Карлос Сафон – Володар Туману (страница 22)

З кожним метром, який Роланд долав на шляху до «Орфея», роз’яріле море затягувало хлопця під воду й викидало на поверхню, жбурляючи його на рифи й засмоктуючи у пінистий вир, проти якого він був безсилий. А корабель перед ним опирався бурунам, які накочувала на нього негода.

Що ближче він підпливав до корабля, то важче Роландові було контролювати в буряному морі напрямок, у якому несла його течія, і хлопець боявся, що наступна хвиля може зненацька жбурнути його об борт «Орфея» — і він знепритомніє. Якби таке сталося, море жадібно проковтнуло б його й ніколи не повернуло на поверхню. Роланд занурився під воду, щоб обминути гребінь хвилі, що насувалася на нього, й виринув знову, упевнившись, що хвиля віддаляється до берега, перетворившись на бурхливу каламутну водяну масу.

«Орфей» здіймався за якихось дванадцять метрів од нього, і хлопець, дивлячись на цю сталеву стіну розжареного світла, розумів, що не зможе видертися на палубу. Єдиний можливий шлях пролягав крізь утворену рифами в остові «Орфея» пробоїну, яка й спричинилася до того, що корабель двадцять п’ять років тому пішов на дно. Пробоїна була на ватерлінії і з кожною новою хвилею з’являлася й опускалася під воду. Клапті металу довкола чорної пробоїни нагадували пащу якоїсь великої морської тварини. Сама лише ідея пробратися на корабель крізь цю пастку лякала Роланда, але то був єдиний шанс дістатися Алісії. Хлопець зробив усе можливе, щоб його не забрала чергова хвиля, і щойно її гребінь пройшов над його головою, кинувся до пробоїни й, наче людина-торпеда, пірнув у морок.

Віктор Крей одним духом подолав зарості диких трав, що відділяли бухту від дороги до маяка. Дощ і вітер щосили шмагали старого й заважали рухатися, наче то були невидимі руки, які прагнули віддалити його від цього місця. Коли він дістався берега, «Орфей» в ореолі надприродного світла був уже посеред бухти — він плив просто на скелі. Ніс корабля розтинав хвилі, що обрушувалися на палубу, щораз здіймаючи хмару білої піняви. Тінь розпачу насунулася на старого: його найгірші побоювання справдилися, він програв; роки послабили його розум, і Володар Туману знову його ошукав. Тепер Віктор Крей благав небо лише про одне — аби не було надто пізно, щоб урятувати Роланда від уготованої йому чаклуном долі. В цю мить старий охоче віддав би своє життя, якби це дало Роландові бодай найменший шанс на порятунок. Однак невиразне передчуття підказувало йому, що він не зможе виконати обіцянку, яку дав матері хлопця.

Віктор Крей попрямував до Роландової халабуди з марною надією знайти його там. Однак не було й сліду ні Макса, ні дівчини, а вигляд зірваних із завіс і повалених дверей розбудив у ньому найгірші підозри. І раптом у серці старого зажевріла іскра надії: в халабуді горіло світло. Доглядач маяка поспішив туди, гукаючи Роланда. Та назустріч йому вийшла кам’яна фігура метальника ножів.

— Пізно тужити, діду, — мовив той, і старий упізнав голос Каїна.

Віктор Крей відступив на крок, але позаду нього хтось був, і не встиг старий зреагувати, як відчув сильний удар по потилиці. А потім запала темрява.

Макс завважив, що Роланд проник на «Орфей» крізь пробоїну, але відчував, що його сили тануть із кожним новим ударом хвиль. Він плавав набагато гірше, ніж Роланд, і йому насилу вдасться триматися так довго на поверхні, хіба що він знайде спосіб потрапити на корабель. З іншого боку, з кожною хвилиною хлопець дедалі більше впевнювався, що небезпека чатує на них саме на кораблі: Макс розумів, що чаклун заманює їх на свою територію, наче мух на мед.

Почувся оглушливий гуркіт, і Макс побачив, як гігантська стіна води, здійнявшись за кормою «Орфея», швидко насувається на корабель. За кілька секунд удар хвилі потягнув судно на скелю, воно врізалося носом у кам’яні брили, і його сильно струсонуло. Щогла зі світловою сигналізацією, що височіла над капітанським містком, впала на борт, а її кінець опинився за кілька метрів од Макса, котрий поквапився зануритись у воду.

Макс насилу добувся до щогли, вчепився в неї й кілька секунд відпочивав і відсапувався. Звівши очі, хлопець завважив, що повалена щогла простяглася, наче міст, яким він може видертися на палубу. Поки нова хвиля не відкинула його геть і не забрала з собою назавжди, Макс почав дертися на «Орфей», не помічаючи постаті, що, схилившись на поручень правого борту, незрушно чекала на нього.

Течія штовхала Роланда, який плив через затоплене лляло «Орфея», і хлопець затуляв руками обличчя, щоб не наразитися на рештки давньої корабельної аварії, які досі плавали у воді. Роланд віддався на ласку хвиль, коли це раптом корабель струсонуло, а його самого кинуло на перебірку, й хлопцеві вдалося вхопитися за металеві сходи, що вели на палубу.

