Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 144)
— Думаю, я зміг би полюбити інший собор так само, як цей, — сумно мовив він, а сам подумав, що ніколи не полюбить іншу жінку так, як Алієну.
— Як Том міг так вчинити з тобою? — спитала мати.
— Навряд чи він хотів цього, — зітхнув Джек. — Пріор Філіп сказав, що не допустить, щоб на будівництві працювали водночас і я, і Альфред.
— Ось причина всьому — цей клятий піп! — злобно випалила мати. — Присягаюся…
— Він дуже засмутився через збитки, яких ми завдали.
— Цікаво, чи можна його наставити на праведний шлях.
— Про що ти?
— Кажуть Бог милостивий, то, мабуть, і монахам варто бути такими самими.
— Гадаєш, мені варто просити Філіпа? — спитав Джек, дещо здивований ходом думок матері.
— Гадаю, я могла б поговорити з ним, — сказала вона.
— Ти?!
Це було зовсім не схоже на неї. Джек був спантеличений. Мати, напевне, дуже хвилювалася за нього, якщо збиралася просити Філіпа про милість.
— А ти що думаєш? — спитала вона.
Джек пригадав, що, на думку Тома, Філіп навряд чи відступився б від свого рішення. Але вітчима найбільше хвилювало те, щоб ложа вжила рішучих заходів. Він обіцяв Філіпові, що вони будуть тверді у своєму рішенні, тому не міг просити про милосердя. Мати ж була в дещо інших обставинах. У Джека зародилася надія. Можливо, йому не доведеться йти. Можна було сподіватися, що він залишиться в Кінгзбриджі, поруч із собором і Алієною. Він уже не сподівався, що вона його покохає, але не міг навіть думати про те, що може ніколи більше з нею не побачитися.
— Добре, — сказав він. — Спробуймо просити пріора Філіпа про милість. Нам нема що втрачати, крім своєї гордості.
Мати наділа накидку, і вони пішли, покинувши Марту за столом саму, з тривогою на обличчі.
Джек із матір’ю нечасто ходили кудись разом, і тепер хлопець здивувався, яка вона маленька: він нависав над нею, немов вежа. Джек відчув раптовий приплив ніжності до неї. Вона завжди була готова битися за нього, немов дика кішка. Він обійняв її та притиснув до себе. Мати всміхнулась у відповідь, наче знала, про що він думає.
Вони увійшли на монастирське подвір’я та попрямували до будинку пріора. Мати постукала у двері й увійшла. Поруч із пріором Філіпом стояв Том. З виразу їхніх облич хлопець зрозумів, що Том
Коли Том побачив дружину, то стривожився, можливо, навіть злякався. Джек згадав його слова: «Я зробив для тебе все, що міг, — сподіваюсь, твоя мати це відзначить». Навряд чи вітчим забув, як Джек з Альфредом побилися минулого разу, після чого мати покинула Тома. Схоже, він боявся, що тепер жінка також захоче піти.
Джек подумав, що Філіп уже не здається таким сердитим, як раніше. Напевне, рішення ложі заспокоїло його. Здавалося, він навіть почувався винним через свою надмірну суворість.
— Я прийшла благати вас про милість, пріоре Філіпе, — сказала мати.
Томові негайно відлягло від серця.
— Я слухаю, — відповів Філіп.
— Ви хочете позбавити мого сина всього, що він любить: домівки, родини й роботи, — повела мати.
«І жінки, яку я обожнюю», — подумав Джек.
— Справді? Я думав, що його просто виганяють з роботи.
— Він не знає нічого, крім будівництва, тому не зможе знайти іншої роботи в Кінгзбриджі. А найважливіше те, що складність цієї велетенської церкви захопила його. Він піде туди, де також будують собор. Він би вирушив навіть в Єрусалим, якщо там є камінь, щоб різьбити янголів і чортів.
Джек вразився: «Звідки вона знає?» Сам він майже не думав про це, але саме так все й було.
— Може статися так, що я ніколи більше його не побачу, — правила своєї мати.
Її голос затремтів, і Джек знову подумав про те, як сильно вона його любить. Він знав, що за себе вона так ніколи не просила б.
Філіп дивився на неї співчутливо, але тут голос подав Том.
— Джек не може працювати разом з Альфредом, — наполягав він. — Вони знову поб’ються. Ти сама це знаєш.
— То нехай Альфред іде, — сказала мати.
— Альфред —
— Але йому вже двадцять років, і він злий як собака! — Голос матері звучав твердо, але на щоках блищали сльози. — Цей собор хвилює його не більше, ніж мене, — він би так само охоче зводив будинки для м’ясників і пекарів у Вінчестері чи Ширингу.
— Ложа не може вигнати Альфреда й залишити Джека, — відповів Том. — Крім того, рішення вже ухвалене.
— Але це неправильне рішення!
Тут заговорив Філіп.
— Може бути й інший вихід.
Усі троє подивилися на нього.
— Джек може залишитись у Кінгзбриджі й навіть присвятити себе соборові та не сваритися з Альфредом.
Джек чекав, що він скаже далі. У таке було складно повірити.
— Я шукаю когось, хто працюватиме зі мною, — продовжив Філіп. — Я надто багато часу приділяю ухваленню складних рішень щодо будівництва. Мені потрібен помічник, що відповідатиме за ці роботи. Він повинен буде самостійно залагоджувати всі питання й передавати мені лише найважливіші з них. Він також муситиме вести облік грошей і матеріалів, розраховуватися з постачальниками й візниками, видавати платню за роботу. Джек уміє читати й писати, і я не знаю нікого, хто рахував би швидше за нього…
— І добре розуміється на всіх дрібницях будівництва, — вставив Том. — Я подбав про це.
