Кен Бруен – Хрест (страница 39)

Він зібрався йти, сказав:

— От бідолашний невдаха!

Амінь.

Я влаштував собі мініекскурсію рідним містом. Америка насувалась — і, може, я більше ніколи не пройдуся цими вулицями. Пішов до церкви Святого Йосифа на Презентейшен-роуд. Пам’ятаю, як батько розповідав мені про «чорно-брунатних»¹² і британських військових, які вишикувалися понад церквою, коли вони на знак помсти розстріляли отця Ґріффіна. Убивства священників — частина нашої історії. Тільки зараз відмінність у тому, що для такого не потрібні окупаційні війська. Убивці тепер ми.

Похоронна процесія отця Ґріффіна в 1920 році вийшла з Мілл-стріт, перетнула міст О’Браєна, і досі лишаються старожили, які твердять, буцімто, коли катафалк виїхав на середину мосту, з води вискочили три лососі, зависли в повітрі й красиво пірнули назад. Зараз уже стрибків лосося не побачиш — від отрути у воді риби поблякли, як і населення міста. Тато зі сльозами на очах розповідав, що правив катафалком чоловік рідкісної мужності й сили духу — попри писану заборону, на ньому були циліндр і широкий пояс. Тоді і зараз я уявляю цього чоловіка, героїчного у своїй затятій вірі. За тиждень його застрелили.

Запитай зараз молодих людей, хто такий отець Ґріффін, а на тебе подивляться, мовляв: «Та ви що, я ж попів не знаю».

Будинок на Фазер-Ґріффін-роуд я знайшов без проблем. На цій вузенькій вуличці колись була справжня атмосфера старого Ґолвея. Зараз ні, та й де вона є, якщо подумати?

Нині головна окраса вулиці — таблички «ПРОДАЄТЬСЯ». Треба обережно. Якщо хтось із родини мене помітить, усе пропало. Будинок стояв десь посередині, наче тихий, ніякого руху не помітно.

Я аж підскочив: якийсь чоловік звернувся до мене:

— Когось шукаєш?

Я озирнувся й побачив особу за сімдесят із собакою на повідку — аж захотілося порадити йому не ходити на Ньюкасл. Обличчя ясне, уважне, акцент тутешній. Я сказав:

— Та от думаю будинок купити.

Він поглянув на той і сказав:

— Цей винаймають англійці, а отам далі — ті продаються. Грошей треба добряче.

— А що там за англійці?

Обличчя співрозмовника говорило, що питання дуже дурне.

— Вони ввічливі... але чи привітні? Британці, вони так не вміють.

Більше на цю тему він не мав що сказати. Я подякував і зібрався йти далі.

Він додав:

— А колись була гарненька вуличка. Та й всі інші хіба не такі були?

У дома мені не йшов з голови чоловік, який правив катафалком отця Ґріффіна, і, слово честі, кілька разів я практично бачив його, тиснучи на курок незарядженого «ґлока», намагаючись уявити, як цілитиму в Ґейл. Стюарт мав рацію: в’язниця для неї — не варіант. А це?

Задзвонив телефон. Джина, лікарка, питала, як заживають руки. Сказав, що добре, а потім запала мовчанка. Напевне, в ту мить я міг би запитати в неї, чи не піде вона зі мною десь повечеряти. Я хотів, але не зміг. Сказав, що скоро зателефоную, коли з дечим дам раду. Та от, наприклад, уб’ю дівчину. З її голосу я зрозумів: вона не очікує, що я зателефоную. Подякував за турботу, наче якийсь мудило невдячний.

Поглянув на годинник. Скоро Стюарт зустрінеться з Ґейл, а мені настане час завітати до Мітча і Шона. Я вдягнув своє універсальне пальто ґарда, зарядив пістолет і поклав його в праву кишеню, сподіваючись, що не матиму необхідності стріляти в Шона. Не те що я мав якусь симпатію до цього хлопця, але його, безумовно, підхопила течія, на яку він не міг вплинути.

Коли вийшов на Фазер-Ґріффін-роуд, було темно, а в будинку яскраво світилося. Подумав, чи не пролізти з чорного ходу, а потім вирішив, та ну нахер, не буду заходити зі спини.

Подзвонив у дзвоник, тримаючи праву руку в кишені пальта, а в ній — «ґлок». За три хвилини мені відчинили.

