Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 131)

— Виходить, вівтар завдовжки чотири роди, — правив він своєї. — А весь собор, коли його збудують, матиме дванадцять родів. — Тут його осяяла нова думка. — А який він буде заввишки?

— Шість родів. Аркада — три, галерея — один, вікна над хорами — два.

— А нащо все вимірювати в родах? Чому не будувати на око, як звичайні будинки?

— По-перше, тому, що так дешевше. Усі арки в аркаді однакові, тому опалубку для них можна використовувати повторно. Що менше нам треба розмірів і форм каміння, то менше лекал я роблю й таке інше. По-друге, це спрощує все, що ми робимо, від планування — адже все спирається на родовий квадрат — і до фарбування стін, бо можна прорахувати, скільки вапна нам знадобиться. А коли все просто, то і помилок менше. Помилки в будівництві обходяться найдорожче. По-третє, коли все спирається на вимірювання в родах, собор має правильні форми. Пропорції — то душа прекрасного.

Джек кивнув, зачарований. Спроможність контролювати такий амбітний і складний процес, як будівництво собору, заворожувала його. Те, що принципи правильності й повторюваності здатні спростити будівництво та сприяти гармонійності споруди, здавалося привабливим. Але він не погоджувався з тим, що душа прекрасного в пропорційності. Він любив дике, нестримне, безладне: високі гори, старі дуби та волосся Алієни.

Він пообідав жадібно, але швидко, і пішов із селища на північ. Надворі стояло раннє літо, день був теплий, і Джек ішов босоніж. Відколи вони з матір’ю остаточно повернулись у Кінгзбридж і він почав працювати, хлопець час від часу із задоволенням ходив у ліс. Попервах він витрачав там зайву енергію: бігав і стрибав, лазив по деревах і підстрілював качок із пращі. Так він звикав до свого нового, вищого й сильнішого, тіла. Але ця новизна швидко минулась. Тепер під час своїх лісових прогулянок Джек розмірковував: про красу пропорційності, про те, що змушує будівлі стояти, і про те, які груди Алієни на дотик.

Він роками обожнював її здалека. Її образ не відпускав його з того дня, коли Джек уперше побачив її на сходах у залі Ерлскаслу й подумав, що вона — казкова принцеса. Алієна залишалася для нього недосяжною. Вона спілкувалася з пріором Філіпом, Томом, євреєм Малахієм та іншими заможними й впливовими мешканцями Кінгзбриджу, а Джек не мав жодних підстав звернутися до неї. Він лише дивився, як вона молиться в церкві, або їде верхи на своєму коні через міст, або сидить на сонечку біля свого будинку; як носить дороге хутро взимку й тонке полотно влітку і як неслухняне волосся облямовує її чарівне обличчя. Перш ніж заснути, він мріяв про те, щоб зняти з неї одяг, побачити її оголену та ніжно поцілувати її м’які губи.

Упродовж кількох минулих тижнів він ходив невдоволений і пригнічений через ці безнадійні мрії. Дивитися на неї здалека, підслуховувати її розмови та уявляти, як він кохається з нею, вже було замало. Він прагнув, щоб це сталося насправді.

У місті було кілька дівчат його віку, які дали б Джекові те, чого він прагнув. Серед підмайстрів ходило багато балачок про молодих жінок Кінгзбриджу, слабких на передок, і про те, що саме вони дозволяють робити із собою. Більшість дівчат воліли залишитися незайманими до весілля — відповідно до церковного вчення, — але існувало таке, що можна було зробити й не втратити цнотливість, принаймні так казали підмайстри. Дівчата вважали Джека диваком, і вони, напевне, мали рацію, але були й ті, хто вважав його дивакуватість привабливою.

Однієї неділі, після церковної служби, він розговорився з Едітою, сестрою іншого підмайстра, але коли почав розповідати, як любить різьбити по камінню, вона захихотіла. Наступної неділі він ходив гуляти полем із Анною, білявою донькою кравця. Вони розмовляли мало, але Джек поцілував її та запропонував лягти серед зеленого ячмінного поля. Він поцілував її знов і торкнувся її грудей, а вона охоче поцілувала його у відповідь. Але невдовзі дівчина відсахнулася та спитала:

— Хто вона?

Тієї миті Джек саме думав про Алієну, і запитання Анни спантеличило його. Він спробував відкинути свої мрії та ще раз поцілувати дівчину, але вона відвернулася зі словами:

— Хай би хто вона була, їй дуже пощастило.

Вони разом повернулись у Кінгзбридж, і на прощання Анна сказала:

— Не марнуй часу на те, щоб забути її. Не вийде. Ти жадаєш її, тож добивайся. — Вона лагідно усміхнулася йому й додала: — У тебе приємне обличчя. Можливо, це буде не так складно, як ти думаєш.

