реклама
Бургер менюБургер меню

Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 138)

18

Вона підвелася.

— Я поважаю твоє освідчення й дякую за те, що ти мене так вшанував, — сказала вона. — Прошу й тебе поважати мою відмову, і не питай мене про це знов.

— Ти, мабуть, поспішаєш зустрітися з моїм шмаркатим зведеним братом, — їдко відповів він. — Навряд чи він тебе вправно жарить.

Алієна зашарілася зі зніяковілості. Схоже, люди стали звертати увагу на її дружбу з Джеком, а Альфред уже навіть криво розтлумачив її. Так, вона поспішала зустрітися з Джеком і не дозволить Альфредові стати на заваді. Алієна нахилилася й різко наблизила своє обличчя до його. Той смикнувся. Вона тихо, розділяючи кожне слово, сказала:

— Іди. До. Біса.

А потім розвернулася й вийшла.

Раз на місяць пріор Філіп чинив суд у крипті. Раніше він робив це раз на рік, і навіть тоді суд не часто розтягувався на цілий день. Але тепер, коли населення збільшилося, порушень законів також побільшало — аж удесятеро.

Змінилися й провини. Раніше більшість із них стосувалася землі, врожаїв або худоби. Жадібний селянин міг перенести огорожу, щоб розширити свою ділянку за рахунок сусідських, робітник — поцупити мішок зерна у вдови, на яку працював, злиденна багатодітна жінка — подоїти чужу корову. А тепер більшість спорів крутилася навколо грошей. Про це думав Філіп, сідаючи слухати справи першого дня грудня. Підмайстри крали гроші в майстрів, чоловіки цупили накопичення в тещ, купці розраховувалися фальшивою монетою, а заможні жінки недоплачували простакуватим слугам, які ледь могли порахувати свій тижневий заробіток. П’ять років тому в Кінгзбриджі не було таких злочинів, бо ніхто не мав грошей.

Філіп майже всіх карав штрафом. Він також міг розпорядитися відшмагати порушника, або забити в колодки, або замкнути в карцер під монашим дорміторієм, але це траплялося нечасто — лише коли йшлося про провини, пов’язані із застосуванням сили. Він мав право вішати крадіїв, і в пріораті були міцні дерев’яні шибениці, але жодного разу не скористався цим правом і потайки сподівався, що ніколи не скористається. Найтяжчі злочини — убивство, полювання на королівських оленів і дорожній розбій — розглядав королівський суд у Ширингу на чолі із шерифом, а шериф Юстас вішав більше ніж достатньо.

Сьогодні Філіп повинен був розглянути сім випадків недозволеної молотьби зерна. Він відклав їх насамкінець, щоб ухвалити рішення одразу по всіх. Пріорат щойно збудував новий водяний млин поряд зі старим — тепер Кінгзбридж уже не міг обійтися одним. Але за новий млин довелося платити, тому всі мали нести своє зерно в пріорат. Правду кажучи, цей закон існував давно й діяв у всіх феодальних маєтках королівства: селянам не дозволялося самостійно молоти зерно — вони мусили платити лордові, щоб той робив це за них. Упродовж останніх років, коли місто збільшилося, а старий млин став часто ламатися, Філіп не зважав на численні випадки незаконної молотьби, але тепер мусив приструнити порушників. Їхні імена були написані на грифельній дошці, і він почав читати їх уголос, починаючи з найзаможніших:

— Річарде Довгий Акре, брат Франциск бачив, що ти маєш велике жорно, яке крутили двоє чоловіків.

Франциск був мельником у пріораті.

Вперед вийшов фермер заможного вигляду.

— Так, мілорде пріоре, але я велів його зламати.

— Заплати шістдесят пенсів. Енідо Броварко, у тебе в броварні був ручний млин. Ми бачили, що ним користувався Ерік Енідсон, з нього також буде стягнено штраф.

— Так, мілорде, — відповіла жінка із червоним обличчям і крутими плечима.

— І де той млин тепер? — спитав Філіп.

— Я викинула його в річку, мілорде.

Філіп не повірив їй, але нічого не міг вдіяти.

— Штраф двадцять чотири пенси, і дванадцять за твого сина. Волтере Чинбарю… — Філіп рушив списком далі та штрафував людей відповідно до суворості провини, аж поки дістався останніх імен у списку: найбідніших мешканців.

— Вдово Ґодо! — Уперед вийшла літня жінка з худорлявим обличчям у збляклому чорному одязі. — Брат Франциск каже, що бачив, як ти мелеш зерно каменями.

— Я не мала пенні, щоб заплатити мельникові, мілорде, — сказала вона ображено.

— Але ти мала пенні на зерно, — зауважив Філіп. — Ти маєш бути покарана, як і всі інші.

— Хочете, щоб я померла з голоду? — з викликом спитала вона.

Філіп зітхнув. Краще б брат Франциск заплющив очі на те, що Ґода порушила закон.

— Коли в Кінгзбриджі хтось востаннє помер з голоду? — запитав він і подивився на містян. — Хтось пам’ятає, коли востаннє в нашому місті помирали з голоду? — Філіп зробив паузу, немов чекав на відповідь, і закінчив: — Якщо таке й було, то ще до мене.

— Дік Безхатько помер минулої зими, — зауважила Ґода.

