Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 145)

Небо на сході посвітлішало. Починався ярмарковий день, і Вільям уже нічим не міг цьому завадити. Продавці прибули, товар також, а невдовзі почнуть з’являтися покупці. Філіп подумав, що, врешті-решт, Кінгзбриджський ярмарок вовни не може завдати Ширингському ярмарку таких збитків, як вважає Вільям. Продажі вовни зростали щороку, і обидва ярмарки мали б достатньо відвідувачів.

Філіп дійшов до південно-західного кутка подвір’я, де розташовувалися млини й рибний ставок. Він трохи постояв там, дивлячись, як вода біжить повз мовчазні млини. Один із них тепер використовували для валяння повсті, і він приносив чималі прибутки. Це була заслуга юного Джека. Хлопець був дуже винахідливим і неймовірно цінним для пріорату. Він уже змирився зі своїм статусом послушника, хоча й сприймав служби як прикрість, що відривала його від будівництва собору. Однак Джек навчався. Чернецьке життя добре впливало на нього. Філіп вважав, що Господь має особливе завдання для цього хлопця. Він плекав потаємну надію, що колись Джек замінить його на посту пріора Кінгзбриджського.

Джек прокинувся на світанку й вислизнув із дорміторію ще до того, як почалася служба, щоб встигнути оглянути будівництво. Ранкове повітря було прохолодним і чистим, немов кришталева джерельна вода. День обіцяв видатися теплим і сонячним — гарним для торгівлі, гарним для пріорату.

Він обійшов стіни собору, щоб переконатися, що всі інструменти й конструкції, над якими працювали майстри, надійно замкнено в повітках. Том звів легку дерев’яну огорожу навколо стосів деревини й каміння, щоб відвідувачі напідпитку часом не пошкодили матеріали. Він не хотів, щоб якісь розбишаки вешталися собором, тому всі драбини сховали, ґвинтові сходи в товщі стін закрили тимчасовими дверима, а ті частини стін, де кладка утворювала сходинки, перегородили дерев’яними щитами. Кілька майстрів мали охороняти собор упродовж дня, щоб будівництво не постраждало.

У той чи інший спосіб Джекові вдавалося пропускати більшість служб. На будівництві завжди був якийсь клопіт. Він не поділяв ненависті матері до християнства — ставився до нього більш-менш байдуже. Служби не захоплювали його, але він відвідував їх, коли йому було зручно. Він старався брати участь щонайменше в одному служінні, на якому бував пріор Філіп або наставник — старші монахи, що могли помітити його присутність або відсутність. Але ходити на всі поспіль відправи Джек просто не міг. Чернецьке буття здавалося йому якимсь дивним збоченням. Навіщо збавляти життя в добровільних болю та стражданнях, яких легко уникнути, та бурмотіти вдень і вночі беззмістовну тарабарщину в порожніх церквах? Ченці навмисно уникали речей, що приносили радість: дівчат, розваг, смачної їжі та родинного вогнища. Але Джек помітив, що найщасливіші з них мали якесь зайняття, яке дарувало їм справжнє задоволення: ілюстрували манускрипти, писали історію, куховарили, вивчали філософію або, як-от Філіп, змінювали Кінгзбридж із сонного селища на квітуче соборне місто.

Філіп Джекові не подобався, але йому подобалося працювати з ним. Він ставився до священнослужителів не краще, ніж його мати. Філіпова побожність бентежила, його щира безгрішність дратувала, а віра в те, що Бог подбає про все, із чим він, Філіп, не здатний впоратися, здавалася наївною. І все ж таки мати справу з Філіпом було приємно. Він віддавав зрозумілі накази, дозволяв Джекові вирішувати дещо самостійно й ніколи не звинувачував своїх слуг у власних помилках.

Джек був послушником лише три місяці, тому не мусив приймати обітниці ще дев’ять місяців. То були обітниці бідності, целібату й покори. Обітниця бідності була не така страшна, як здавалося. Монахи не мали особистого майна та грошей, але жили як лорди, а не як селяни: споживали гарні харчі, носили теплий одяг, мешкали в міцних кам’яних будинках. «Целібат — це також неважко», — думав з гіркотою Джек. Він отримав певне холодне задоволення, особисто сказавши Алієні, що йде в монастир. Здавалося, вона була приголомшена й почувалася винною. Тепер, коли він відчував невгамовну збудливість через відсутність жіночого товариства, Джек часто думав про свої стосунки з Алієною: про їхні таємні зустрічі в лісі, зимові вечори, ті два рази, коли він поцілував її, — а потім згадував, як вона раптом стала холодною, немов кам’яна брила. І сама лиш думка про це позбавляла його бажання мати щось спільне із жінками. А от обітниця покори була для нього проблемою, і він уже добре це розумів. Він радо виконував накази Філіпа — розумної та організованої людини, — але підкорятися дурнуватому підпріору Ремігію, або пияку-гостиннику, або пихатому ключареві було для нього справжнім випробуванням.

