Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 134)

На сцені знову з’явився варвар, став шукати свої гроші й розлютився. Він наблизився до усипальні святого Адольфія та став клясти святого за те, що той не захистив його скарб.

Тут святий встав із могили.

Варвар затрусився зі страху. Святий не звернув на нього уваги й рушив до розбійників. Він драматично вказав перстом на кожного з них і вразив обох. Ті зобразили передсмертні крики, скрутились у гротескні пози та скорчили бридкі гримаси.

Святий помилував тільки Доброго Розбійника, який поклав мішок із грошима за вівтар. Тоді Бернард розвернувся до глядачів і сказав:

— Бережіться всі, хто не вірить у силу святого Адольфія!

Глядачі засвистіли й заплескали в долоні. Актори стояли в наві й розгублено усміхалися. Сенс вистави полягав у моралі, але Філіп знав, що людям найбільше подобалася нісенітність, гнів варвара та передсмертний стогін розбійників.

Коли оплески затихнули, Філіп підвівся, подякував акторам і оголосив, що невдовзі на пасовищі біля річки розпочнуться змагання з бігу. Того дня п’ятирічний Джонатан дізнався, що він, виявляється, не найшвидший бігун у Кінгзбриджі. Він мав змагатися з іншими дітьми у своїй мініатюрній сутані та спричинив несамовитий регіт, коли задрав її до поясу й побіг, явивши всім голу дупку. Однак інші бігуни були старші за нього, і Джонатан фінішував одним з останніх. Коли малий усвідомив це, в нього на обличчі з’явився такий приголомшений і відчайдушний вираз, що Том, співчуваючи, взяв його на руки, щоб заспокоїти.

Між Томом і монастирським вихованцем виникли дуже теплі стосунки, але чоловікові здавалося, що ніхто в селищі не здогадується, що він — справжній батько малого. Том цілий день перебував на подвір’ї пріорату, де пустував Джонатан, тому й бачилися вони часто. Будівник був у тому віці, коли власні діти вже стали задорослі, щоб їх пестити, але ще замалі, щоб подарувати батькові онуків, тож нікого не дивувало, що Том прив’язався до чужого малюка. Навпаки, подейкували, що його батько — Філіп. Таке припущення здавалося цілком природним, хоча Філіп був би шокований, якби дізнався про це.

Джонатан помітив Аарона, старшого сина Малахія, випручався з Томових рук і побіг гратися зі своїм другом, забувши про розчарування.

Поки наввипередки бігали підмайстри, Філіп підійшов до Тома й сів поруч із ним на траву. Стояв спекотний сонячний день, і Філіп відчував, як піт біжить по його голеній голові.

Томове захоплення пріором теж зростало. Коли він дивився навколо й бачив, як завзято змагаються юнаки, як мирно дрімають у затінку старі та як діти весело плескаються в річці, то згадував, що саме Філіп доклався до цього й тримає все у своїй руці. Пріор керував селищем, вершив правосуддя, вирішував, де будувати нові будинки, та врегульовував суперечки. Він дав роботу більшості чоловіків і багатьом жінкам, які або працювали на будівництві, або слугували в пріораті, серці всього цього організму, також підвладному Філіпові. Пріор віднаджував корисливих баронів, вів переговори з королевою та тримав єпископа в межах розумного. Усі ці ситі люди, що відпочивали й розважалися зараз під сонечком, були певною мірою зобов’язані своїм добробутом саме Філіпові. Том дуже добре розумів безмежність Філіпової поблажливості, яка проявилася в тому, що він пробачив Елені. То було не абищо для монаха, і через це чоловік цінував вчинок пріора ще більше. Коли Елена пішла, всю радість від будівництва собору Томові затьмарила самотність. З її поверненням він став почуватися повноцінно. Елена була така сама свавільна, дратівлива, уїдлива та нетерпима, але все це здавалося дріб’язковим, адже пристрасть, що горіла в ній, немов свічка або ліхтар, освітлювала все його життя.

Том із Філіпом дивилися на юнаків, які змагалися, хто швидше пройде на руках.

Переміг Джек.

— Неймовірний хлопець, — сказав Філіп.

— Мало хто вміє так швидко ходити на руках, — відгукнувся Том.

Філіп засміявся.

— Твоя правда — але я не про його акробатичні здібності.

— Знаю.

Кмітливість Джека вже давно і тішила, і засмучувала Тома. Джек живо цікавився будівництвом — а саме цього бракувало Альфредові, — і Том із задоволенням навчав його тонкощів цього ремесла. Проте пасинок був непоштивий і нерідко сперечався зі старшими. У житті завжди краще не показувати своєї переваги, але Джек поки що цього не навчився, навіть після того, як його упродовж кількох років цькував Альфред.

— Йому потрібна освіта, — правив своєї Філіп.

Том насупився. Джек і без того здобував освіту. Він був підмайстром.

— Про що ви?

— Він має навчитися розбірно писати, вивчити латину та читати стародавніх філософів.

Це ще більше збентежило Тома.

— Навіщо? Він стане муляром.

Філіп подивився йому в очі.

— Ти певен? — спитав він. — Він часто робить зовсім не те, чого від нього очікують.

Том раніше не думав про це. Він чув про молодь, що кидала виклик усім очікуванням: графських синів, які відмовлялися йти в бій; дітей королів, що йшли в монастир; сільських байстрюків, котрі ставали єпископами. І справді, Джек цілком скидався на таких.

