Том.

Це було кепсько, але Джонатан був надто наляканий, щоб самостійно йти на такій висоті. Том видерся на стіну, став на коліна поруч із Джонатаном, взяв його на руки та підвівся.

Малюк міцно вчепився в нього.

Том зробив перший крок. Він не мав змоги дивитися собі під ноги, бо тримав малого на руках. Він боязко, обережно переставляючи ноги, рушив стіною, а його серце заходилося від хвилювання. За себе він не боявся — тільки за малюка в нього на руках. Нарешті вони наблизилися до сходів. Стіна там була така сама завширшки, але завдяки сходам здавалася менш прямовисною. Він почав неквапливо спускатися. Із кожною сходинкою ставало спокійніше. Коли дістався галереї, де сходинки були вже три фути[148] завширшки, Том зупинився, щоб угамувати шалений стукіт серця.

Він роззирнувся на подвір’я пріорату, Кінгзбридж і поля, які лежали за ним, та побачив дещо, що його збентежило. Десь за милю[149] від міста на дорозі, що вела в Кінгзбридж, стояла курява. За мить Том зрозумів, що до міста бадьорою риссю наближається чималий загін вершників. Він вдивився вдалину, стараючись з’ясувати, хто це такі. Спершу подумав, що то заможний купець — або кілька купців — з великим почтом, але вершники не були схожі на торговців. Том силкувався зрозуміти, що саме його насторожило, та, коли вони під’їхали ближче, побачив: більшість із них у шоломах, озброєна до зубів, а під деякими — бойові коні.

Йому стало страшно.

— Господи Боже, хто всі ці люди? — спитав він уголос.

— Не господибожкайся, — з докором сказав Джонатан.

Хоч би ким були ці люди, їхня поява означала неприємності.

Том став квапливо спускатися. Коли він зістрибнув зі сходів, натовп загулюкав, але він не звертав на це уваги. Натомість пильно видивлявся Елену з дітьми, однак їх ніде не було.

Джонатан намагався випручатися з його рук, але Том міцно тримав його. Він мусив спершу віднести свою найменшу дитину в безпечне місце, а потім уже шукати інших. Чоловік протиснувся крізь натовп до дверей, що вели в клуатр. Вони були зачинені зсередини, щоб захистити приватність монастиря під час ярмарку. Том постукав і закричав:

— Відчиняй! Відчиняй!

Відповіді не було.

Том не був певен, чи є хтось у клуатрі. Але часу на роздуми не було. Він відступив, поставив Джонатана на землю, замахнувся ногою у важкому чоботі й ударив по дверях. Дошка біля замка тріснула. Він ударив знову, тепер сильніше. Двері розчахнулися. З-за дверей на нього приголомшено дивився літній чернець. Том підхопив Джонатана й заніс усередину.

— Тримайте його тут, — сказав він монахові. — Зараз буде якась біда.

Монах мовчки кивнув і взяв Джонатана за руку.

Том зачинив двері.

Тепер він мусив відшукати решту своєї родини серед велелюдного натовпу.

Фактична нездійсненність цього завдання лякала його. Він не бачив навколо жодного знайомого обличчя. Том виліз на порожнє пивне барильце, щоб краще бачити. Стояв полудень, і ярмарок був у розпалі. Натовп рухався проходами уздовж яток, немов повільна річка; люди юрбилися біля продавців питва та їжі, адже був обідній час. Том прочісував очима натовп, але ніде не бачив своїх рідних. Він був у відчаї. Подивився за дахи будинків. Вершники були вже майже на мосту та прискорилися до галопу. Усі вони були воїнами, усі тримали в руках запалені смолоскипи. Том затремтів. Не було жодних сумнівів, що вони збираються влаштувати погром.

Раптом він побачив поруч із собою Джека, який здивовано вирячився на нього.

— Чому ти стоїш на барильці? — спитав він.

— Зараз тут буде рейвах! — швидко сказав Том. — Де твоя мати?

— У крамниці Алієни. Що за рейвах?

— Великий. Де Альфред і Марта?

— Марта з мамою. Альфред дивиться когутячі бої. Що сталося?

— Поглянь сам.

Том подав Джекові руку. Той обережно став на обід барильця перед Томом. Вершники саме проїжджали міст, що вів у селище.

— Господи Ісусе, а це ще хто?! — вигукнув Джек.

Том придивився до командира, здорованя на бойовому коні, і впізнав його біляве волосся та важку статуру.

— Це Вільям Гамлейський, — відповів він.

Тим часом вершники наблизилися до будинків і стали підпалювати смолоскипами очеретяні дахи.

— Вони палять місто! — вигукнув Джек.

— Буде ще гірше, ніж я думав, — мовив Том. — Злазь.

Вони разом зістрибнули на землю.

— Я піду по маму з Мартою, — сказав Джек.

— Веди їх у клуатр, — кинув йому Том. — Це буде єдине безпечне місце. Якщо монахи противитимуться — скажи, щоб ішли до чорта.

— А якщо вони замкнуть двері?

— Я щойно виламав їх. Біжи мерщій! Я піду по Альфреда. Ну ж бо!

Джек поспішно пішов. Том рушив до майданчика, де тривали когутячі бої, грубо розштовхуючи людей. Кілька чоловіків намагалися щось йому сказати, але він не звернув на них уваги, а ті, побачивши його зріст і непохитну рішучість на обличчі, замовкли. Невдовзі вітер приніс на подвір’я пріорату дим пожежі. Том принюхався й побачив, що ще кілька людей теж тривожно нюхають повітря. Він мав лише кілька хвилин, після чого неодмінно почнеться паніка.