Кен Бруен – Хрест (страница 25)

— У чому проблема?

Я зітхнув (це завжди допомагає, коли ти також стомився) і сказав:

— Ми отримали скаргу.

Він підскочив і став допитуватися:

— Від кого? Про що?

Я вийняв записник:

— Звичайно, нам не дозволяється розкривати джерело, але можу сказати, що йдеться про певне занепокоєння стосовно того, що саме ви експортуєте.

Вигляд у нього був такий, наче він ось-ось вибухне.

— Ми експортуємо рибні делікатеси в бляшанках. Я просто приймаю товар і відправляю на ринок.

Я поміркував над цим і сказав:

— Тут виникали питання, чи... е-е... немає у ваших продуктах чогось відмінного від риби.

Вибух назрівав потужний.

— І що ви, в дідька, припускаєте?

Я міг би спробувати його заспокоїти, пом’якшити ситуацію, але знаєте що? Терпіти не можу брехунів, а ще переді мною сидів зарозумілий гівнюк, звиклий кричати на людей і катати істерики, тож я вирішив ще його подражнити:

— Нам писали, що, ймовірно, ви можете використовувати... як би це сказати... частини тіла собак.

Він якусь мить перетравлював цю інформацію, а тоді засміявся. Сміх вийшов нехарактерний: якась суміш кихкотіння і злості.

— Ясно. Господи, отой п’яничка, який сюди припхався, такий відірви і викинь, намагався мені сказати, що хтось крав собак, а ми їх переправляємо на наші ринки в Азії.

Я підкрутив слуховий апарат, щоб його не так сильно було чути. Він осудливо прикрикнув:

— Що, ви мене вимикаєте?

Якби ж то було можна.

Отже, я продовжив його дражнити й запитав:

— І ви використовуєте такі матеріали?

Здалося, він зараз кинеться на мене фізично; але подумав і сказав:

— Це наклеп. Як там вас? Я з вашим начальством зв’яжуся.

Я не підвищував голосу, сказав:

— Я наклепу не зводив на вас, просто запитав. Якщо ваші руки чисті, то чому ви стурбувалися?

Він зробив рукою рубаний жест і сказав:

— Годі цієї шаради. Якщо хочете знову поговорити зі мною, звертайтеся до мого адвоката. А тепер забирайтеся під три чорти з мого кабінету!

Я встав:

— Дякую за каву.

Це його зачепило, він підскочив:

— Що, дохера розумний знайшовся? Коли я тобі на роботу зателефоную, побачимо, якої заспіваєш. А тому пияку скажіть, щоб подалі тримався!

Біля дверей я сказав:

— З цим можуть виникнути ускладнення.

Завжди хотілося це слово десь ввернути й перевірити, чи справді воно претензійно звучить.

А так і є.

Він припинив ходити по кабінету й запитав:

— Що, і він такий глухий, як ти?

Я дав цим словам відбитися від стін, а тоді сказав:

— Ні, він мертвий. Але я перекажу його родині ваші співчуття.

У передпокої секретарка всміхалась, і я побачив у її очах лукавий блиск. Я сказав:

— Ваш бос — надзвичайно люб’язна людина. Мабуть, дуже приємно з ним працювати.

Вона озирнулася. Двері були зачинені, і дівчина шепнула:

— Знаєте, як ми його називаємо? Плаксійко.

Від Кіґана з Лондона прийшов факс, і я взяв його до кав’ярні, замовив листковий пиріг і подвійне еспресо, почав просіювати дані.

Найкращими були фотографії.

Їхній батько Боб Мітчелл на прізвисько Мітч промишляв по-дрібному: десь хтось йому під гарячу руку потрапив, десь із кредиткою пошахрував; скандаліст місцевого значення, але нічого серйозного. Його синові Шону дев’ятнадцять, і щось у цьому хлопці було таке... наче я його раптом впізнав, тільки де ж бачив? Дочка Ґейл, двадцять років, симпатичне личко, нічого особливого. Їхня мати Нора була на відпочинку в Ґолвеї, і її збив на смерть водій, який втік із місця злочину.

Угадайте хто?

Рорі Вільямс, брат розіп’ятого хлопця. Його заарештували, засудили, він чекав на вирок, але втік. Раніше, коли тебе засуджували, то відправляли просто до в’язниці, а тепер до виконання вироку дають відстрочку і зазвичай є час підготуватися до посадки. Не те що в нас така високогуманна судова система, це момент суто математичний: в’язниці переповнені, от і навіть засуджені ходять на свободі.

Вважалося, що Рорі подався до Англії. Кіґан додав власних міркувань: сім’я особливо згуртувалася, коли дівчинка після смерті матері вчинила спробу самогубства. Батько зник з місцевих радарів, і місцеперебування сім’ї наразі невідоме.

Принесли каву, я надкусив пиріг. Дуже солодкий, але зараз те, що треба. До нього ще й подвійне еспресо — кров так і поскакала по венах.

Певно, що це вони. Лихе, демонстративне насильство двох убивств мене стривожило: розп’яття і спалення. Тут велика частка божевілля, що невідомо звідки взялося. Це не йшло мені з голови, ходило по колу. Жорстокість дій ошелешила, але це ж вони зробили, правда? Ну точно ж вони?

Справу розкрито.

У животі від картин усе переверталось: я уявив, що вони зробили з бідолашним хлопцем, оці справжні цвяхи і таке інше... Господи Ісусе. Така жорстокість. Розіп’яли хлопця, спалили дівчину в машині. Я відсунув пиріг. Навіть кава втратила весь смак. Похорон, там може прояснитися. Якщо піду, то дізнаюся більше — я був цілковито певен цього.

Тим часом зателефоную Рідж, дам їй матеріали, подивлюся, що вона з ними зробить.

Отож я нарешті як слід узявся за це нехитре розслідування. Мої природні інстинкти, вільні від темного, облудного шепоту кокаїну, алкоголю й нікотину, нарешті підняли голову.

Довго ж довелося чекати.

Є особлива ірландська печаль у такому довгому чеканні.

Я нутром чув, що на похорон Марії прийде хтось із Мітчеллів, дівчина — точно. Що більше я читав записів і факсів від Кіґана, то більше пересвідчувався, що головним рушієм, чорним ангелом цих подій була саме вона. Це мені доводило: звали достатньо горя на голову людини, завдай достатньої фізичної кривди простій, притомній особі — і вийде монстр. Я був готовий поставити свою поїздку в Америку на те, що вона прийде.

Прийшла.

Сказати про погоду, що було мокро, — це нічого не сказати. Як каже Боб Ворд — чотири види дощу, і всі погані. Злива налаштована всерйоз проти тебе особисто, хоче шмагати, просочити всю душу, і, Бог свідок, у неї виходить. Ґолвейці сприймають дощ як те, що Бог каже: «Мені британці дужче подобаються». Я був готовий до такого: вдягнув своє ґардівське пальто для будь-якої погоди, черевики «Gore-Тех», куплені на фінальному розпродажі спортивної крамниці, й ірландську рибальську шапку, яку знайшов на квартирі.

Цього було замало. Ґолвейський дощ пролазливий, уміє затекти за комір, у вуха, не кажучи вже що кидається в очі з наміром засліпити. Передусім мене хвилювало, чи не закоротить від нього батарейки в моєму слуховому апараті.

Цього не сталось, але це не означає, що дощ не пробував.

На похороні зібралася чимала юрба.

Я помітив дівчину в пошарапаному чорному пальті, яка ховала волосся в чорному береті, тримаючись на віддалі від печальних друзів і родичів, щоб ніхто не заводив з нею розмов. Дощ лив їй в лице, а їй було байдуже.