Карлос Сафон – Володар Туману (страница 23)

— Шкода, що твій приятель не такий спритний, як ти. Можливо, мені варто було б укласти угоду з тобою. Але це іншим разом, — проказали губи чаклуна. — До побачення, Максе. Сподіваюсь, з минулого разу ти вже навчився плавати під водою.

Чаклун із силою паровоза жбурнув Макса в повітря, повертаючи його морю. Тіло хлопця описало десятиметрову дугу, а тоді впало у збурену воду й занурилося в потужну крижану течію. Макс відчайдушно борсався у воді, щоб видобутися на поверхню, щосили бив руками й ногами, щоб згубна стихія не засмоктала його й не потягла на темне дно. Він плив наосліп, відчуваючи, що його легені от-от луснуть, і нарешті випірнув за кілька метрів од скель. Тоді вдихнув повітря й, силкуючись залишатися на поверхні, дав хвилям віднести себе до скелястої гряди й учепився за прискалок, із якого можна було видертися нагору й урятуватися. Гостре каміння дряпало шкіру, лишаючи на тілі численні рани, але руки й ноги в нього так задубіли від холоду, що хлопець майже не відчував болю. Намагаючись не зірватися, він піднявся на кілька метрів і нарешті знайшов серед кам’яних брил залом, куди не потрапляли хвилі. Лише тоді він простягнувся на твердому камені й відчув такий жах, що не міг повірити в свій порятунок.

Розділ сімнадцятий

Двері каюти поволі прочинилися, й Алісія, котра незрушно сиділа навпочіпки в темному закутку, затамувала подих. Тінь Володаря Туману відбилася на підлозі, а його палючі, мов вуглини, очі змінили колір із золотавого на багряний. Каїн зайшов до каюти й наблизився до дівчини. Алісія спробувала приховати страх і визивно подивилася на гостя. Перед таким проявом хоробрості чаклун розплився в собачій посмішці.

— Це, мабуть, родинне. У всіх геройські замашки, — люб’язно підсумував чаклун. — Ви починаєте мені подобатися.

— Чого вам треба? — в тремтячому голосі Алісії забриніла зневага.

Каїн, здавалося, зважував запитання й дуже обережно зняв рукавички. Алісія помітила, що пальці в нього довгі й гострі, як леза кинджалів. Каїн тицьнув на неї пальцем.

— Це залежить від обставин, — лагідно пояснив чаклун, не зводячи очей з Алісії.— Що запропонуєш мені ти?

— Я не маю для вас нічого, — відказала та, глянувши крадькома на прочинені двері каюти.

Каїн, прочитавши її думки, погрозив пальцем.

— Це було б нерозважливо, — завважив він. — Повернімося до нашої розмови. Чому б нам не укласти угоду? Такий собі пакт між дорослими.

— Яку угоду? — Алісія намагалася уникати гіпнотичного погляду Каїна, котрий із жадібністю пожирача людських душ, здавалося, висмоктував її волю.

— Оце мені подобається, поговорімо про справи. Скажи, Алісіє, ти б хотіла врятувати Якоба… перепрошую, Роланда? По-моєму, він гарний хлопець, — чаклун надзвичайно лагідно вимовляв кожне слово своєї пропозиції.

— А що ви хочете натомість? Моє життя? — Алісія кинула це, навіть не замислюючись над сенсом сказаного.

Чаклун, схрестивши руки, звів у задумі брови. Алісія завважила, що він жодного разу не змигнув.

— Я мав на увазі дещо інше, моя люба, — чаклун провів пучкою вказівного пальця по нижній губі.— Як щодо життя твого первістка?

Каїн повільно підійшов до неї й наблизив своє лице до обличчя дівчини. Алісія відчула солодкуватий нудотний сморід, що йшов від Каїна. Витримавши його погляд, Алісія плюнула чаклунові в лице.

— Ідіть ви до пекла! — гнівно мовила вона.

Крапельки слини випарувалися, наче потрапили на розжарену металеву праску.

— Люба дівчинко, я звідти прийшов, — озвався Каїн.

Чаклун повільно простягнув руку без рукавички до обличчя Алісії. Дівчина заплющила очі й кілька секунд відчувала на своєму чолі холодний дотик його пальців і довгі гострі нігті. Чекання зробилося безкінечним. Нарешті Алісія почула кроки, що віддалялися, а потому двері каюти знову зачинилися. Сморід розвіявся крізь шви в люку, наче пара крізь повітряний клапан. Алісії хотілося плакати й калатати в двері, щоб угамувати лють, але вона постаралася не втратити самоконтроль і зберегти ясний розум. Вона повинна була вибратися звідси й мала на це обмаль часу.