Філіп пам’ятав його — то був жебрак, що спав у хлівах і на стайнях.

— Дік завалився п’яний на вулиці серед ночі, а коли засніжило — замерз до смерті, — сказав він. — Голод тут ні до чого, а якби він був хоч трохи тверезий, щоб дістатися пріорату, то не замерз би. Якщо ви голодуєте, не обманюйте мене, а приходьте по допомогу. А якщо ви надто горді й вважаєте за краще порушувати закон, то мусите відповідати за це, як і всі інші. Ти чуєш мене?

— Так, мілорде, — похмуро відповіла стара.

— Фартинг штрафу, — сказав Філіп. — Суд завершено.

Він встав і зійшов нагору сходами, що вели з крипти на перший поверх.

Будівництво нового собору дуже сповільнилося, як завжди бувало за місяць до Різдва. Незавершену кам’яну кладку накрили соломою та гноєм зі стайні — щоб її не пошкодив мороз. Муляри казали, що не можна будувати взимку. Філіп спитав, чому не можна накривати стіни на ніч, а вранці знімати солому, адже вдень мороз не такий сильний. Том відповів, що стіни, збудовані взимку, заваляться. Філіп повірив, але подумав, що то не через мороз. Йому здавалося, що справжньою причиною було те, що вапняний розчин міг достатньо затвердіти лише через кілька місяців. Зимова перерва робила кладку достатньо міцною, щоб можна було продовжувати будівництво. Це також пояснювало мулярські забобони, які начебто забороняли їм будувати більше ніж двадцять футів[139] заввишки за один рік. Крім того, якщо розчин був сирий, нижні рівні кладки могли деформуватися під вагою робітників.

Філіп здивувався, коли побачив усіх мулярів на будівництві, у вівтарній частині, і пішов подивитися, що там відбувається.

Вони зробили напівкруглу дерев’яну арку, поставили її сторчака та підперли жердинами з обох боків. Філіп знав, що ця дерев’яна арка зветься опалубкою — вона призначалася для того, щоб тримати кам’яну арку, поки вона будується. Але наразі муляри збирали арку на землі й не закріпляли каміння розчином — щоб пересвідчитися в тому, що всі елементи належним чином припасовано. Підмайстри й робітники підіймали каміння та клали його на опалубку, а муляри критично оглядали конструкцію.

Філіп подивився на Тома й спитав:

— Що це буде?

— Арка галереї-трибуни.

Філіп інстинктивно подивився вгору. Аркада була завершена ще минулого року, а галерею над нею мали закінчити наступного. Після того залишиться зробити ряд вікон для освітлення хорів, а над ними — вже дах. Поки стіни були вкриті на зиму, муляри різали каміння, щоб підготуватися до роботи наступного року. Якщо ця арка складеться правильно, каміння для всіх інших виріжуть за такою самою формою.

Підмайстри, серед яких був і Томів пасинок Джек, складали арку з клинчастих каменів, що звалися вусуарами. Хоча арка й мала розташовуватися на висоті, її однаково оздоблювали складним декоративним орнаментом, тому кожен камінь (із зовнішнього боку) мав великі іклоподібні виступи, під якими йшов ряд маленьких медальйонів, а ще нижче — простий кіматій[140]. Коли камені складали докупи, візерунки ідеально об’єднувалися й утворювали три суцільні вигини — один з ікл, один з медальйонів і один — із кіматія. Виникало враження, що арка складається з трьох кам’яних півкіл, покладених по черзі, а не з клинчастих каменів, припасованих один до одного. Складність полягала в тому, щоб припасувати їх ідеально, інакше ця ілюзія зникала.

Філіп спостерігав, як Джек вкладає центральний камінь, — арка була зібрана. Четверо мулярів взялися за молоти та вибили клини, що тримали дерев’яну опалубку. Вона драматично впала, але, хоча каміння не було скріплене розчином, арка залишилася стояти. Том Будівник крякнув від задоволення.

Хтось потягнув Філіпа за рукав. Той обернувся і побачив молодого монаха.

— До вас гість, отче. Він чекає у вашому будинку.

— Дякую, сину мій.

Філіп покинув будівельників. Якщо монахи відвели гостя в будинок пріора, то мав бути якийсь важливий відвідувач. Філіп перетнув подвір’я та увійшов до своєї оселі.

Гостем виявився його брат Френсіс. Філіп тепло обійняв його. Брат мав стурбований вигляд.

— Тобі дали щось поїсти? — спитав Філіп. — Схоже, ти виснажений.

— Дякую, мені принесли хліба з м’ясом. Я впродовж усієї осені мандрував між Бристолем, де був ув’язнений король Стефан, і Рочестером, де утримували графа Роберта.

— Ти кажеш «був».

Френсіс кивнув.

— Я вів переговори про обмін Стефана на Роберта. Їх обміняли в День усіх святих. Король Стефан повернувся у Вінчестер.

Філіп здивувався.

— Як на мене, імператриця Мод продешевила: віддала короля за графа.

Френсіс похитав головою.

— Без Роберта Мод безпорадна. Вона нікому не подобається, ніхто їй не довіряє. Її підтримка послаблювалася, тому вона мала його повернути. Королева Матильда розумна. Вона не погоджувалася взяти на обмін когось іншого — наполягала й одержала те, що хотіла.