Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 146)
Не було жодних сумнівів, що того дня Алієна мала заробити більше, ніж будь-коли. У неї було вдвічі більше товару, ніж зазвичай, а ціни на вовну зросли. Вона збиралася знову купити у Філіпа весь настриг за наступний рік і потайки планувала збудувати для себе кам’яний будинок із просторими коморами для зберігання вовни, зручною та охайною залою і затишною спальнею для себе на другому поверсі. Її майбутнє було безтурботним, і вона була певна, що зможе й надалі підтримувати Річарда. Усе було ідеально.
І все ж, хоч як дивно, Алієна почувалася вкрай нещасною.
Минуло майже чотири роки відтоді, як Елена повернулась у Кінгзбридж, і ці роки стали найкращими в житті Тома.
Біль, який спричинила смерть Агнеси, притупився й перетворився на глухий щем. Відчуття втрати не покинуло Тома, але вже не було таким, коли йому здавалося, що він от-от без причини розридається. Він і досі подумки розмовляв з Агнесою — розповідав про дітей, пріора Філіпа й собор, — але ці розмови ставали дедалі рідшими. Гірко-солодкі спогади про неї не впливали на кохання до Елени. Він здатний був жити теперішнім. Бачити Елену, торкатися її, розмовляти й спати з нею — то були його щоденні радощі.
Слова, сказані пасинком у день його бійки з Альфредом, — ніби Том нічого не зробив для нього — сильно зачепили його. Це звинувачення навіть затьмарило приголомшливе одкровення Джека, що той підпалив старий собор. Том мучився кілька тижнів, але врешті-решт заспокоїв себе тим, що пасинок помиляється. Том робив усе, що міг, і ніхто не зробив би більше. Коли він дійшов цього висновку, то перестав турбуватися.
Будівництво Кінгзбриджського собору було найкращою роботою, яку він колись робив. Він відповідав і за конструкцію, і за виконання. Ніхто йому не заважав, тож, якби щось пішло не так, він не мав би на кого перекласти відповідальність. Але, дивлячись, як ростуть могутні стіни з граційними, немов рими, арками, елегантною ліпниною та неповторним різьбленням, Том часто думав, що зробив це він, і зробив добре.
Його найбільший жах — опинитися на вулиці без роботи, грошей і без змоги нагодувати дітей — також пішов у небуття, адже Том мав повну скриню срібних пенні, сховану в соломі на кухні. Він і досі здригався, згадуючи ту холодну ніч, коли Агнеса народила Джонатана й померла, але був певен, що нічого жахливого з ним уже не станеться. Часом він розмірковував, чому вони з Еленою не мають дітей. Обоє були плодовитими в минулому, і можливостей для цього мали більш ніж достатньо — вони й досі кохалися майже щоночі, навіть після чотирьох років спільного життя. Однак те, що Елена не вагітніла, не дуже засмучувало Тома — маленький Джонатан щодня тішив його око.
Зі свого досвіду Том знав, що найкращий спосіб отримати задоволення від ярмарку — це піти туди з малою дитиною. Тому ближче до полудня, коли почали збиратися люди, він розшукав Джонатана. Малюк і сам вабив око у своєму мініатюрному вбранні. Незадовго до того він захотів, щоб йому поголили голову, Філіп виконав це бажання — він любив Джонатана не менше, ніж Том, — і той ще більше став схожий на крихітного ченця. На ярмарку було кілька справжніх ліліпутів, які показували фокуси та жебракували, і вони зачарували Джонатана. Томові довелося швидко забрати його, щоб він не побачив, як один з них зібрав натовп, демонструючи свій непропорційно великий прутень. Поруч виступали жонглери, акробати й музики, що передавали натовпом капелюхи, в які збирали гроші; віщуни, цілителі та повії шукали собі клієнтів; відбувалися змагання в силі, люди боролись і грали в азартні ігри. Відвідувачі вбралися у святковий одяг, а ті, хто міг собі таке дозволити, умастилися пахнотами й змочили волосся олією. Здавалося, всі були при грошах, і навколо лунав дзвін срібних монет.
От-от мало початися цькування ведмедя. Джонатан ще не бачив ведмедів і з нетерпінням чекав цієї забави. Сірувато-буре хутро тварини було подерте в кількох місцях — це свідчило про те, що він пережив принаймні одну таку розвагу. Важкий ланцюг у нього на тулубі кріпився до кілка, вбитого глибоко в землю, а сам він ходив на чотирьох лапах і люто гарчав на натовп, що чекав початку. Томові здалося, що очі звіра хитро блищать. Якби він робив ставки, то поставив би на ведмедя.
Із замкненого ящика, що стояв у кутку, почувся скажений гавкіт. Там були собаки, які вже відчули запах свого ворога. Ведмідь почав раз по раз зупинятися, дивитися на ящик і ревти, а гавкіт у відповідь став просто істеричним.
Власник тварин, поводир ведмедя, приймав ставки. Джонатан згоряв від нетерпіння, і Том уже думав піти, коли поводир нарешті відчинив ящик. Ведмідь підвівся на задні лапи, рвонувся вперед, так що ланцюг натягнувся, і заревів. Поводир щось прокричав і випустив собак.
З ящика вискочила п’ятірка хортів, усі легкі та моторні, у їхніх роззявлених пащах біліли гострі ікла. Вони миттю кинулися на ведмедя. Той відмахнуся велетенською лапою і вдарив одного із собак з такою силою, що той відлетів. Інші позадкували.
Натовп напирав ближче. Том подивився на Джонатана: той стояв у перших рядах, але недосяжний для ведмедя. Звіру вистачило кмітливості відійти назад, до кілка, до якого він був прикутий, щоб ланцюг не обмежував його рухів, коли собаки знову налетять. Але собаки також були не дурні. Після першого безладного нападу вони змінили тактику й оточили ведмедя. Той кидався в різні боки, щоб усіх їх бачити.
