Кен Бруен – Хрест (страница 23)
Найстарший син Віллісів, Рорі, збив на смерть жінку, втік, його заарештували, він вийшов на поруки і подався, як гадають, в Англію. У жертви, Нори Мітчелл, залишилося двоє дітей віком плюс-мінус двадцять років, вони живуть у Брікстоні. З родичами зв’язатися не виходило, і Рідж сказала:
— Напевне, переїхали. Родини часто так роблять після трагедії.
Завдяки тому, що виспався, я став пильний і всі думки, здогади, деталі тощо ставали на чіткі місця. Я почекав, доки картина зовсім складеться, а тоді кинув бомбу.
— О, вони таки переїхали, і, здається, я знаю куди.
Вона замовкла.
— Ти не думаєш, що тут замішані її родичі? — продовжив я.
То був один з моментів, коли раз на десять років моя інтуїція діє в злагоді з досвідом. Я сказав:
— Має бути зв’язок.
Рідж поставилася до цього дуже скептично, сказала:
— Я до цього ставлюся дуже скептично.
Голова в мене працювала на турборежимі, і щоб трохи пригальмувати, я запропонував Рідж кави, а потім піддражнив:
— Чи, може, горілки?
Вона поглянула на мене так, наче ось-ось стукне:
— То була одинична ситуація. А кави я не п’ю, стимуляторів не потребую.
Не звертаючи уваги на цю коротку лекцію, я сказав:
— Тобі треба голову з задниці витягти, ось що.
Вона люто заворушила очима, але не встигла відповісти, бо я запитав її про Кінга зі складу й розповів про Ойна Гітона, якого втопили в каналі.
Відмахнулася вона зі злістю:
— Та Господи Боже мій, він же пив, п’яниці завжди в канал падають, а коли мене спитати, то їх там ще й замало топиться.
Я не став реагувати на підколку і запитав:
— Ну а собака прив’язаний?
Вона розсміялася гірко, якимсь майже збоченським сміхом:
— От саме це п’яниці й роблять: тягнуть за собою невинні душі!
На рідкість в’їдлива особа.
Я запитав:
— А ти для мене про Кінга відомості пошукаєш?
— У мене нема часу шукати вітра в полі.
Тоді я сказав:
— А от я піду на похорон Марії Вілліс.
Рідж вжахнулася:
— Боже мій, чого ти такий огидний? Нащо тобі туди?
— Будемо називати це здогадом.
Вигляд у неї був такий, що вона б назвала це багато як, а зовсім не тим словом Рідж швидко покрокувала повз мене до дверей. Я почекав, доки вона опиниться в коридорі, підійде до сходів, і крикнув їй вслід:
— Ти помиляєшся!
Вона навіть не озирнулася:
— В чому?
— Тобі треба не вітра шукати, а собак. Формулюй думку правильно!
І я хряснув дверима.
Дитяча вихватка?
Зате мені дуже приємна.
Раніше, коли я мав справи з тінкерами, то зустрів копа-англійця на прізвище Кіґан. Зараз я вже знаю, що таке божевілля, але він у цьому зайшов значно далі, для нього потрібно взагалі придумати нову форму психічного нездоров’я. Він тоді мені дуже допоміг, а не зваживши на його пораду, я зробив трагічну помилку. Але ми дружили, і я йому зателефонував.
Він не одразу відповів, а коли озвався, то видав такий початковий гамбіт:
— Тейлоре, ах ти схиблений вилупку!
Все ті самі підколки.
Ми виконали ввічливий ритуальний танок розпитувань про здоров’я і таке інше, а тоді він сказав:
— Ну то шо?
Я взяв бика за роги. Не став вдавати ображеного, чому він гадає, мовляв, що я дзвоню про допомогу, і виклав йому про розп’яття. Попросив дізнатися все про родину Нори Мітчелл.
Він помовчав, а тоді:
— Тобі фотки, правопорушення, якщо були, отаку хрінь?
— Саме так.
— Факс є?
До такого я був готовий: уже домовився з місцевими друкарями й дав їхній номер.
Він запитав:
— А мені що з того буде, хлопче?
— Моя глибока вдячність?
— Нахер вдячність, ти мені ящик «Джеймісона» вистав.
Ну а на прощання він спитав:
— То ти їх зараз розпинаєш?
Що тут відповісти — тільки погодитися. Він відказав:
— Ви, католики, щойно знаходите вдалу штуку, то все повторюєте.
Замість того щоб якось жорстоко скаламбурите, я побажав йому удачі. А він:
— Якщо з тобою «SIG Sauer»8, удача не важлива.
Я ходив туди-сюди своєю кімнаткою, обмірковуючи всі можливості. Захотів зробити кави, але мені настільки нетерпеливилося, що навіть не міг чекати, доки закипить чайник.
Зателефонувала Рідж: містер Кінг — поважний бізнесмен, займається експортом делікатесних консервів. Не притягався і в усьому порядний громадянин.
Я запитав: