Кен Бруен – Хрест (страница 24)

— І собак любить, правда?

Вона на мить замовкла.

— Що за дурне питання?

— Це саме те, що я хочу дізнатися.

Вона заскандалила, я роз’єднався.

Від телефона я аж виснажився. Коли слух підводить, то такі розмови дуже напружують, і я почувався розбитим. Поглянув у календар — і вгадайте що? — саме сьогодні треба було піти по слуховий апарат.

Може, зараз я не бачу повну картину, зате точно скоро розчую, які за нею стоять махінації.

Сказав таке собі — майже дзенську цитату на рівному місці сотворив.

Коли наважишся — весь світ стає з тобою в змові.

Ґете

ДІВЧИНА ЗІБРАЛАСЯ ПІТИ НА ПОХОРОН ТІЄЇ, ЯКУ СПАЛИЛА.

Батько застерігав її:

— Вони ж уже шукають винних. Навряд чи їм багато часу на це треба.

Дівчина гадала, чи не втрачає він свою рішучість. Батько старів, весь час скаржився на болі в грудях. А чого він, блін, хотів? Вони вбивають людей — він що, очікував, що від того ходитиме піднесений? А братик невдалий, тільки знай ниє, наче для того народився. Займається тим, що найкраще вміє, як і більшість чоловіків: дується.

Вона сказала:

— Ми хотіли, щоб вони страждали. Ну який, в чорта, сенс у цьому, якщо ми цього самі не побачимо?

Господи, та що ж із ними таке?

Брат сказав:

— По-моєму, треба залягти на дно.

Дівчина озвалася холодно, зважено:

— Рорі, пам’ятаєш Рорі? — Трохи помовчала, чекаючи, доки обидва зосередять увагу на ній, і продовжила: — Той, який переїхав маму, як тварину, втік і лишив її в муках помирати край дороги. Ми що, дамо йому легко відбутися?

Батько й брат сиділи заскочені, як і треба було.

Потім брат сказав:

— Він не приїде, забоїться.

— Усю його сім’ю винищують. Навіть така свиня, як він, має прийти.

Поставили мені слуховий апарат. Менший, ніж я собі уявляв, не так і заважає, але відчуття все одно дивне.

Я запитав лікаря:

— А його видно?

Він усміхнувся.

— Це зважаючи куди дивитися.

Природжений філософ.

Я буркнув:

— Я б не хотів здаватися, ну... знаєте... кволим.

Той розсміявся:

— Навряд чи це буде через апарат.

Ось вона, Ірландія: всі відчувають свободу слова, ріжуть правду-матінку. Ці засранці ніколи не брешуть у вирішальний момент. Окрім тих випадків, коли тобі дуже треба знати правду.

Я уважно подивився на нього. У лікаря було пишне волосся, то я запитав:

— Це штука?

Він злякано перепитав:

— Я якось не розумію, про що ви.

— Та ні, чого ж. «Штука» — це римується з «перука».

Він помацав волосся і сказав:

— Та ні, моє власне.

Виходячи, я сказав:

— Більшість людей вам вірять.

Побачивши рахунок, я пошкодував про свою легковажність.

Пов’язок на руках у мене не було, але було видно рубці, струпи, синці на кісточках, і все це дуже боліло, але то знайоме відчуття. Рідж іще дещо мені розповіла про Кінга з його складом, і я вбрався в найкращий костюм із благодійної крамниці, додав білу сорочку й темну краватку і був саме у формі вирушати.

Хоча не так «у формі», як мені аж свербіло йти. Я зробив деякі документи. Маючи інтернет і копіцентри, можна створити собі практично яку завгодно акредитацію. Свої папери я склав у чорну шкіряну течку й потренувався її ефектно відкривати.

Я нагадував собі збіднілого агента ФБР і міг тільки сподіватися, що слуховий апарат буде сприйматися як наслідок контузії.

Склад Кінга виявився великий, було враження, що там активно працюють. Багато вантажівок їздило туди-сюди. Бізнес ішов бадьорий, але, з дозволу сказати, чи кошерний? Адміністраторка років двадцяти зустріла мене привітно. Я показав посвідчення і сказав:

— Міністерство охорони здоров’я. Хочу бачити містера Кінга.

Мене не припиняє дивувати, наскільки глибоке враження на людей справляє будь-який офіційний документ. От і вона відповідним чином вразилась і сказала:

— Зараз йому дзенькну, дам знати, що ви прийшли, — а потім стривожено наморщила брови: — Нічого ж поганого не сталося?

Я тримав нейтральне обличчя:

— Оце мені й треба з’ясувати.

Вона трохи поговорила по телефону й оголосила:

— Містер Кінг готовий вас бачити. Просто проходьте.

Я сказав:

— Не виїжджайте з міста.

***

Фройд стверджував: «Найнебезпечніша істота у світі — це розлючене немовля».

У Кінга й був такий вигляд, як у розлюченого немовляти, тільки що шістдесятирічного. Чоловік був абсолютно лисий, здається, не мав навіть брів. На обличчі — жодної зморшки, але вигляд такий, що не раз бував у бувальцях і там йому діставалося непомалу. Сидів за великим столом і, не сумніваюся, машину водив теж здоровенну. Він не встав на знак привітання, не простягнув руку, просто зиркнув спідлоба. Я розумів, що в цьому нема нічого особистого, принаймні поки що. Такі погляди — просто його фішка. Світ забрав у нього іграшки, і, от вам хрест, він рішуче налаштувався позабирати їх назад.

Я світонув документ:

— Мінохорони здоров’я.

Він дістав з кишені свого поважного піджака якусь маленьку ємність, підніс до носа і вдихнув — принаймні мені так здалося. Якщо там був кокс, то я від містера Кінга в щирому захваті. Потім він роздратовано чмихнув, а я чекав. Він заревів — якщо це можливо зробити тонким, глухим голосом: