Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 135)

Тепер вона лежала на траві й важко дихала. Піт стікав між її грудьми і по внутрішній поверхні стегон. Її думки повернулися до нагальніших проблем. Алієні не вдалося продати всю вовну. То була не її провина: більшість купців не спродала весь товар, зокрема й пріор Філіп. Однак Філіп, схоже, не переймався цим, а от вона бентежилась. Що їй робити з товаром? Його, звісно, можна було залишити на наступний рік. Але що, як і наступного року її спіткає те саме? Алієна не знала, чи швидко псується вовна, але підозрювала, що із часом вона може висохнути, стати крихкою та непридатною для обробки.

У гіршому разі вона не зможе підтримувати Річарда. Лицарем бути недешево. Його бойовий кінь, що коштував двадцять фунтів, під час битви при Лінкольні перелякався та став майже нікудишнім — скоро братові знадобиться новий. Алієна могла це собі дозволити, але такі витрати проїли б чималу діру в її накопиченнях. Річарда бентежила залежність від сестри — хоча в такій ситуації перебувало чимало лицарів, — він намагався здобути кошти, користуючись з бойових трофеїв, але тепер опинився на боці переможених. Алієна мусила й далі вести справу успішно, щоб брат міг повернути собі графство.

Найгіршим кошмаром для неї було б втратити всі гроші — тоді вони з Річардом знову опинилися б у злиднях, стали жертвами непорядних священників, розпусної знаті й кровожерливих розбійників і закінчили б життя у смердючій темниці, прикуті до стіни, як їхній батько.

Проте Алієну не тільки мучили кошмари, а й тішили щасливі мрії. У мріях вони з Річардом разом жили в замку — їхній колишній домівці. Річард правив так само мудро, як батько, а вона допомагала йому, як колись татові: зустрічала важливих гостей, створювала атмосферу гостинності й сиділа під час бенкетів ліворуч від брата за високим столом. Але останнім часом навіть ця мрія її не радувала.

Алієна потрусила головою, щоб відігнати меланхолію та знову задумалася про вовну. Найпростішим рішенням було не робити нічого. Можна зберігати вовну до наступного року й зазнати збитків, якщо не вдасться її продати. Вона б це пережила. Але її хвилювало, що те саме може статися й ще через рік, а потім стане звичним, тому дівчина почала обмірковувати якесь інше рішення. Вона вже намагалася продати вовну ткачеві в Кінгзбриджі, але той мав цього добра доволі.

Раптом, дивлячись на кінгзбриджських жінок, які відпочивали після змагань, Алієна усвідомила, що більшість із них вміє виготовляти вовняну повсть. То була марудна, але нескладна праця: селяни робили це із часів Адама та Єви. Вовну промивали, вичісували, щоб позбутися клубків, і розділяли на пасма. Із пасом пряли грубу нитку, сплітали з неї рогожу, яку потім валяли, аби вона зсілася й пощільнішала так, щоб із неї можна було шити одяг. Містяни напевне погодилися б робити це за пенні на день. Але скільки часу на це знадобиться? І скільки можна буде виручити за готову тканину?

Варто перевірити цю ідею на якійсь малій кількості вовни. Якщо вдасться, вона найме кількох людей виконувати цю роботу довгими зимовими вечорами.

Алієна підвелася, розпалена своїм задумом. Елена лежала на траві поруч із нею. Джек сидів з іншого боку. Він глянув на Алієну, злегка всміхнувся та відвернувся, немов соромився того, що хтось помітить, як він на неї дивиться. Він був такий кумедний і завжди мав купу ідей. Алієна пам’ятала його ще малим дивним хлопчиком, який не знав, звідки беруться діти. Але вона майже не звернула на нього уваги, коли він повернувся в Кінгзбридж. А тепер Джек здавався їй зовсім іншим, цілком новою людиною, яка з’явилася нізвідки, — квіткою, що розквітнула там, де напередодні була гола земля. По-перше, він уже не був дивакуватим. «Насправді, — подумала вона з легенькою усмішкою, — дівчата, мабуть, вважають його неймовірно вродливим». У нього була приємна усмішка. Утім, Алієна не зважала на його зовнішність, її дивувала його непересічна уява. Як вона дізналася, Джек не просто знав напам’ять кілька поем — а деякі з них мали по кілька тисяч строф, — він також вмів сам складати їх на ходу, і Алієна ніколи не була певна, чи він переповідає, чи вигадує. І то було не найдивовижніше в ньому. Він жваво цікавився всім, і речі, які інші вважали самозрозумілими, часто бентежили його. Якось він спитав, звідки береться вода в річці.

— Щогодини тисячі галонів[138] води плинуть повз Кінгзбридж, день і ніч, цілий рік. Плинули до нашого народження, до народження наших батьків і до народження їхніх батьків. Звідки береться ця вода? Десь є велике озеро, що живить її? Воно, напевне, завбільшки з усю Англію! А що буде, коли воно висохне?

Він постійно казав щось подібне, хоча часом і не таке вигадливе, і Алієна розуміла, як їй бракує цікавих розмов. Більшість людей у Кінгзбриджі могла розмовляти тільки про сільське господарство та перелюб, Алієну ж ні те, ні інше не цікавило. Пріор Філіп, звісно, був не таким, але не часто пускався в балачки: він постійно був у справах — чи то будівництва, чи то монастиря, чи то міста. Алієні здавалося, що Том Будівник також нівроку розумний, але він більше думав, ніж говорив. Джек став її першим справжнім другом. Попри його юність, він був неабияким відкриттям. Коли вона їхала з Кінгзбриджу в справах, то ловила себе на думці, що чекає на повернення, щоб поговорити з ним.

Алієні було цікаво, що спонукає його до таких роздумів. Ця думка змусила її згадати про Елену. Як дивно, що вона виростила дитину в лісі! Алієна розмовляла з Еленою і раніше та бачила в ній споріднену душу — незалежну й самодостатню жінку, невдоволену тим, як життя обходиться з нею. Тож тепер Алієна піддалася імпульсу й спитала:

— Елено, звідки ти дізналася ці історії?

— Від Джекового батька, — одразу відповіла та, і на її обличчі з’явилася стримана усмішка, з якої Алієна зрозуміла, що заглиблюватися в цю тему не варто.

Тут їй на думку спало дещо інше.

— Ти вмієш валяти тканину?

— Звісно, — відповіла Елена. — Хто ж не вміє?

— Ти згодилася б плести за гроші?

— Можливо. Що ти задумала?

Алієна пояснила. Елена не мала нагальної потреби в грошах, бо їх заробляв Том, але Алієна підозрювала, що жінка була б не проти заробити щось сама. Вона не помилилася.

— Так, можна спробувати, — сказала Елена.

До них підійшов Альфред — Еленин пасинок. Як і його батько, Альфред був високий і кремезний. Його обличчя ховалося під кошлатою бородою, а очі були вузькі, тож погляд здавався лукавим. Він умів читати, писати й лічити, але, попри це, був доволі нетямущим. Однак справи його йшли непогано, він мав власну бригаду каменярів, підмайстрів і робітників. Алієна не вперше помічала, що здоровані часто стають керівниками, незалежно від розумових здібностей. Як десятник Альфред, звісно, мав перевагу: він завжди міг знайти роботу для своїх людей, адже його батько був головним будівничим Кінгзбриджзького собору.

Він сів на траву поруч із нею. На його велетенських ножищах були важкі шкіряні чоботи, посірілі від кам’яного пилу. Алієна не часто розмовляла з ним. Вони мали дещо спільне, адже були єдиними молодими людьми в Кінгзбриджі, що належали до заможних містян, — тих, які мешкали в будинках під самим муром пріорату, — але він здавався неймовірно тупим. За мить Альфред заговорив.

— Тут потрібна кам’яна церква, — несподівано сказав він.

Очевидно, він не сумнівався, що його і так зрозуміють. Алієна хвильку розмірковувала, а потім спитала:

— Ти маєш на увазі парафіяльну церкву?

— Так, — відповів він, немов це було самоочевидне.

У парафіяльній церкві тепер часто справляли служби, адже крипта собору була тісна й душна, а населення Кінгзбриджу збільшилося. Але то була стара дерев’яна будівля з очеретяним дахом і ґрунтовою підлогою.

— Ти маєш рацію, — погодилась Алієна. — Нам потрібна кам’яна церква.

Альфред подивився на неї з надією. Вона замислилася: яких слів він чекає від неї? Елена, що, схоже, звикла витягувати з нього подробиці, спитала:

— Про що ти, Альфреде?

— Як починають будувати церкви? — запитав він. — Що робити, якщо нам потрібна кам’яна церква?

— Гадки не маю, — знизала плечима Елена.

Алієна насупила брови.

— Можна створити парафіяльну гільдію, — підказала вона.

Парафіяльна гільдія була спілкою людей, що періодично влаштовували бенкети, під час яких збирали гроші на потреби місцевої церкви — зазвичай на закуп свічок або для допомоги вдовам і сиротам. У маленьких селищах гільдій не було, але Кінгзбридж уже не вважався селищем.

— Як це зарадить? — спитав Альфред.

— Члени гільдії дадуть гроші на нову церкву, — відповіла Алієна.

— Тоді треба заснувати гільдію, — сказав він.

Алієна подумала, що, можливо, недооцінила його. Альфред ніколи не здавався їй побожним, але ось прагне зібрати гроші на будівництво нової церкви. Певно, в нього є якісь приховані риси. Аж тут вона усвідомила, що Альфред був єдиним підрядником у Кінгзбриджі, тому й будівництво церкви напевне дісталося б йому. Можливо, він і не хапав зірок з неба, але винахідливості йому не бракувало.

Але, хай там як, ця ідея була їй до вподоби. Кінгзбридж перетворювався на місто, а всі міста мали по кілька церков. Коли з’явиться альтернатива собору, місто вже не буде повністю залежати від монастиря. Наразі Філіп був безперечним лордом і господарем. Він не поводився як тиран, але рано чи пізно настане час, коли міським купцям буде краще мати власну церкву.