Кен Бруен – Хрест (страница 20)
ДІВЧИНА ТОРКАЛАСЯ ПАЛЬЦЯМИ СРІБНОГО ХРЕСТИКА НА ШИЇ. Вона знала: ні батько, ні брат не розуміють, що означав хрест для неї та її матері.
Мати була ревною ірландською католичкою, а шлюб з англійцем тільки посилив її пристрасть. Знову і знову вона казала дочці: «Христос помер на хресті за наші гріхи, і світ тебе теж розіпне, якщо дозволиш».
Логіка не відігравала тут вагомої ролі. Коли в людини ірландська віра, тяжке почуття провини й розлад особистості, вона готова до символів. Ідеєю фікс матері було розп’яття, домівка повнилася Христами, що корчились і звивались, усіляких форм та розмірів. А звідки взялася ця одержимість, знала тільки дочка. Вона раніше цього не розповідала, та й зараз не збиралася ділитися. Чоловіки ніколи не зрозуміють.
Дівчина підвелася. Вона стояла на колінах і молилася — не католицькому Богові, а цій новій темній силі, яка так наснажувала її. Підійшла до дзеркала, побачила, як на шиї блищить срібний хрестик, і краєм ока знову помітила знайоме полум’я в кутку.
Ух!
Коли подивилася на нього прямо, воно зникло.
Дівчина посміхнулася.
Хрест був кельтський, мати подарувала його на шістнадцятиріччя й сказала: «Ніколи не забувай про хрест».
Материна таємниця, істинна причина отих усіх хрестів, виразно пригадалася їй. Бачила це як сцену з кіно. Їй дванадцять, вона була готова весь час триматися за материну спідницю, і от якось увечері раніше повернулася зі школи й побачила, що мати плаче на кухні, а біля раковини стоїть порожня пляшка з-під хересу. Мати ніколи не пила, а в отакому стані вона пригорнула дочку й розповіла, що перед тим, як познайомилася з її батьком, мала зробити аборт. Сказала, це така жахлива мука, наче тебе розпинають.
Потім додала: «Кожним днем життя я розплачуюся за цей гріх». І вона міцно, до болю схопила дочку за зап’ястя й застерегла: «Якщо хтось по-справжньому тебе скривдить, то поквитатися з ним є лише один спосіб. Знаєш який?»
Дівчинка злякано мотнула головою, по щоках текли сльози. Мати крижаним голосом промовила: «Прибити його до хреста, як нашого Господа Бога прибили, і забивати цвяхи з усією пристрастю, яку Спаситель нам заповів».
У четвер увечері я вбив людину.
Принаймні я так гадаю.
Звичайно, я постарався як міг.
Я пішов у кінотеатр. Фільм — перепрошую, не буду, як американці, казати на нього «кіно» — так от, фільм «На узбіччі» розхвалювали просто до небес: Пол Джаматті з присоромленим виразом обличчя, типу як у мене, — Вуді Аллен нового відчаю. Але оце постійне пиття вина мене добивало. Я вино ніколи особливо не шанував — моє бухло повинне бути швидким і смертельним. Проте в роті стояв смак мерло, ну а з проблемним слухом, попри все
Коли я виходив, касир запитав:
— Що, не сподобалось?
У нього було одне з таких ірландських облич, що на вигляд як варені: червоні щоки, губи як ті раки, бліда шкіра, — а акцент усе одно американський.
— Ні, занадто сподобалось.
Він подивився на мене красномовно: «Ну, старий, ти вже
— Ну, на вкус і цвет, сам знаєш...
От блін.
Сіялася дрібна мжичка. Нічого особливого, просто нагадування, що перебуваєш у країні báisteach («баштех», тобто дощу). На мені був об’єкт інвентарний номер 8234, старе моє ґардівське пальто. Його, як і мене самого, вже і палили, і били, і ногами топтали, а воно все трималося, Я підняв комір і замислився, чи не взяти кебаб із собою. Біда в тому, що до нього треба зразу брати шість банок пива.
Зі мною порівнявся якийсь чоловік — високий, пивне пузо, часниковий віддих, запах «Ґіннеса» з усіх пор. Сказав:
— Ти Тейлор.
У голосі — тінь загрози, злості, і я розумів, що добром це не скінчиться. Щоб його почути, доводилося напружувати слух, хоч я не так уже й хотів знати, з яким гівном цей тип прийшов. Усім тілом він виражав щось зовсім недобре.
— Ну і?..
Він схилився до мене, напираючи всім тілом, і сказав:
— Дітовбивця.
Я спалахнув. Від будь-якої згадки про Серену Мей мене всього скручувало. Не встиг я відповісти, як він додав:
— А тепер і в тебе бідолашну дитину вбили.
Коді.
Я зупинився. До мого дому веде провулочок від Мерчантс-роуд, і я подався туди. Сказав:
— Я не знаю, хто ти такий, і знати не хочу. Я зараз навпростець додому, і якщо в тебе є розум у голові, ти за мною не підеш.
Я навіть голосу не підвищив — це справді небезпечна ознака, вона свідчить, що я наближаюся до тієї зони, того відчуженого місця, де не діють жодні правила. Мене заманювали в провулки найлихіші сволоти нашої планети, у такому місці мені вибили залізякою зуби. Останні кілька років я був «приймаючою стороною» всіляких побиттів і чого там ще, повалявся на запльованій землі, наотримував копняків по голові від усіляких мудаків. Злість, що розгорялася в мені після загибелі Коді, реакції на мене його батьків, у поєднанні з тим, що я не пив і не курив, сягала смертельно небезпечної позначки.
Це розжарює до білого. Це як крижаний опік. (Якщо виходить не занадто ірландський опис.) Психіка вся електризується, зосереджується... та бля, просто все решта зникає, як не було. Сплеск підіймається від того, що зараз почнеться справжня бійка, — це наче той подвійний «Джеймісон», якого довго собі не дозволяв, а тут хапаєш склянку, залпом випиваєш і ждеш, коли шарахне.
А цей ідіота кусок заіржав і сказав:
— Тікаєш, гівно боязке. Ти що, шмата, тільки на те й здатний? Я тобі зараз таке влаштую — своїх не впізнаєш!
Молодець.
На тому бесіду було скінчено.
Є таке старе прислів’я: «Закон — у судах, справедливість — у провулках». Я завернув у провулок, а він побіг за мною:
— Стій!
Я схилився і вдарив лівим ліктем — влучив по нирках: злющий удар; він судомно ковтнув повітря. Тоді я розвернувся і з маху копнув його по правому коліну. По дорозі до землі підхопив його на кулак, зламавши ніс, — почув, як піддалася кістка. Потім випростався, відступив, даючи йому зрозуміти, що це тільки прелюдія. Я тільки розходився, весь гнів здіймався на повний зріст, і Господи, я радо передчував те, що я зроблю з цим покидьком далі.
Він прогугнив:
— Ти мені носа зламав. Навіщо?
У нього було довге жирне волосся — у такому щось водиться, і то нехороше. Я схопив його за патли і вдарив головою об стіну, почув тихий хрускіт.
— Бачиш зірочки? Побачиш і ще довго будеш бачити!
Він здійняв руку й простогнав:
— Добре, годі, я вже все.
Вже все?
Я схилився до нього й повторив за ним:
— Вже все? Жартуєш? Ми ще навіть не почали. Це тільки анонс розваги.
І тоді я почав бити його системно й методично, застосовуючи кожен брудний прийом, якого навчився в ґардах і на вулиці; коли закінчив, то весь обливався потом. По руках текла кров, зуби боліли від зціплення.
Я подивився на безформну купу на землі й пішов. А потім — будемо вважати, суто від своєї лихої природи — зупинився, підійшов, двічі копнув його в голову черевиком і сказав:
— Отепер ми вже все.
У квартирі я зірвав із себе пальто. Зазвичай такий епізод передусім треба було запити великою склянкою «Джеймісона». Я випив дві таблетки від Стюарта, заварив чаю, додав туди цукру від шоку і подивився на руки. З руками кепсько. На лівій було видно здебільшого кров і садна. Тут допоможе крижана вода. З правою — серйозніше. Можливо, я поламав пальці, подумалося. Уже ламав раніше, так що ця пісня була мені знайома.
Спробував зробити якусь шину, але не виходило обв’язати її навколо руки, а поки шукав підручні матеріали, знайшов візитівку.
Джина де Сантіо
І внизу — телефони.
Як там вона казала? Якщо буде потрібна допомога? От і подивимося, чи вона не свистіла.
Я тяжко набрав її номер, почекав і почув:
Вирішив узяти бика за роги:
— Це Джек Тейлор. Ви дали мені свою картку в лікарні й сказали дзвонити, якщо буде потрібна допомога?
Я помітив, що в неї сонний голос, — ну детектив я чи ні? Вона на кілька секунд замислилась і сказала: