Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 136)
— Поясниш іншим про гільдію? — спитав Альфред.
Алієна вже відсапалася після бігу. Їй не дуже кортіло змінювати товариство Елени й Джека на компанію Альфреда, але ідея захопила її, та й відмовляти було незручно.
— Так, радо, — сказала вона, підвелася й пішла з ним.
Сонце сідало. Ченці розпалили вогнище та подали традиційний ель, приправлений імбиром. Джек із матір’ю залишилися самі, і він, користуючись з нагоди, хотів дещо спитати, але хвилювався. Тут хтось заспівав, і він, знаючи, що мама може щохвилини приєднатися, випалив:
— Мій тато був менестрелем?
Елена подивилася на нього. Вона була здивована, але не сердилася.
— Звідки ти знаєш це слово? Ти ніколи не бачив менестреля.
— Від Алієни. Вона їздила у Францію разом із батьком.
Мати подивилася на вогнище, що яскравіло на галявині у вечірньому присмерку.
— Так, він був менестрелем. Він розповів мені всі ці поеми, а я потім переповіла тобі. А ти тепер переповідаєш їх Алієні?
— Так, — сором’язливо відповів Джек.
— Ти дуже кохаєш її, правда ж?
— Це так очевидно?
Вона лагідно усміхнулася.
— Думаю, що тільки мені. Вона значно старша за тебе.
— На п’ять років.
— Але ти здобудеш її. Ти точно як твій батько. Жодна жінка не могла встояти перед ним.
Джек соромився розмовляти про Алієну, але йому хотілося якомога більше дізнатися про свого батька, тож він намагався продовжити розмову. Проте тут, як на зло, підійшов Том, всівся поруч із ними й одразу заговорив:
— Я розмовляв із пріором Філіпом про Джека. — Голос вітчима був безжурним, але Джек відчув якусь приховану напругу, і в нього з’явилося передчуття, що на нього чекає якась неприємність. — Філіп каже, хлопцеві потрібна освіта.
Мати відповіла із цілком передбачуваним обуренням:
— Джек освічений. Він уміє читати й писати англійською та французькою, він знає лік і може розповісти напам’ять кілька книг поезій…
— Не викривляй мої слова, — твердо мовив Том. — Філіп не казав, що Джек неграмотний. Навпаки, він вважає, що хлопець такий розумний, аж потребує подальшої освіти.
Ці компліменти не радували Джека. Він поділяв материну недовіру до церкви й був певен, що тут криється якась пастка.
— Подальшої? — зневажливо перепитала Елена. — Чого ще цей монах може його навчити? Я тобі скажу. Теології. Латини. Риторики. Метафізики. Лайна з-під корови.
— Не треба так одразу все відкидати, — м’яко сказав Том. — Якщо Джек погодиться на Філіпову пропозицію, піде до школи, навчиться писати гарним писарським почерком, вивчить латину, теологію та інші дисципліни, які ти звеш лайном з-під корови, він зможе стати писарем у якогось графа або єпископа й із часом буде заможним і впливовим. Як то кажуть, баронами не народжуються.
Очі Елени погрозливо звузилися.
— Кажеш, якщо погодиться на Філіпову пропозицію? І що ж Філіп пропонує?
— Щоб Джек став послушником…
— Тільки через мій труп! — закричала Елена й схопилася на ноги. — Проклята церква не забере мого сина! Ці підступні, брехливі ченці забрали його батька, але Джек їм не дістанеться! Я краще ножа встромлю у Філіпове черево, клянуся всіма богами!
Том не вперше бачив Елену в гніві, тому цей спалах не вразив його. Він спокійно зауважив:
— Що в тебе вселилося, жінко? Хлопцеві пропонують неймовірні можливості.
Джека найбільше збентежили її слова про те, що підступні й брехливі ченці забрали його батька. Що вона мала на увазі? Він хотів спитати, але то була не найбільш слушна мить.
— Він не стане монахом! — закричала вона.
— Якщо він не хоче бути монахом, то й не стане.
Мати похмуро подивилася на чоловіка.
— Цей хитрий піп уміє добиватися свого, — сказала вона.
Том обернувся до Джека.
— Час і тобі щось сказати, хлопче. Чого
Джек ніколи ще не обмірковував цього, але відповів без жодних сумнівів, немов прийняв рішення вже давно:
— Я стану старшим майстром, як ти. І збудую найпрекрасніший собор у світі.
Червоне кружало сонця зникло за обрієм, і настала ніч. То був час для останнього ритуалу дня літнього сонцестояння: плавучих бажань. Джек мав напоготові недогарок свічки та шматок деревини. Він поглянув на Елену й Тома. Ті дещо оторопіло дивилися на нього: його певність у власному майбутньому заскочила їх зненацька. Що ж, не дивно: його так само.
Джек побачив, що батьки більше нічого не збираються йому казати, і побіг через галявину до ватри. Він запалив від вогню суху гілку, розтопив низ свічки та приліпив її до шматка дерева, а потім запалив ґніт. Більшість селян робили те саме. Ті, хто не мав свічок, майстрували із сухої трави й очерету щось на зразок човника та замість ґнота сплітали посередині цього човника травинки.
Джек побачив неподалік від себе Алієну. Ватра освітлювала її обличчя, а сама вона здавалася глибоко замисленою.
— Алієно, що ти загадала? — імпульсивно спитав він.
— Мир, — відповіла вона, не замислюючись, а потім відвернулася, дещо збентежена.
Джек задумався, чи було безумством кохати її. Він їй подобався — вони стали друзями, — але думка про те, щоб лежати голими й цілувати гарячу шкіру одне одного, була їй така сама чужа, як близька йому.
Коли всі приготувалися, то поставали на коліна біля річки або зайшли на мілину. Усі загадали бажання, тримаючи свої мерехтливі вогники. Джек заплющив очі й уявив собі Алієну — як вона лежить у ліжку, а її груди визирають з-під ковдри, і як простягає руки до нього зі словами: «Кохай мене, мій чоловіче».
Потім усі обережно пустили свої вогники по воді. Якщо поплавець тонув або згасав вогник, це означало, що бажання нізащо не здійсниться. Щойно Джек відпустив свою деревинку, вона зникла в темряві — виднівся тільки вогник. Якийсь час хлопець стежив за ним, аж поки той розчинився серед сотень інших вогнів, що хиталися над водою та несли бажання за течією, а потім повернули за вигін річки й зникли з очей.
III
Упродовж усього літа Джек розповідав Алієні історії.
Вони зустрічалися неділями — спершу час від часу, а згодом постійно — на галявині біля невеличкого водоспаду. Він розповів їй про Карла Великого та його лицарів, про Вільгельма Завойовника та сарацинів. Коли Джек розповідав, то цілком занурювався в сюжет. Алієні подобалося спостерігати, як змінюється вираз його юного обличчя. Він обурювався через несправедливість, дивувався зраді, захоплювався відвагою лицарів і зворушувався до сліз, коли йшлося про героїчну смерть. Його емоції були такі заразливі, що й вона не могла не зворушуватись. Деякі поеми були надто довгі, щоб розповісти їх за один день, тому він переповідав їх по частинах і завжди зупинявся на напруженому моменті, щоб Алієна весь тиждень думала про те, що станеться далі.
Вона нікому не розповідала про ці зустрічі, хоча й не знала чому. Можливо, тому, що ніхто не розумів чарів, які мали поеми. Хай там як, Алієна давала іншим зрозуміти, що йде на свою звичайну недільну прогулянку, і Джек, не змовляючись із нею, чинив так само. А згодом їм стало здаватися, що якби вони розповіли комусь, це сприйняли б як зізнання в якійсь провині, і отак, зовсім випадково, їхні зустрічі стали таємними.
Однієї неділі Алієна задля переміни читала йому «Александрію». На відміну від Джекових поем про придворні інтриги, міжнародну політику та несподівану смерть на полі битви, роман розповідав про кохання та магію. Джека дуже захопили нові сюжетні елементи, і наступної неділі він почав розповідати роман, який вигадав сам.
Серпень добігав кінця, але було ще спекотно. Алієна взула сандалі й одягла легку полотняну сукню. У лісі стояла тиша, яку порушували тільки дзюркотіння водоспаду та Джеків голос, що то наростав, то стишувався. Історія почалася традиційно — з опису відважного лицаря, ставного й дужого бійця, озброєного чарівним мечем, перед яким стояло складне завдання: вирушити в далекий східний край і привезти лозу, на котрій росли рубіни. Проте дуже скоро сюжет відхилився від звичайної моделі. Лицар загинув, а в центрі подій опинився його зброєносець — хоробрий, але злиденний юнак сімнадцяти років, безнадійно закоханий у королівську дочку, прекрасну принцесу. Зброєносець присягнувся виконати наказ, даний його володареві, навіть попри те, що він був іще молодий і недосвідчений та мав лише рябого поні й лук.
Замість того щоб вразити ворогів одним страшним ударом магічного меча, як зазвичай робили герої таких історій, зброєносець відчайдушно бився із ворогами й перемагав лише завдяки щасливому випадку або винахідливості, дивом уникаючи смерті. На відміну від безстрашних лицарів Карла Великого, він боявся супротивників, але не відступав від свого завдання, хоча його мета, як і його кохання, здавалися безнадійними.
Незламність зброєносця захопила Алієну більше за могутність лицаря. Вона кусала пальці з хвилювання, коли він потрапив на ворожі терени, ахнула, коли ледь ухилився від меча велетня, і зітхнула, коли, поринувши в сон, побачив далеку принцесу. Кохання до неї здавалося невіддільним від його незламності.
Урешті-решт він привіз лозу, на якій росли рубіни, і приголомшив весь королівський двір.
— Але зброєносця