Кен Бруен – Хрест (страница 21)
— А, так, містере Тейлор. Не чекала, що ви зателефонуєте.
Я вже зібрався відказати: «То якого хріна візитівку давали?» Але сказав:
— От зараз мені потрібна допомога.
На мій подив, вона відповіла:
— Я прийду.
Життя — чи пак люди — щойно втрачаєш надії на все це лайно довкола, вони тебе дивують. Мабуть, саме тому я й далі вранці встаю. Я назвав адресу і попросив:
— Принесіть чогось такого... в мене кістки поламані.
Може, задумається.
Так і було, а потім вона сказала:
— За двадцять хвилин буду.
Отакої.
До її появи Стюартові таблетки вже подіяли. Жінка просто світилась, і я відчув щось таке, чого давно зі мною не бувало. Якесь хвилювання.
От блін.
На ній був старий світшот з логотипом «Trinity», поношені джинси, кросівки й бежевий дощовик. Волосся відкинула назад, і вигляд у неї був чарівно розхристаний.
— Я справді вдячний, що ви прийшли, при тому що навіть зі мною не знайомі.
Вона роззиралася по хаті, як може тільки жінка. Не зовсім критично, хоча не без того, але радше оцінюючи все, не минаючи жодної деталі. Її очі на мить зупинилися на шторах, і я зрозумів, що вона подумала: «А коли ж їх прали, цікаво?»
Чоловіки при цьому думають: «А випити тут є?»
При ній була невелика валізка з усіма ознаками активного використання.
Джина сказала:
— Можливо, я знаю вас краще, ніж вам здається. Маю ступінь доктора, але здебільшого працюю терапевткою.
Цей легкий акцент звучав дуже привабливо — ніби вона виточує правильну вимову.
Я запитав:
— Може, вам чаю, кави? Ну і ще в мене є «Джеймісон» і горілка.
Вона подивилася на мене, ніби питаючи: «У нас тут що, світський захід?» Уголос сказала:
— Сідайте, поглянемо, що ви з собою зробили.
Діяла вона ретельно. Промила, очистила рани, суто по-лікарськи погмукала, наклала шину на пальці правої руки.
— Ці пальці колись уже ламались, але я доволі певна, що зараз вони поламані знову. Хоча тут потрібно для точності зробити рентген, але мені не здається, що ви поспішаєте з цим?
Коли мої руки були акуратно перемотані білими бинтами, вона зробила крок назад і поглянула на свою роботу:
— Жити будете, але завтра ж сходіть до лікарні.
Я почувався дуже розслаблено, зовсім нічого не боліло, а ще я міг уповні оцінити її запах: вона пахла жінкою і ще чимось, що я визначити точно не міг, але мені воно сподобалося.
Вона поглянула на годинник — дуже тонкий «Ролекс» — і сказала:
— Отепер би я випила — горілки з тоніком. Завтра не на роботу, можу відлежатися.
Я б теж хотів із нею полежати. Це все Стюартові таблетки.
Вона спитала, чи сильно мені боляче, і мій внутрішній наркоман сказав: «Збреши як слід!»
Я і збрехав.
Вона дістала з сумочки якісь таблетки, відміряла по-лікарськи, уважно, щоб, крий Боже, не дати більше, ніж необхідно. Сказала:
— Це дуже сильні. З алкоголем не поєднуйте.
Я постарався не надто жадібно їх схопити. Вибудовував собі чудову захисну заначку. Налив їй і запитав:
— А чому ви прийшли? Маю на увазі, ситуація, як це... дуже нештатна...
Вона зітхнула — і тоді я впізнав запах. Олія пачулі, такою хіпани торгували. Не знаю чому, але цей запах давав мені надію. На що? Та не знаю, в мене давненько ніяких надій не бувало. Я просто прийняв це, не аналізуючи.
Вона подивилася в склянку. Я розумів: там відповіді немає. Певна ілюзія — так, але правди не знайдеш. Вона сказала:
— Я з Неаполя. Ми росли в бідності. Я вийшла за ірландського лікаря, це довга історія, його вже немає, і в нас була дочка Консуело, дивовижно красива дівчинка. Померла три роки тому.
Вона зробила добрий ковток горілки й продовжила:
— Мені випало долучитися до найексклюзивнішого у світі клубу — клубу жертв. Ніхто не хоче до нього належати, нас об’єднує біль, який ніколи не минає, і ми навіть без слів упізнаємо одне одного. Пережити власну дитину — найтяжча мука, яку може накинути людині світ. І коли я побачила вас, вираз ваших очей, то зрозуміла: ви теж туди долучилися.
Я хотів сказати: «Та ну, йди комусь іншому ці свої терапевтичні казочки розкажи!» Навіть таблетки не могли заглушити цю злість. Уголос же сказав:
— Я, звісно, дуже вам вдячний за допомогу, але не треба робити ніяких припущень щодо мене і моєї втрати.
Прозвучало так люто, як я й задумав. Вона злегка всміхнулась і кивнула:
— Я розумію гнів.
Я хотів схопити її, струснути й крикнути: «Що, правда розумієш? Та хрін там!»
Вона тихо промовила:
— Це одна з п’ятьох стадій горя.
Я підскочив на ноги:
— У мене? У мене зводиться до двох: я злюсь і п’ю.
Вона підвелась і сказала:
— Мені вже треба йти. Я б охоче провела з вами час, містере Джек Тейлор, — і торкнулася мого обличчя пальцем. Обпекло сильніше, ніж плювок батька Коді.
Я зам’явся:
— Ви маєте на увазі побачення?
Вона вже була біля дверей:
— Ні, я маю на увазі розраду.
— Я не потребую розради.
Коли вона рушила сходами вниз, то кинула:
— Я не про вас говорила.
Коли вона пішла, я не міг знайти собі місця, не знав, що й думати. Взяв з полиці книжку, розгорнув у випадковому місці, прочитав:
Що це, в чорта, таке? Подивися, хто автор — Томас де Квінсі.