Джекові зробилося ніяково від її ласкавості, тим паче що Анна була з тих дівчат, яких підмайстри вважали «слабкими на передок», а він усім розповів, що збирається обмацати її. Тепер ці слова здавалися такими ганебними, що Джека аж корчило від сорому. Але якби він назвав ім’я жінки, про яку думав, Анна навряд чи стала б його підбадьорювати. Складно було уявити менш підхожу пару, ніж Джек і Алієна. Алієна мала двадцять два роки, а він — сімнадцять; вона була графською дочкою, а він — бастардом; вона — заможна купчиня, а він — злиденний підмайстер. Вона відмовляла й не таким, як він. Кожен гідний лорд у графстві та старші сини всіх багатих купців приїздили в Кінгзбридж свататися до неї, і всі пішли ні з чим. На що ж міг розраховувати Джек, який не мав нічого, крім «приємного обличчя»?

Вони з Алієною мали дещо спільне: обоє любили ліс. Це відрізняло їх від інших: більшість людей віддавала перевагу безпеці полів і селищ й уникала лісів. Але Алієна часто прогулювалася лісами навколо Кінгзбриджу й уподобала відлюдну місцинку, де любила посидіти. Джек кілька разів зустрічав її там. Вона його не бачила: він ходив безшумно, як навчився в дитинстві, коли мав полювати в лісі на свій обід.

Джек прямував до її галявини, хоч і гадки не мав, що робитиме, якщо зустріне Алієну там. Він знав, чого йому хотілося б: лягти поруч із нею і торкатися її тіла. Він міг заговорити до неї, але що сказати? Розмовляти з дівчатами-однолітками було нескладно. Він міг дражнити Едіту й казати їй, що не вірить у жодну з тих мерзот, які розповідає про неї брат, — і, звісно, вона хотіла дізнатися, про яку саме мерзоту йдеться. З Анною він був щирішим і спитав, чи не прогуляється вона з ним у поле. Але коли він розмірковував, що сказати Алієні, якщо зустріне її, то не міг знайти слів. Джек не переставав думати про те, що вона належить до старшого покоління. Вона була така поважна й відповідальна. Але хлопець знав, що Алієна не завжди була такою: у сімнадцять років вона мала доволі грайливий характер. Після того в її житті почалися жахливі труднощі, але колишня грайливість мала б залишитися в цій поважній жінці. Це робило її в очах Джека ще звабливішою.

Він наблизився до її улюбленого місця. Стояла спека, і в лісі було тихо. Джек тихо йшов підліском. Йому кортіло побачити Алієну до того, як вона його помітить. Джек і досі не був певен, чи наважиться підійти до неї. Найстрашнішим видавалося відстрашити її. Він говорив з Алієною першого дня після свого повернення в Кінгзбридж — на Трійцю, коли добровольці прийшли працювати на будівництві собору, і тоді сказав щось не те. Тепер від їхньої розмови минуло вже майже чотири роки. Він не хотів знову припуститися тієї самої помилки.

Незабаром він визирнув з-за стовбура бука й побачив її.

Вона обрала неймовірно приємне місце. Невисокий водоспад стікав у глибоке озерце, оточене порослими мохом брилами. Сонце світило на береги, але за кілька ярдів від озерця буки пропонували свою прохолодну тінь. Алієна сиділа в плямах сонячного світла, що пробивалося крізь листя, і читала книгу.

Джек був приголомшений. Жінка? Читає? У лісі? Лише ченці читали книги, та й ті здебільшого тільки для служби. Її книга також була незвичайна — набагато менша за томи в бібліотеці пріорату, немов навмисно створена для жінки, щоб та могла носити її із собою. Джек так здивувався, що забув про сором’язливість. Він продерся крізь кущі, вийшов на галявину й спитав:

— Що ти читаєш?

Вона аж підстрибнула й подивилася на нього з острахом. Джек зрозумів, що налякав її. Він почувався ніяково та хвилювався, що знову зробив щось не так. Правою рукою Алієна потягнулась у лівий рукав. Він пригадав, що вона колись носила в рукаві ніж, і, мабуть, не полишила цю звичку досі. Та за мить дівчина впізнала його, і її страх пішов так само швидко, як і з’явився. Вона, здавалося, заспокоїлася, і, на його досаду, — роздратувалася. Джек відчув, що вона не рада бачити його, і готовий був розвернутися та знову зникнути в лісі. Але тоді йому буде ще важче заговорити до Алієни наступного разу, тому він залишився, витримав її доволі недоброзичливий погляд і сказав:

— Вибач, я не хотів тебе налякати.

— Ти не налякав мене, — швидко відповіла вона.

Джек знав, що це неправда, але не збирався з нею сперечатися, натомість повторив своє запитання:

— Що ти читаєш?

Алієна подивилася на томик у себе на коліні, і вираз її обличчя знову змінився: тепер вона здавалася задумливою.

— Мій батько купив цю книгу під час останньої подорожі в Нормандію та привіз її мені. Через кілька днів він потрапив у темницю.

Джек підійшов ближче й зазирнув у книгу.

— Тут французькою! — сказав він.

— Звідки ти знаєш? — приголомшено спитала вона. — Ти вмієш читати?

— Так, але я думав, що всі книги пишуть латиною.