Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 132)

— Майже всі. Але ця інша. Це — повість, що зветься «Александрія».

«Мені вдалося, я розмовляю з нею, і це чудово. Але що сказати далі? Як продовжити розмову?» — подумав Джек, а вголос сказав:

— Е-е… То про що вона?

— Це історія царя, на ім’я Александр Македонський: про те, як він завойовував прекрасні землі на сході, де на лозі ростуть самоцвіти, а рослини вміють розмовляти.

Джек так захопився, що забув про хвилювання.

— Як рослини можуть розмовляти? Хіба вони мають рота?

— Тут про це не написано.

— Думаєш, ця історія — правда?

Алієна зацікавлено подивилася на нього, і він зазирнув у її прекрасні темні очі.

— Я не знаю, — сказала вона. — Я завжди питала себе, чи історії розповідають правду. Але більшості байдуже — вони просто люблять цікаві історії.

— Окрім священників. Вони завжди певні, що ті святі історії правдиві.

— Ну звісно ж, вони правдиві.

Джек ставився до біблійних історій так само скептично, як і до інших, але мати, яка й передала йому цей скептицизм, також навчила його бути обережним, тому він не сперечався. Він старався не дивитися на груди Алієни, бо знав: варто опустити очі, як вона зрозуміє, куди він дивиться. Став думати, що ще їй сказати.

— Я знаю багато історій, — нарешті вимовив Джек. — Знаю «Пісню про Роланда», і «Паломництво Вільгельма Оранського», і…

— Тобто як це — знаєш?

— Я можу їх переповісти.

— Наче менестрель?

— Що за менестрель?

— Той, хто мандрує та розповідає історії.

Це було щось нове.

— Ніколи не чув про таких.

— Їх багато у Франції. У дитинстві ми з батьком їздили за море. Обожнюю менестрелів.

— І що ж вони роблять? Стоять серед вулиці й говорять?

— По-різному. Вони приходять у палаци лордів на свята, виступають на ярмарках і на ринках, розважають пілігримів біля церков. Деякі заможні барони мають власних менестрелів.

Тут Джек усвідомив, що він не просто розмовляє з Алієною. Він веде з нею розмову про те, про що не міг поговорити із жодною дівчиною в Кінгзбриджі. Вони з Алієною були єдиними людьми в місті — крім його матері, — хто знав про французькі поеми. Вони мали спільні інтереси й обговорювали їх. Ця думка так ошелешила його, що Джек загубив нитку їхньої розмови та почувався збентеженим і дурним.

На щастя, Алієна продовжила:

— Зазвичай менестрель, поки розповідає, грає на скрипці. Коли йдеться про битву, він грає швидко й пронизливо, коли про кохання — повільно й солодко, а коли йдеться про щось смішне — уривчасто.

Джекові це було до вподоби: музика підкреслювала ключові моменти оповідок.

— От би й мені грати на скрипці, — сказав він.

— Ти справді вмієш розповідати історії? — спитала вона.

Джек не міг повірити: вона дійсно ним цікавиться і хоче щось про нього дізнатися! А її обличчя, коли на ньому блукав вираз щирої зацікавленості, здавалося ще привабливішим.

— Мене мати навчила, — відповів він. — Ми з нею жили в лісі, удвох. Вона переповідала мені ті історії багато разів.

— Як ти примудрився їх запам’ятати? Деякі ж можна розповідати по кілька днів!

— Я не знаю. Це наче знати дорогу в лісі. Ти не уявляєш собі всього лісу, але, хоч би де був, знаєш, куди йти далі.

Джек знову зазирнув у книгу й побачив те, що вразило його. Він сів на траву поруч із Алієною та придивився пильніше.

— Тут інші рими, — сказав він.

Вона не зрозуміла його.

— Чим вони відрізняються?

— Вони кращі. У «Пісні про Роланда» слово «кінь» римується зі словом «день», або «кіл», або «мирт». А у твоїй книзі слово «кінь» римується з «тінь», а не з «кіл»; «цар» — із «дар»; «звір» — із «вір». Це зовсім інший спосіб римування. Так краще, набагато краще. Мені подобаються ці рими.