— То що, на вашу думку, чекає на нього? — спитав Том.

— Залежить від того, чого він навчиться, — відповів Філіп. — Але я хотів би, щоб він служив церкві.

Це здивувало Тома: ким-ким, а церковником він Джека аж ніяк не уявляв. А ще Том почувався доволі прикро враженим. Він сподівався, що його пасинок стане старшим муляром і страшенно розчарувався б, якби хлопець обрав інший життєвий шлях.

Філіп не помітив Томового настрою. Він повів далі:

— Господові потрібно, щоб Йому служили найкращі та найрозумніші. Поглянь на підмайстрів, які змагаються, хто вище стрибне. Усі вони здатні стати теслями, мулярами чи каменярами. Але хто з них може стати єпископом? Ніхто, крім Джека.

«Це правда, — подумав Том. — Якщо Джек має нагоду стати кимось у церкві, ще й з таким впливовим покровителем, як Філіп, він мусить нею скористатися, адже це принесе йому владу й заможність, про які жоден муляр не може й мріяти».

Він неохоче спитав:

— То що саме ви маєте на увазі?

— Я хочу, щоб Джек став послушником.

— Ченцем?!

Це здавалося ще неймовірнішим покликанням для Джека, ніж священство. Якщо хлопець не здатен витримати дисципліну будівельного майданчика, то як він знесе монастирські порядки?

— Більшість свого часу він проводитиме в навчанні, — сказав Філіп. — Засвоїть усе, чого його зможе навчити наставник, а потім я сам займатимусь із ним.

Коли хлопець ставав монахом, його родина зазвичай робила щедру пожертву на користь церкви. Том замислився, скільки йому це коштуватиме. Філіп вгадав його думки.

— Я не проситиму в тебе дару для пріорату, — зауважив він. — Достатньо того, що ти віддаєш свого сина Господові.

Філіп не знав, що Том уже віддав пріоратові одного сина — маленького Джонатана, який саме плескався на мілині, знову задерши сутану вище поясу. Однак Том розумів, що мусить угамувати свої почуття. Філіп зробив щедру пропозицію — він, очевидно, мав потребу в Джекові. Будь-який батько віддав би праву руку заради такої майбутності свого сина. Том пошкодував, що така можливість випала його пасинкові, а не Альфредові. Але то було негідне почуття, і він придушив його в собі. Він має радіти, підбадьорювати Джека та сподіватися, що той зможе змиритися з монастирським ладом.

— Зволікати не можна, — додав Філіп. — Треба встигнути, поки він не покохав якусь дівчину.

Том кивнув. На галявині змагалися з бігу жінки. Він спостерігав за ними, розмірковуючи. Тут він зрозумів, що Елена випередила всіх. Алієна майже наступала їй на п’яти, але його дружина однаково фінішувала першою та здійняла руки в тріумфальному жесті.

Том указав на неї.

— Це не мене треба переконувати, — сказав він Філіпові, — а її.

Алієну здивувало, що Елена обігнала її. Жінка була замолода як на матір сімнадцятирічного хлопця, однаково на десять років старша за Алієну. Тепер вони, спітнілі, важко дихали й усміхались одна одній. Алієна відзначила, що Елена має худорляві м’язисті ноги й стрункий стан. Роки життя в лісі зробили її дуже витривалою.

Підійшов Джек, щоб привітати матір із перемогою. Алієна бачила, що вони дуже люблять одне одного. На вигляд мати й син були зовсім різні: Елена — засмагла брюнетка з глибоко посадженими золотисто-карими очима, а Джек — рудий і блакитноокий. Напевне, він вдався в батька, першого чоловіка Елени. Вони, схоже, соромилися його.

Дивлячись на них, Алієна усвідомила, що Джек нагадує Елені чоловіка, якого вона втратила. Можливо, саме тому вона так захоплювалася ним. Син — то, напевне, було єдине, що залишилося їй від коханого. Фізична схожість у такому разі може мати неабияку силу. Річард, брат Алієни, часом нагадував їй батька — зовнішністю або манерами, — і тоді вона відчувала приплив ніжності. Але набагато частіше Алієна думала, що краще б Річард успадкував батьківський характер, а не зовнішні риси.

Вона знала, що не має приводу бути незадоволеною Річардом. Він пішов на війну й відважно бився, і то було все, що від нього вимагалося. Однак Алієна часто відчувала незадоволення. Вона мала багатство й безпеку, будинок і слуг, файний одяг, коштовні прикраси, повагу та авторитет у місті. Якби її спитали, чи вона щаслива, вона сказала б, що так. Але під її удаваним спокоєм ховався бурхливий потік тривоги. Вона не втратила завзятості в роботі, але часом їй спадало на думку: чи не однаково, яку сукню вона вдягне, і чи потрібні їй прикраси. Якщо всім байдуже до її вигляду, то нащо їй перейматися ним? Хоч як дивно, Алієна стала приділяти більше уваги своєму тілу. Ідучи, вона відчувала, як рухаються її груди. Коли ходила на жіночу половину берега помитися, ніяковіла через те, скільки волосся на її тілі. Сидячи верхи, помічала, які частини її тіла торкаються сідла. То було дивне відчуття: немов хтось підглядає за нею, прагне зазирнути їй під одяг і роздивитися її оголене тіло — і тим кимось була вона сама. Вона сама вдиралася у своє потаємне.