Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 133)

Том передав хліб своїй дружині Елені. Філіп насторожено ставився до цієї жінки. Вона мала вплив на чоловіків, як і імператриця Мод, і то була сила, якій Філіп нічого не міг протиставити. У день, коли Елену вигнали з пріорату, вона скоїла дещо жахливе, і Філіп досі не міг спокійно згадувати про це. Він уже думав, що ніколи більше її не побачить, але, на його жах, вона повернулася, і Том благав Філіпа пробачити їй. Том винахідливо зауважив, що коли Господь зміг простити її гріх, то й пріор не має права відмовити. Філіп підозрював, що жіночка не надто розкаюється, але Будівник звернувся до нього того дня, коли добровольці врятували його собор, тож він виконав прохання Тома всупереч тому, що підказував йому інстинкт. Ці двоє одружилися в селищі, у парафіяльній церкві — маленькій дерев’яній будівлі, що була старша за пріорат. Після того Елена поводилася гарно й не давала Філіпові приводу пошкодувати про своє рішення. І все ж таки її присутність бентежила його.

— Скажи, скільки чоловіків кохають тебе? — спитав її Том.

Вона відкусила крихітний шматочок хліба, і всі знову засміялися. Запитання в цій грі могли бути доволі непристойні. Філіп знав, що, якби його зараз не було, вони б ставали дедалі розпуснішими.

Елена нарахувала три зернини. Том удав, що сердиться.

— Я розповім вам, хто ці троє, — сказала Елена.

Філіпові лишалося тільки сподіватися на те, що вона не скаже нічого непристойного.

— Перший — це Том. Другий — Джек. А третій — Альфред.

Люди оплесками зустріли її дотепність, і хліб пішов по колу далі. Наступною була донька Тома, Марта. Вона мала вже дванадцять років, але була дуже сором’язлива. Хліб провістив, що в неї буде троє чоловіків, що, звісно, було дуже малоймовірно.

Коли Марта передала хліб Джекові, Філіп побачив, з яким захватом вона на нього дивиться, і зрозумів, що дівчинка обожнює свого зведенюка.

Джек спантеличував Філіпа. Дитиною він здавався потворним через своє морквяно-руде волосся й вирячені блакитні очі, але тепер, коли виріс, риси склалися доладно, і його обличчя стало таким привабливим, що люди оберталися й дивилися вслід. Але він успадкував від матері шалену вдачу, був недисциплінований і не мав жодного уявлення про покору. Як помічник муляра Джек був нікудишній: замість того, щоб невпинно замішувати розчин і носити каміння, він навалював купою запас на день і йшов робити щось інше. Він постійно кудись зникав. Якось він вирішив, що жодна каменюка на будівництві не підходить для різьблення, тому, не сказавши нікому, пішов аж у каменярню, обрав там потрібний камінь і через два дні привіз його на позиченому поні. Але йому пробачали його провини — і через те, що він був насправді неабияким різьбярем, і завдяки його принадності — рисі, яка, на думку Філіпа, дісталася йому не від матері. Філіп обмірковував, ким би Джек міг стати. Якби він обрав церкву, то легко дійшов би до єпископського сану.

— Скажи, через скільки років ти одружишся? — спитала Джека Марта.

Джек відкусив маленький шматочок: схоже, він прагнув цього. Філіп задумався, хто його обранка. Хлопець, хоч як прикро, набрав повний рот зернят і обурено слухав, як їх рахують. Загалом нарахували тридцять одне.

— Мені буде аж сорок вісім! — запротестував він.

Це потішило всіх, окрім Філіпа, який одразу перевірив його розрахунок і здивувався тому, як швидко Джек впорався. Навіть рахівник Мілій не зміг би так.

Джек сидів поруч із Алієною. Філіп згадав, що кілька разів бачив їх разом упродовж літа. Напевне, їх єднало те, що обоє були дуже розумні. У Кінгзбриджі знайдеться небагато людей, які могли б розмовляти з Алієною нарівні, а Джек, попри всю свою некерованість, здавався дорослішим за інших підмайстрів. І все одно Філіпа дивувала їхня дружба, адже в такому віці п’ять років — велика різниця.

Джек передав хлібину Алієні та поставив їй те саме питання, що ставили йому:

— Через скільки років ти одружишся?

Усі застогнали від розчарування, адже питати те саме вважалося нудним: сенс гри полягав у змаганні з дотепності й кепкування. Але Алієна, у якої, як знав кожен, було багато залицяльників, насмішила всіх, відкусивши великий шмат хліба, немов хотіла підкреслити, як не хоче йти заміж. Однак її хитрість не вдалася: вона виплюнула тільки одне зернятко.

Філіп подумав, що навіть якщо вона й одружиться через рік, то поки не знає, хто стане її нареченим. Він, ясна річ, не вірив у здатність хліба пророкувати. Вона, найпевніше, помре старою дівою — хоча вже й не незаймана, адже люди пліткували, що її або звабив, або зґвалтував Вільям Гамлейський.

