Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 137)

Джек нахилився й поцілував Алієну. Він торкнувся її губ так ніжно, що вона того майже не відчула. Це відбулося дуже швидко, і він негайно повернувся до розповіді.

— Принцеса заснула, — продовжив він.

Алієна подумала: «Невже це насправді сталося? Джек поцілував мене?» Вона не могла в це повірити, але й досі відчувала доторк його губ.

— Наступного дня зброєносець попросив у короля руки принцеси — на винагороду за те, що привіз додому коштовну лозу.

Алієна вирішила, що Джек поцілував її ненавмисно, — то була частина оповідання. Він, мабуть, сам не розумів, що робить, і краще про це забути.

— Король йому відмовив. Серце зброєносця було розбите. Усі придворні кепкували з нього. Того ж дня він покинув той край на своєму рябому поні, але присягнувся, що колись повернеться й таки одружиться з прекрасною принцесою.

Джек зупинився й відпустив руку Алієни.

— А що було далі? — спитала вона.

— Не знаю, — відповів Джек. — Я ще про це не думав.

До парафіяльної гільдії приєдналися всі впливові люди Кінгзбриджу. Для більшості з них це було незвично, але думка про те, що Кінгзбридж став містом, захопила їх, а прохання забезпечити місту кам’яну церкву неабияк потішило їхнє самолюбство.

Алієна з Альфредом зібрали всіх на перший обід гільдії в середині вересня. Серед присутніх не було пріора Філіпа, який неприязно поставився до цього задуму, хоча й не аж так, щоб заборонити його; Тома Будівника, що став на бік Філіпа; і Малахія, котрому забороняла брати участь у гільдії його релігія.

Тим часом Елена наткала паку тканини з надлишку вовни, що залишався в Алієни. Тканина вийшла груба та безколірна, але годилася для монашого вбрання, і келар пріорату, Катберт Білоголовий, купив її. Ціна була низька, але однаково тканина коштувала вдвічі більше за вовну, і навіть з урахуванням того, що робота Елени обходилася пенні на день, Алієна заробила пів фунта.

Катберт був не проти купити ще сукна за такою самою ціною, тому Алієна придбала Філіпів надлишок і найняла десятьох працівників, здебільшого жінок, ткати. Елена погодилася наткати ще одну паку, але відмовилася валяти, бо то була надважка праця; інші сказали те саме.

Алієна розуміла їх. Валяння було виснажливою працею. Дівчина пам’ятала, як вони з Річардом зверталися до старшого майстра-валяльника у Вінчестері з проханням дати їм роботу. Двоє валяльників збивали тканину ціпками, а жінка лила на неї воду. Вона показала Алієні свої загрубілі червоні руки, а коли один з робітників поклав сувій тканини Річардові на плече, той аж упав на коліна. Більшість могла зваляти невелику кількість — на одяг собі та своїм рідним, — але тільки дужим чоловікам було до снаги працювати так цілий день. Алієна дала розпорядження ткалям робити не зваляну тканину, щоб потім найняти чоловіків, які її зваляють, або продати старшому валяльнику у Вінчестері.

Обід гільдії відбувся в дерев’яній церкві. Частування організувала Алієна. Вона розділила обов’язки з приготування їжі між членами гільдії, більшість з яких мала слуг. Альфред і його робітники збили великий стіл із козел і дощок. Вони також купили міцного елю та барильце вина.

Гості посідали по боках столу — чільне місце й кінець столу не зайняв ніхто, адже в гільдії всі були рівні. Алієна вдягла темно-червону шовкову сукню, прикрашену золотою брошкою з рубінами, і темно-сіру ротонду із широкими рукавами — за останньою модою. Парох проказав молитву: він, звісно, усіляко підтримував створення гільдії, адже нова церква мала підвищити його впливовість і примножити прибутки.

Альфред розповів, скільки треба витратити на будівництво нової церкви і скільки часу на це знадобиться. Він казав так, немов сам склав кошторис і графік, проте Алієна знала, що насправді це зробив Том. Будівництво мало тривати два роки й коштувати дев’яносто фунтів, і Альфред запропонував сорока членам гільдії сплачувати по шість пенсів на тиждень. То було дещо більше, ніж вони розраховували, Алієна бачила це з виразу їхніх облич. Хай там як, але всі погодилися робити ці внески, хоча Алієні здавалося, що один чи двоє будуть ухилятися від сплати.

Для неї самої то були невеликі гроші. Подивившись на інших людей за столом, Алієна усвідомила, що, напевне, найзаможніша з них. Жінки були в меншості: крім неї, за столом сиділи броварка, яка славилася добрим міцним елем; кравчиня, в котрої працювали дві швачки й кілька підмайстрів; і вдова чоботаря, що керувала його справою після смерті чоловіка. Алієна була наймолодшою серед жінок та й чоловіків, крім Альфреда, який був на рік чи два молодший за неї.

Алієна скучила за Джеком. Вона хотіла почути другу частину його історії про юного зброєносця. То був святковий день, і дівчина думала про те, щоб зустрітися з ним на галявині. Можливо, вона ще встигне, тільки пізніше.

Розмови за столом крутилися навколо громадянської війни. Дружина Стефана, королева Матильда, чинила спротив, якого ніхто від неї не чекав: недавно вона взяла Вінчестер і захопила в полон Роберта Глостерського. Роберт був братом імператриці Мод і командував її військом. Подейкували, що королева була лише символічною фігурою, а насправді заколотників очолював саме Роберт. Хай там як, а полонення Роберта мало для Мод такі самі наслідки, як полонення Стефана для лоялістів, і всі охоче обмінювалися думками про те, як війна розвиватиметься надалі.

Питво на цьому бенкеті було міцнішим за те, яким частував пріор Філіп, і в міру того, як страви змінялися, гуляки ставали дедалі шумнішими. Парох не старався стримувати їх — певно, тому, що й сам пив не менше за інших. Альфред, який сидів поруч з Алієною, здавався заклопотаним, але навіть він встигнув набратися. Сама Алієна не надто захоплювалася міцними напоями та зазвичай випивала хіба що кубок яблучного сидру за обідом.

Коли з їжею покінчили, хтось запропонував тост за Альфреда й Алієну. Альфред засвітився з радощів, коли почув це. Після того люди заспівали, і Алієна стала розмірковувати, чи скоро в неї з’явиться нагода вислизнути звідси.

— Непогано ми впоралися, — сказав їй Альфред.

Алієна усміхнулася.

— Подивимося, скільки з них сплачуватиме по шість пенсів на тиждень через рік.

Альфред не хотів чути жодних побоювань чи застережень.

— Непогано, — повторив він. — Ми добре спрацювались. — Він підніс келих і випив. — Згодна, що ми добре спрацювались?

— Безперечно, — відповіла вона, щоб потішити його.

— Мені сподобалося, — вів він далі, — те, що ми з тобою зробили: цю гільдію.

— Я також дуже задоволена, — ввічливо сказала вона.

— Справді? Це мене дуже тішить.

Алієна уважніше придивилася до Альфреда. Нащо він так підкреслює це? Розмовляє начебто чітко та ясно й не виказує ознак сильного сп’яніння.

— Нам вдалося, — нейтрально додав він і поклав руку їй на плече.

Вона ненавиділа, коли її торкалися, але привчила себе не сіпатися, тому що це сильно ображало чоловіків.

— Скажи мені дещо, — він інтимно понизив голос. — Яким ти бачиш свого чоловіка?

«Хоч би він не попросив мене піти за нього заміж», — похмуро подумала вона й відповіла так само, як завжди відповідала на подібні запитання.

— Мені не потрібен чоловік — я і з братом чимало мороки маю.

— Але тобі потрібне кохання, — заперечив Альфред.

Алієна подумки застогнала.

Вона саме збиралася йому відповісти, аж тут Альфред звів руку, давши їй знак мовчати, — ця мужицька звичка особливо дратувала Алієну.

— Не кажи мені, що не потребуєш кохання, — вів далі він. — Усі потребують кохання.

Алієна пильно подивилася на нього. Вона знала, що може здаватися дивною: більшість жінок прагнула вийти заміж, а коли їм виповнювалося двадцять два роки, як Алієні, вони вже не просто прагнули, а відчайдушно на те сподівалися. «Що зі мною не так?» — подумала вона. Альфред був молодим, здоровим і заможним: половина дівчат Кінгзбриджу охоче пішли б за нього. На якусь мить вона навіть задумалася, чи не сказати йому «так». Але думка про те, щоб жити з Альфредом, щодня вечеряти з ним, ходити з ним у церкву та народжувати від нього дітей була нестерпною. Краще вона буде сама. Алієна похитала головою.

— Забудь, Альфреде, — твердо мовила вона. — Мені не потрібен чоловік — ані для кохання, ані для чогось іще.

Але він не збирався відступати.

— Я кохаю тебе, Алієно, — сказав він. — Я став такий щасливий, коли ми почали робити щось разом. Ти мені потрібна. Станеш моєю дружиною?

І от він вимовив це. Їй було прикро, адже тепер вона мала формально йому відмовити. А ще Алієна знала, що немає сенсу робити це лагідно: чоловіки сприймали люб’язність за нерішучість і тоді починали тиснути ще сильніше.

— Ні, не стану, — відрубала вона. — Я тебе не кохаю, наша спільна робота не надто мене тішила, і я не одружилася б з тобою, навіть якби ти був єдиним чоловіком на землі.

Він образився. Напевне, високо оцінював свої шанси. Алієна ж не сумнівалася, що нічого не зробила для того, щоб його принадити. Вона ставилася до нього як до рівного компаньйона, слухала те, що він казав, розмовляла з ним щиро й прямо, виконувала свої обов’язки та чекала, що він так само виконає свої. Але, очевидно, він був із тих чоловіків, які й це сприймали як заохочення.

— Як ти можеш таке казати? — прошипів він.

Алієна зітхнула. Її слова зачепили Альфреда, їй було його шкода. Але за мить він обуриться і стане поводитися так, немов його безпричинно скривдили, а потім переконає себе в тому, що вона навмисне образила його, і стане агресивним. Не всі залицяльники, яких відкинула Алієна, так поводилися — лише певного типу, і Альфред належав саме до нього. Краще буде, якщо вона піде просто зараз.