Роланд поліз вузькими сходами нагору й дістався люка, що вів до машинного відділення, де стояли поламані двигуни «Орфея». Перетнувши машинне відділення, він опинився в проході, з якого можна було піднятися на палубу, а вже там швидко здолав інший прохід, уздовж якого були розташовані каюти, й потрапив на капітанський місток. З дивним почуттям Роланд упізнавав тут кожен куток і кожен предмет, які стільки разів споглядав, плаваючи під водою. З цього спостережного пункту Роланд бачив усю передню палубу «Орфея», по якій гуляли хвилі, розбиваючись об місток. Раптом Роланд відчув, що якась нестримна сила штовхає «Орфей» уперед, й ошелешено уздрів, як із мороку на ніс корабля насувається скеля. За мить судно вдариться об неї.

Роланд швидко вчепився в штурвал, але його ноги посковзнулися на шарі водоростей, що вкрив поверхню «Орфея». Хлопець пролетів кілька метрів і вдарився об старий радіопередавач, а коли корабель врізався в скелю, Роланда добряче струсонуло. Коли найгірше, здавалось, минулося, хлопець підвівся й крізь бурю почув зовсім поряд людський голос.

Потім голос почувся знову, й Роланд упізнав його: це Алісія гукала на допомогу.

Щоб вилізти на палубу «Орфея», Максові довелося дертися по щоглі десяток метрів, але хлопцеві здалося, що їх більше сотні. Деревина була гнилою й такою вищербленою, що, видершись нарешті на борт, хлопець відчув, як нестерпно сверблять його подряпані руки та ноги. Однак Макс розважливо вирішив не зупинятися, щоб роздивитися свої подряпини, й простягнув руку до металевого поручня.

Міцно вчепившись у нього, хлопець невдало стрибнув на палубу й упав долілиць. Темна тінь схилилася над ним, і Макс звів очі, сподіваючись побачити Роланда. Але то був Каїн: він розгорнув свого плаща й показав хлопцеві золотавий предмет, що погойдувався на ланцюжку. Макс упізнав свій годинник.

— Ти шукаєш це? — запитав чаклун, опустившись навколішки поруч із хлопцем і погойдуючи перед його очима годинник, який Макс загубив у склепі Якоба Фляйшмана.

— Де Якоб? — запитав Макс, не звертаючи уваги на глузливу гримасу, що відбилася на лиці Каїна, наче воскова маска.

— Ось головне питання, — відказав чаклун, — і ти допоможеш мені відповісти на нього.

Каїн стиснув годинник у кулаці, і Макс почув хрускіт металу. Коли чаклун знову простягнув долоню, від батькового подарунка залишилася невпізнанна купка роздавлених гвинтиків і коліщаток.

— Часу, любий Максе, не існує; це ілюзія. Навіть твій Коперник відкрив би це, якби йому, власне, не забракло часу. Смішно, еге ж?

Макс подумки прораховував шанси стрибнути з борту й утекти від чаклуна. Біла рукавичка Каїна здушила хлопцеві горло — не встиг він і дихнути.

— Що ви збираєтеся зі мною робити? — зойкнув Макс.

— А що б ти зробив із собою на моєму місці?

Мертва хватка Каїна не давала Максові дихати, в нього запаморочилася голова.

— Гарне запитання. Еге ж?

Чаклун кинув Макса на палубу. Хлопець ударився об іржаве залізяччя, й на якусь мить у нього помутніло в очах, його нудило.

— Чому ви переслідуєте Якоба? — промимрив Макс, щоб виграти час, який міг знадобитися Роландові.

— Бізнес є бізнес, Максе, — озвався чаклун. — Я виконав свою частину угоди.

— Але що для вас життя якогось хлопця? — запитав Макс. — До того ж ви вже помстилися, вбивши доктора Фляйшмана, чи не так?

Каїнове лице проясніло, наче Макс щойно поставив запитання, на яке він хотів відповісти ще на початку їхньої розмови.

— Коли вчасно не віддаєш боргів, треба платити відсотки. Але це не скасовує самого боргу. Такий мій закон, — прошипів чаклун. — І цим я живлюся. Життям Якоба й багатьох таких, як він. Знаєш, скільки років я блукаю світом, Максе? Знаєш, скільки в мене імен?

Макс заперечливо похитав головою; він радів кожній миті, яку чаклун гаяв, розмовляючи з ним.

— Розкажіть мені про це, — ледь чутно проказав хлопець, удаючи поштивий страх перед співрозмовником.

Каїн утішено усміхнувся. І в цю мить сталося те, чого Макс боявся найбільше. Крізь гуркіт бурі почувся голос Роланда, який гукав Алісію. Макс і чаклун перезирнулися; обидва чули цей голос. Посмішка зникла з лиця Каїна, воно спохмурніло, й він знову прибрав виду хижого й кривавого лиходія.

— Чудово, — пробурмотів він.

Макс проковтнув слину, приготувавшись до найгіршого.

Чаклун простягнув руку, і вражений Макс побачив, як пальці один по одному перетворюються на довгі голки. Вдалині знову почувся крик Роланда. Каїн озирнувся, а Макс кинувся до борту корабля. Пазуриста лапа чаклуна вхопила його за потилицю й повільно розвернула так, що Макс опинився віч-на-віч із Володарем Туману.