Алієна передала буханець своєму братові Річарду, але Філіп не почув, про що вона його спитала. Він досі думав про Алієну. Цього року ні вона, ні він не змогли повністю розпродати вовну. Надлишок був невеликий — менше ніж десята частина того, що мав Філіп, а в Алієни й того менше, але це все одно розчаровувало. Після цього Філіп почав хвилюватися, чи не відмовиться Алієна купувати його вовну наступного року, але вона дотримала слова й заплатила йому сто сім фунтів.

Важливою подією Ширингського ярмарку вовни стало оголошення Філіпа про те, що наступного року Кінгзбридж влаштує власний ярмарок. Більшості це було до душі, адже рента й мито, що стягував Вільям Гамлейський на Ширингському ярмарку, були грабіжницькими, і Філіп планував брати набагато менше. Поки що ніхто не знав, як на це зреагував граф Вільям.

Загалом майбутнє пріорату здавалося Філіпові набагато світлішим, ніж пів року тому. Він здолав труднощі, які спричинило захоплення каменярні, і запобіг Вільямовим спробам зупинити торгівлю на ринку. Його недільний базар знову розквітнув, і доходи від нього цілком покривали витрати на дороге каміння з каменярні неподалік від Мальборо. Будівництво собору не зупинялося навіть під час кризи, хоча все йшло до того. Філіпа тривожило тільки те, що Матильда й досі не була коронована. Хоча вона й правила королівством за підтримки єпископів, до коронації її авторитет спирався виключно на військо. Дружина Стефана й досі утримувала Кент, а погляди у лондонській громаді розділилися. Одна-єдина невдача або невиважене рішення могли потопити Мод — так само, як битва під Лінкольном знищила Стефана, — і тоді знову запанувала б анархія.

Філіп переконував себе ставитися до всього з оптимізмом. Він подивився на людей за столом. Гра добігла кінця, і вони віддавали належне обідові. То були чесні, добрі чоловіки й жінки, які важко працювали й ходили до церкви. Господь подбає про них.

Вони їли овочеву юшку, запечену рибу, приправлену перцем з імбиром, смажену качку й пили молочний кисіль, винахідливо прикрашений червоними та зеленими смужками. Після обіду всі понесли лавки до недобудованого собору, щоб дивитися виставу-міракль.

Теслярі змайстрували дві ширми, які поставили в бічних навах східної частини храму, між стіною нави та першим стовпом аркади — так, щоб ті загородили останній прогін кожної нави. За цими ширмами вже зібралися ченці, які грали в міраклі й чекали на свій вихід. Виконавець ролі святого Адольфія — безбородий послушник з янгольським обличчям — лежав на столі, загорнутий у саван, удаючи мертвого, і старався не хихотіти.

Філіп мав змішані почуття щодо вистави, як і до гри «Скажи скільки, буханцю». Вона могла легко скотитися до непоштивості й вульгарності. Але люди так любили міраклі, що, якби пріор не дозволив, влаштували б власний поза церковними стінами, а без Філіпового нагляду вистава могла стати зовсім непристойною. Крім того, найбільше її любили самі ченці, що грали в ній. Перевдягатися, удавати із себе когось іншого — зухвальця чи навіть святотатця — давало їм можливість випустити пару, оскільки решта їхнього життя проходила в скромності й стриманості.

Перед виставою відслужили звичайну відправу, яку ключар постарався зробити дуже короткою. Після того Філіп стисло розповів про непорочне життя й чудотворні діяння святого Адольфія та сів серед глядачів, щоб дивитися разом із ними.

З-за лівої ширми з’явилася здоровезна фігура, яка спершу здавалася безформною купою чогось яскравого, але, придивившись, всі побачили, що це різноколірне драпування, намотане на актора й закріплене шпильками. Його обличчя було розмальоване, а в руках він тримав мішок із грошима. То був багатий варвар. Його зустріли захопленим гомоном, який змінився сплеском сміху, коли глядачі впізнали актора: то був гладкий брат Бернард — кухар, якого всі знали й любили.

Він кілька разів пройшовся імпровізованою сценою, щоб усі могли його роздивитися, і кинувся на дітей у першому ряді, спричинивши перелякані крики. Після того він підкрався до вівтаря, озираючись навколо, немов хотів переконатися, що його ніхто не бачить, і сховав за ним мішок із грошима. Бернард розвернувся до глядачів, хитро примружився й голосно сказав:

— Недоумкуваті християни не наважаться викрасти моє срібло, бо думають, що його захищає святий Адольфій. Ха!

Із цими словами він сховався за ширмою.

З іншого боку з’явилося кілька вдягнених у лахи розбійників із дерев’яними мечами та сокирами в руках, з обличчями, забрудненими крейдою і сажею. Вони грізно наблизилися до вівтаря, і тут один із них побачив мішок із грошима. Розбійники почали сперечатися, викрадати його чи ні. Добрий Розбійник зауважив, що це принесе їм невдачу, а Поганий Розбійник наполягав, що мертвий святий ніяк їм не зашкодить. Врешті-решт, вони взяли гроші та пішли в куток рахувати їх.