У Джека в голові закружляли думки. Він таки зможе залишитися! Він буде наглядати за будівництвом. Він не зможе різьбити по каменю, але буде наглядати за зведенням собору за дорученням Філіпа. То була неймовірна пропозиція. Він вестиме справи з Томом на рівних. Джек знав, що впорається із цим. І Том також знав це.
Був лише один підводний камінь, і Джек негайно заговорив про це.
— Я більше не можу жити під одним дахом з Альфредом.
— Альфредові час завести власну домівку. Може, тоді він серйозно замислиться про те, щоб знайти собі дружину, — сказала Елена.
— Ти тільки й думаєш про те, як позбутися Альфреда, — гнівно відповів Том. — Я не викину власного сина з дому.
— Ви обоє говорите не про те, — озвався Філіп. — Ви, схоже, не до кінця зрозуміли мою пропозицію. Джек не житиме у вас. — Він зробив паузу. Джек гадав, що пріор скаже далі. Філіпові слова стали останнім і найбільшим приголомшенням того дня. — Джек житиме тут, у пріораті, — продовжив Філіп і глянув на них з-під насуплених брів, немов не розуміючи, чому вони досі не збагнули, до чого він веде.
Але Джек уже все зрозумів. Він згадав, як минулого року в день сонцестояння мати сказала, що цей хитрий піп уміє домагатися свого. Вона мала рацію. Філіп повторив пропозицію, яку зробив тоді, тільки тепер обставини були геть іншими. Перед Джеком стояв складний вибір. Він міг піти з Кінгзбриджу й покинути все, що любив, або залишитися, але втратити свободу.
— Мій секретар, безумовно, не може бути мирянином, — закінчив Філіп таким тоном, немов казав щось цілком очевидне. — Джекові доведеться стати монахом.
V
У ніч напередодні Кінгзбриджського ярмарку вовни пріор Філіп не ліг спати після опівнічної служби, але, замість читати й розмірковувати в себе в будинку, вирішив пройтися монастирським подвір’ям. Стояла тепла літня ніч, небо було чистим, а місяць так сяяв, що Філіп навіть не взяв із собою ліхтар.
Ярмарок розкинувся по всьому подвір’ю пріорату, хіба що не зачепив монаших будівель і клуатру. У кожному кутку викопали великі вигрібні ями, щоб нечистоти не забруднили всю територію, а нужники відгородили ширмами, щоб не ображати почуття монахів. Звели сотні торговельних точок. Найпростіші ятки були грубо сколочені з дерева й поставлені на козли, але більшість із них мала вивіску з ім’ям торговця та зображенням його товарів, окремий стіл для зважування, а також комору на замку. Деякі були встановлені під наметом, який захищав від дощу та давав змогу зберегти конфіденційність. Найрозкішніші ятки у вигляді хатинок мали великі сховища, кілька прилавків, столи й стільці, де купці могли гостинно прийняти важливих покупців. Філіп неабияк здивувався, коли найняті купцями теслярі почали з’їжджатися аж за тиждень до ярмарку з вимогами показати місце, де вони можуть звести ятку. Саме будівництво тривало чотири дні, і ще упродовж двох днів купці завозили свій товар.
Філіп планував поставити ятки у два широкі ряди на західній частині подвір’я — так само, як це робили, коли раз на тиждень розгортався ринок, — але невдовзі зрозумів, що цього буде недостатньо. До них довелося додати ще два ряди уздовж північної стіни собору, що тягнулися аж до будинку пріора. Ятки стояли й усередині недобудованої церкви — у наві між колонами. Серед купців були не лише торгівці вовною: на ярмарку продавалося все, від кінського хліба до рубінів.
Філіп пройшов уздовж залитих місячним сяйвом рядів. Усе було готово: сьогодні будувати щось заборонено. Більшість яток були заповнені товарами. Пріорат уже зібрав понад десять фунтів мита. У день ярмарку можна було підвозити тільки свіжі харчі, хліб, гарячі пироги й запечені яблука. Навіть барильця з пивом привезли ще вчора.
Десятки напіврозплющених очей дивилися на нього, а замість привітань він чув сонне кректання. Купці не залишали цінний товар без нагляду: більшість спала за прилавками, а багатші ставили на варту слуг.
Філіп іще не знав точно, скільки грошей принесе цей ярмарок, але він явно мав бути успішним і дати загалом п’ятдесят фунтів, як і сподівалися. Упродовж минулих місяців у пріора виникали побоювання, що ярмарок влаштувати не вдасться. Тривала громадянська війна, і ні Стефан, ні Мод не могли здобути перевагу. І хоча дозвіл, який отримав пріорат, досі діяв, Вільям Гамлейський усіляко намагався зірвати ярмарок. Він казав шерифові заборонити його, і той послав прохання про це одному з розсварених монархів, але так і не отримав відповіді. Вільям заборонив своїм орендарям продавати вовну в Кінгзбриджі, але більшість із них замість того, щоб возити руно на ринок, продавала його перекупникам, зокрема й Алієні, тому ця заборона тільки покращила її справи. Нарешті Гамлей оголосив, що зменшить мито й податок на Ширингському ярмарку вовни та братиме стільки само, скільки Філіп, але зробив це запізно, коли більшість великих покупців і продавців уже визначилася.