Один із собак із несамовитим гавканням кинувся на нього. Ведмідь рушив йому назустріч і махнув лапою. Пес відскочив — так, що ведмідь не міг його дістати, — і тоді інші чотири накинулися на нього з усіх боків. Він знову почав махати лапами. Натовп заревів, коли троє хортів вгризлися в його стегна. Ведмідь підвівся на задні лапи, заричав з болю, струсив псів із себе, і вони позадкували.
Собаки спробували повторити ту саму тактику. Том думав, що ведмідь знову попадеться на цей гачок. Перший собака кинувся на нього, ведмідь відповів нападом, пес відступив, і тоді інші четверо кинулися на тварину. Але ведмідь був готовий — швидко розвернувся, замахнувся на найближчого пса та вдарив його лапою. Натовп підтримував ведмедя не менше, ніж собак. Гострі пазурі порвали ніжну шкіру пса й залишили три криваві подряпини. Собака жалісно дзявкнув і втік зализувати рани. Натовп відреагував насмішками та свистом.
Ті четверо собак, що залишилися, обережно оточили ведмедя, періодично кидаючись на нього, але відступаючи до того, як опинялись у небезпеці. Хтось почав повільно плескати в долоні. Тоді один з хортів кинувся в лобову атаку — швидко як блискавка, — ухилився від удару звіра й учепився йому в горлянку. Натовп здичавів. Гострі білі зуби вп’ялись у потужну ведмедячу шию. Інші собаки також налетіли. Ведмідь заревів і став бити лапою пса, що вчепився йому в горло, а потім упав і покотився. Якусь мить Том не розумів, що відбувається: він бачив лише клубок шерсті. Потім три собаки відскочили, а один залишився лежати, розчавлений на смерть.
Натовп напружився. Ведмідь уже знешкодив двох собак, залишалося три, але в нього кровили рани на спині, шиї та задніх лапах, і до того ж він здавався переляканим. У повітрі стояв запах крові тварин й поту людей у натовпі. Собаки припинили гавкіт і оточували ведмедя мовчки. Вони теж здавалися наляканими, але вже відчули смак крові та прагнули вбивати.
Напад почався так само, як і раніше: один собака кидався на ведмедя, а потім відбігав назад. Ведмідь упівсили замахувався на нього й розвертався, щоб захиститися від іншого, але той відбігав, перш ніж звір встигав ударити, і третій діяв так само. Вони повторювали це постійно, тож ведмідь мав увесь час смикатися й обертатися. З кожним разом хорти трохи наближалися, і ведмежі кігті вже мало не досягали їх. Глядачі бачили, що відбувається, і збудження натовпу сягнуло піка. Джонатан так і стояв попереду, за кілька кроків від Тома. Він був приголомшений і дещо наляканий. Том відвів очі від малюка й поглянув на бій саме тоді, коли ведмедячі кігті шарпонули одного пса, а другий кинувся йому проміж ніг і вчепився в м’яке черево. Ведмідь видав звук, що нагадував крик. Собака відстрибнув і втік, але негайно налетів інший. Ведмідь махнув лапою, однак не дістав на кілька дюймів, і той самий пес знову вчепився в його черево, а потім відскочив, залишивши глибоку рану на тілі звіра. Ведмідь заревів і опустився на чотири лапи. Томові здалося, що це кінець, але він помилявся: у ведмедя ще залишалися сили. Коли наступний собака кинувся на нього, той слабко махнув лапою, обернувся, побачив другого хорта, що біг на нього, на диво швидко розвернувся й ударив його так сильно, що той відлетів убік. Натовп заревів від захвату. Собака упав, немов мішок із м’ясом. Том придивився до нього. Він був живий, але, схоже, нездатний ворухнутися. Напевне, звір зламав йому хребет. Ведмідь не зважав на пораненого хорта, адже не міг до нього дотягнутися.
Псів залишилося двоє. Обидва кілька разів кидалися на ведмедя, а потім відступали, аж доки його випади послабшали. Тоді вони оточили звіра з двох боків, рухаючись дедалі швидше. Ведмідь вертівся туди-сюди, стараючись не спускати обох з очей. Собаки скакали поруч колом, що дедалі звужувалося. Земля під лапами ведмедя перетворилася на криваву багнюку. Так чи інакше, наближався кінець. І нарешті обидва собаки напали одночасно: один кинувся до шиї, другий — до черева ведмедя. Останнім відчайдушним ударом ведмідь розітнув собаці горлянку. Фонтаном бризнула кров, натовп закричав від захвату. Спершу Томові здалося, що то собака прикінчив ведмедя, але виявилося, що навпаки: кров’ю спливав хорт, який тепер лежав на землі з розітнутим горлом. Кров фонтанувала ще кілька секунд, а потім зупинилася: пес був мертвий. Але в той самий час останній собака розірвав ведмедеві черево, і з нього вивалилися нутрощі. Ведмідь слабко замахнувся на хорта, той легко ухилився й знову накинувся, вчепившись у його тельбухи. Ведмідь захитався й мало не впав. Ревіння натовпу сягнуло крещендо. Вирвані тельбухи ведмедя мерзенно смерділи. Звір зібрався на силі та знову замахнувся на собаку. Удар досягнув цілі, і, хоч пес відскочив, з глибокої рани на його спині потекла кров. Але рана була не смертельна, і собака знав, що з ведмедем покінчено, тому кинувся на нього знов і став дерти йому кишки, аж доки великий звір заплющив очі та впав мертвим на землю.