— Ти міг би… — Її обличчя змінилося. — Ти міг би розказати мені «Пісню про Роланда»?

Джек трохи посунувся, щоб дивитися на неї. Від напруженості її погляду й жаги її чарівливих очей йому аж клубок став у горлі. Він ковтнув і розпочав:

«Король французів, імператор Карл, В Іспанії сім років вів війну, Весь край гірський до ніг упав йому, Всі замки він і всі фортеці взяв, Від мурів не лишив ні камінця, І тільки Сарагосу на горі, Твердиню сарацинську, не скорив. Там цар Марсілій Магомета славить, Та гонору Господь його позбавить».

Джек зупинився, і Алієна сказала:

— Ти справді знаєш її! Неймовірно! Ти точно наче менестрель!

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав про рими.

— Так, але я все одно люблю такі історії, — мовила вона, і її очі засяяли від захоплення. — Розкажи мені ще.

Джек мало не зомлів від щастя.

— Звісно, якщо хочеш, — тихо відповів він, подивився їй в очі та почав декламувати другу строфу.

II

Першою грою на свято сонцестояння була «Скажи скільки, буханцю». Як і в багатьох іграх, у цій був відтінок марновірства, і це бентежило Філіпа. Але якби він спробував боротися з кожним звичаєм, що походив від давніх вірувань, то довелося б заборонити половину народних традицій, а люди однаково цьому противилися б. Тому він ставився до такого з розсудливим терпінням, якщо не доходило до крайнощів.

Монахи поставили столи на траві на західному краю подвір’я, а кухонні робітники принесли казани, з яких ішов пар. Пріор вважався поміщиком, тому мав пригощати своїх орендарів по великих святах. Філіп старався бути щедрим на харчі та скупим на питво, тому подавав слабеньке пиво, а вина й зовсім не давав. Попри це, кожного свята траплялися п’ять-шість невиправних, які примудрялися напитися до безпам’ятства.

Найповажніші мешканці Кінгзбриджу сідали за стіл із Філіпом: Том Будівник і його родина, старші майстри-муляри, зокрема і старший Томів син Альфред, і купці, серед яких була Алієна, — всі, окрім єврея Малахія, що приєднувався до святкування пізніше, після служби.

Філіп зажадав тиші, благословив трапезу та передав буханець для гри Томові. Із кожним роком пріор цінував Тома дедалі більше. Він виявився одним із небагатьох людей, чиї слова були щирими й не розходилися із вчинками. Том реагував на несподіванки, складнощі та нещастя, спокійно зважуючи наслідки, оцінюючи збитки й плануючи подальші дії. Філіп дивився на нього із захопленням. Він уже нічим не нагадував того чоловіка, який п’ять років тому прийшов у пріорат у пошуках роботи. Тоді Том був виснаженим, втомленим і таким худим, що його кістки, здавалося, от-от проштрикнуть обвітрену шкіру. У пріораті він від’ївся — особливо після того, як повернулася його жінка. Він не погладшав, але його статура поміцнішала, а з очей зник вираз відчаю. Він носив дороге вбрання — туніку із зеленого лінкольнського сукна й черевики з м’якої шкіри — і підперізувався паском зі срібною пряжкою.

Філіп мав поставити запитання, відповідь на яке повинен був дати буханець. Він спитав:

— Скажи, скільки ще років знадобиться, щоб добудувати собор?

Том відкусив шматок хліба. У буханець додавали перед випіканням тверді зернята, і тепер Том випльовував їх на долоню, а всі рахували вголос. Часом, коли хтось набирав повний рот зернят, бувало так, що ніхто не вмів полічити далі за десяток, але тепер це їм не загрожувало, бо за столом зібралися люди освічені — купці й майстри. Вони нарахували тридцять. Філіп удав, що злякався, а Том сказав:

— Тобто я проживу так довго? — І всі засміялися.