Кен Бруен – Хрест (страница 38)

Я не повівся і сказав:

— Та це просто дівчисько — і лиха, зла вбивця. Не роби з неї чогось надприродного.

Отепер його усмішка стала холодною. Він сказав:

— Ну гаразд, у нас є спільний знаменник, друже. Моє діло — розповісти і знати, що ти зі мною.

А це що було, в лихої години?

Я подивився на нього, і він пояснив:

— В’язниця її не зупинить. Тобі треба її усунути.

Я ходив по кімнаті, сказав:

— Уже називай речі своїми іменами — вбити.

Він підвівся:

— Ось адреса будинку, який вони винаймають. У п’ятницю ввечері в нас побачення. Чом би тобі не зайти побалакати з батьком і сином, ну а я дочку... відволікатиму.

Я не розумів, до чого він веде, й запитав:

— А я що маю робити?

Він опустив плечі — класична поза поразки.

— Джеку, ти це затіяв, а я так, погуляти вийшов.

Блін.

Я сказав:

— Ніщо, власне, не настільки... та нічого.

Він зупинився біля дверей. Такого він не чекав.

— Це ти вивчаєш дзен?

Рідкісний для нього тон — щирий захват.

Я дав йому насолодитися передчуттям і сказав:

— Ні фіга, це Пол Ньюмен у «Холоднокровному Люку».

Смертю природа каже нам сповільнитися.

Ірландське прислів’я

АДРЕСА, ЯКУ ДАВ СТЮАРТ, БУЛА НА ФАЗЕР-ҐРІФФІН-РОУД, І Я ВИРІШИВ РОЗВІДАТИ ТІ МІСЦЯ ЯК СЛІД. Ушкоджена нога знову давалася взнаки, так що прогулянка очікувалася не з приємних. Пройшовся по Шоп-стріт, і живих статуй та мімів там уже зібралося видимо-невидимо. Один мім стояв на ящику й мав зображувати чорта — розмальований червоною фарбою, з рогами, з чимось ніби вилами, хоча трохи погнутими (може, навіть спеціально). На нього зачаровано дивився малий хлопчик, я зупинився на мить, а чорт звернувся до мене з ґолвейським акцентом:

— Хочете потиснути руку Сатані?

Відчув спокусу повідомити йому, що займаюся цим уже стільки років, що він і не повірить. Кинув йому в коробочку кілька євро, а він широко до мене вишкірився. Зуби чорні — навряд чи грим.

Помітив знайому постать: до мене наближався Чаз, румун, який на той час прожив у місті ось уже майже шість років і повністю акліматизувався. Він навдивовижу засвоїв ірландську англійську, він зазвичай смикав мене і при цьому якось переконував, що, беручи мої гроші, робить мені послугу. Коротше, швидко вчився.

Привітався він словами:

— Джеку, старенький!

Дуже по-румунськи, чи не так?

На Чазі був новий замшевий піджак, дизайнерські джинси й ковбойські чоботи, що так і впадали в очі. Коли я бачив його востаннє, він очікував депортації. Щось, вочевидь, неабияк покращилося.

— Чазе, як справи?

Він подивився на мене й запитав:

— А чому слуховий апарат?

Що тут відповісти?

Я сказав:

— Старість.

Він кивнув, не сперечаючись.

От блін.

Він роззирнувся, наче зібрався сказати щось дуже важливе, а тоді:

— У мене гроші трохи скінчилися.

Який підхід!

Я сунув йому кілька купюр, він їх швидко сховав. Сказав:

— Я такі дивні речі про тебе чув.

Чи хотів я знати які?

Ризикнув:

— Наприклад?

— Кажуть, ти більше не п’єш, триста років уже ні краплі в рот не брав.

В Ірландії це диво так диво.

Я сказав:

— Так, справді якийсь час не п’ю.

П’яниця не любить втрачати своїх. Це наводить на думку, що він, можливо, наступний.

Та хай Бог милує.

Він запитав:

— Ну і як воно тобі?

Та взагалі краса, радощів повні штани.

— Нормально, звикаєш поступово.

Та зараз.

Він почухав голову й став допитуватися далі:

— А що ти робиш, ну, цей, з усім цим часом?

Блін, та я поняття не мав.

Сказав:

— Багато читаю.