Там стояв Шон. Обличчя в нього стало землисте, очі величезні. Видихнув:

— Мій батько, з ним щось погано.

Я подумав, що з ними всіма й так дуже погано, але зайшов і запитав:

— Що саме?

Шон був на межі істерики.

— Ґейл дуже з ним полаялась. У нас закінчуються гроші, і вона сказала, що знайшла нове джерело. Тато сказав, що, напевне, час закінчувати з усім цим, а вона озвіріла, обізвала його боягузом і пішла з дому.

Я дивився, де ж Мітч. Не хотілося б, щоб він наскочив на мене несподівано.

Шон, важко переводячи дух, продовжував:

— Тато схопився за груди, потім пішов нагору, його хитало, а мені страшно було піти подивитися, як він.

— Як давно це було?

Шон намагався пригадати — схоже, в голові у нього все мішалося.

— Три години? Більше?

Я прислухався: тихо. Сказав:

— Почекай тут, підіймуся.

— Велика спальня, праворуч.

Я поволі пішов нагору, гадаючи, чи діставати пістолет. Вирішив не світити його. Зайшов у спальню.

Там були шпалери з «оксамитовим» візеруночком — це жахіття прикрашало бідні оселі бозна-скільки часу, а на стіні — три керамічні качки в польоті, у середньої відбита голова. Ліжко — одинарне, і від того мені чомусь стало сумно, хоча, бляха, яка різниця? А була-таки. Одинарне ліжко в дорослої людини — символ життєвого провалу. Постіль брудна, і навряд чи хтось ближчим часом збирався її прати. Прання, мене хвилює прання? Я подумав про цього чоловіка, про те, за що він відповідальний як батько, про цих дітей з вивернутою свідомістю, яких він виховав, зробив такими, як вони є, чиї дії не тільки підтримував, а й керував ними. Гадаю, він зрежисерував діяння настільки лихі й огидні, що практично неможливо уявити, про що він думав, кладучи вночі голову на подушку. Чи думав про Нору, свою кохану дружину? Горе викривило його свідомість, та він же, мабуть, розумів, що вона б жахнулася з того, що він вчинив у її ім’я і, ще гірше, долучив до цих справ дітей, яких вона любила всім серцем.

Я прошепотів:

— Ну що, падлюко, ти сам прикликав кару. Ти гадав, здатний все контролювати? Ну, друже, сподіваюся, там, де ти зараз, достатньо жарко. І знаєш що? Сподіваюся, якщо життя після смерті існує, то ти ніколи... ніколи більше не побачиш Нору. Земля тобі, блін, скловатою.

Шон гукнув знизу:

— Тату, ти як?

Я спустився, і Шон із жахом дивився на мене.

Я сказав:

— Викликай «швидку».

Той не поворухнувся.

— Він одужає?

— Ні, він мертвий.

Потужний серцевий напад. Він простягся на ліжку, роззявивши рота в безгучному крику. Шон завив. Я зателефонував 911, а потім підійшов до підлітка й дав йому ляпаса з усього маху.

— Отямся. Мені треба йти, я тут далі бути не можу. Просто скажи їй, що він ліг спати, а ти прийшов перевірити, як він, і знайшов отак.

Він кивнув, запитав:

— А Ґейл, що мені їй сказати?

Я уявлення не мав. Відповів:

— Все буде нормально, просто почекай і роби те, що я тобі говорив.

Я вибрався надвір. Було чути сирену. Уже пройшовши пів дороги до кінця вулиці, я помітив, що досі стискаю в руці «ґлок». Сказав до себе: «Один готовий, двоє лишилося».

Дорогою додому пройшов п’ять пабів і два оптові алко-маркети. Вони співали до мене так, як мало коли.

А я йшов.

Істинна релігія повинна вчити про велич, про мізерію, будити шану і зневагу до себе, любов і ненависть.

Паскаль

«Думки», 494

КІЛЬКА ДНІВ ПО TOMУ Я СЛУХАВ РАНКОВІ НОВИНИ, І ТАМ ПОВІДОМЛЯЛИ ПРО СМЕРТЬ ГРОМАДЯНИНА БРИТАНІЇ. Говорили, що в нього відірвався тромб, але чоловік загинув до прибуття в лікарню. Поліція намагається зв’язатися з його сином і дочкою, які, наскільки відомо, мешкали з ним.