І все ж таки Джек серйозно замислювався про те, щоб прийняти обітниці, хоч і усвідомлював, що не збирається їх дотримуватися. Його хвилювало тільки зведення собору: проблеми постачання, будівництва й керування цілком поглинали хлопця. Одного дня він міг шукати разом із Томом спосіб пересвідчитися в тому, що кількість каменів, котрі прибувають на будівництво, відповідає кількості каменів, які виїхали з каменярні, — а це було складне завдання, адже довіз тривав від двох до чотирьох днів, тому неможливо було зробити простий щоденний підрахунок. Іншого дня — розбирати скаргу мулярів, що теслярі погано зробили риштовання. Але найважчим були прикладні труднощі, приміром, як підійняти нагору каміння за допомогою примітивних механізмів, що кріпилися до хиткого риштовання. Том Будівник обговорював ці питання з Джеком як з рівним. Він, здавалося, пробачив пасинкові його злі докори й поводився так, немов забув зізнання Джека в підпалі старого собору. Вони плідно працювали разом, а час так і летів. Навіть під час нудних служб Джек розмірковував про складні аспекти будівельного планування. Його знання швидко прогресували. Замість того щоб роками різьбити каміння, він тепер вивчав конструкцію собору. Важко було уявити ліпше навчання для того, хто збирався стати старшим майстром. Заради цього Джек був готовий позіхати упродовж скількох завгодно опівнічних служб.

За східної стіни пріорату визирнуло сонце. Усе було готове до початку торгів. Продавці, які провели ніч поряд зі своїм товаром, починали згортати постелі й розкладати свій крам. Невдовзі мали з’явитися перші покупці. Повз Джека пройшла пекарка, що несла на голові буханці свіжого хліба. Від його пахощів у Джека потекла слина. Він пішов до трапезної, де невдовзі мали давати сніданок.

Першими прибули родини купців і містяни — усі хотіли подивитися на ярмарок вовни, але купляти нічого не збиралися. Ощадливі люди ще вдома наїлися кінського хліба з кашею, щоб не піддаватися спокусі рясно приправлених прянощами й яскраво прикрашених солодощів на ятках із харчами. Діти ходили, широко вирячивши очі на жадані для них речі. Надто оптимістична повія з нафарбованими червоним губами й у таких самих червоних чоботах неквапливо гуляла між рядів, з надією усміхаючись чоловікам середнього віку, але охочих о такій ранній годині не було.

Алієна спостерігала за всім цим з-за прилавка своєї ятки — однієї з найбільших. Упродовж минулих тижнів їй надійшла вся вовна, зібрана Кінгзбриджським пріоратом за рік, — вовна, за яку Алієна минулого літа заплатила сто сім фунтів. Крім того, вона, як і завжди, купувала вовну у фермерів, а цього року охочих продати було більше, адже Вільям Гамлейський заборонив своїм орендарям торгувати вовною на Кінгзбриджському ярмарку, і вони продали все перекупникам, з яких Алієна була найбільшим, адже жила в Кінгзбриджі — там, де проходив ярмарок. Вона закупила стільки, що в неї скінчилися гроші і їй довелося позичити сорок фунтів у Малахія. Тепер у неї в коморі позаду ятки було сто шістдесят пак вовни від сорока тисяч овець, вартістю понад двісті фунтів, які Алієна сподівалася продати за триста фунтів, — суму, якої вистачило б, щоб платити вмілому муляру упродовж століття. Коли вона думала про ці цифри, масштаб її справи вражав навіть її саму.

Алієна не чекала своїх покупців до полудня. Їх мало бути лише п’ять чи шість. Усі вони знали одне одного, а вона знала більшість із них за попередніми роками. Господиня вітала кожного кубком вина, після чого вони деякий час спілкувалися. Потім вона показувала їм свій товар — зазвичай її просили відкрити паку-другу — звісно, не з тих, що лежали згори. Покупець засовував руку в паку, витягав жменю вовни та розбирав її на пасма, щоб побачити довжину, м’яв пальцями, щоб перевірити м’якість, і нюхав. Нарешті він пропонував купити весь запас за сміховинно низьку ціну, і Алієна відмовлялася. Вона називала свою ціну, і покупець хитав головою. Після того вони випивали ще по кубку вина.

Той самий ритуал вона проводила й з іншими покупцями. Усіх, хто збирався в неї опівдні, Алієна пригощала обідом. Були серед них такі, хто пропонував ціну, що мало відрізнялася від тієї, яку вона сама заплатила за вовну. Тоді Алієна на дещицю зменшувала свою ціну. По обіді вони били по руках. Перша угода укладалася за найнижчою ціною. Решта купців наполягала на тому, щоб їм продали за такою самою, але Алієна відмовлялася. У другій половині дня ціни потроху починали рости. Якщо це відбувалося швидко, то продажі, навпаки, сповільнялися, адже купці прораховували, чи вдасться їм вигідно придбати необхідну кількість в інших продавців. Коли Алієна просила менше, ніж вони розраховували заплатити, купці поспішно погоджувалися. Вона домовлялася з кожним по черзі, після чого їхні слуги починали вантажити важкі паки вовни на запряжені волами вози з велетенськими колесами, поки Алієна зважувала фунтові мішечки, повні пенні й гульденів.