Дівчина підійшла до дверей та обмацала їх, сподіваючись знайти якийсь отвір або шпарину, щоб спробувати їх виламати. Нічого. Каїн зачинив її в саркофазі з побитого часом алюмінію в товаристві кісток колишнього капітана «Орфея». В цю мить корабель сильно струсонуло, і Алісія впала на підлогу. Невдовзі зсередини корабля почувся глухий звук. Алісія притулила вухо до дверей та уважно прислухалася; без сумніву, це був плескіт води. Великої кількості води. Перелякана Алісія зрозуміла, що сталося: корабель наповнювався водою, «Орфей» знову тонув, і першими під водою мали опинитися трюми. Цього разу дівчина не могла стримати панічного зойку.

Роланд у пошуках Алісії безуспішно обнишпорив увесь корабель. «Орфей» перетворився на підводні катакомби з нескінченними переходами й зачиненими дверима. Чаклун міг ховати дівчину де завгодно. Хлопець повернувся на капітанський місток і спробував відгадати, де зараз бранка. Коли корабель струсонуло, Роланд упав на мокру слизьку підлогу. З мороку на містку з’явився Каїн: він наче виринув із якоїсь шпарини в металевому помості.

— Ми тонемо, Якобе, — розважливо пояснив чаклун. — Ти ніколи не мав відчуття своєчасності, чи не так?

— Не знаю, про що ви кажете. Де Алісія? — Роланд був готовий кинутися на ворога.

Чаклун заплющив очі та звів долоні, наче збирався читати молитву.

— Десь на цьому кораблі,— спокійно відповів Каїн. — Коли вже ти виявився таким дурним, що дістався сюди, то не зіпсуй усю справу. Ти хочеш урятувати їй життя, Якобе?

— Мене звати Роландом!

— Роланд, Якоб… Чим одне ім’я краще за інше? — засміявся Каїн. — У мене самого їх чимало. Яке твоє бажання, Роланде? Хочеш урятувати подружку, еге ж?

— Куди ви її поділи? — повторив Роланд. — Будьте ви прокляті! Де вона?

Чаклун потер руки, наче йому було холодно.

— Знаєш, скільки часу потрібно такому кораблю, як оцей, щоб затонути, Якобе? Можеш не відповідати. Щонайбільше кілька хвилин. Вражає, еге ж? Ну, кажи, — засміявся Каїн.

— Можете звати мене Якобом чи як вам завгодно, вам потрібен я, — мовив Роланд. — Ось він я; нікуди я не втечу. Відпустіть її.

— Як оригінально, Якобе, — чаклун підійшов до хлопця. — Твій час вийшов, Якобе. Даю тобі хвилину.

«Орфей» почав повільно кренитися на правий борт. Вода, що ринула на корабель, вирувала внизу, й послаблена металева конструкція здригалася перед шаленством потоку, який прокладав собі путь в утробі судна, шматуючи його, мов паперовий кораблик.

— Що я повинен робити? — в голосі Роланда вчувалося благання. — Чого ви від мене чекаєте?

— Добре, Якобе. Бачу, ти починаєш розуміти. Сподіваюсь, ти виконаєш ту частину угоди, яку не спромігся виконати твій батько. Не більше і не менше.

— Мій батько загинув в аварії, я… — відчайдушно намагався пояснити Роланд.

Чаклун по-батьківськи поклав руку хлопцеві на плече. Роланд відчув металевий дотик його пальців.

— Півхвилини, хлопче. Трохи запізно для родинних історій, — урвав його Каїн.

Вода з силою билася об палубу, де був капітанський місток, і Роланд востаннє благально подивився на чаклуна. Каїн опустився перед Роландом навколішки й посміхнувся.

— Укладемо угоду, Якобе? — прошепотів чаклун.

На очах у Роланда виступили сльози, він повільно кивнув.

— Добре, добре, Якобе, — прошепотів Каїн. — Ласкаво просимо додому…

Чаклун підвівся й указав на один із проходів, що тяглися від капітанського містка.

— Останні двері в цьому коридорі,— мовив Каїн. — Але вислухай мою пораду. Коли ти їх відчиниш, ми вже будемо під водою, і в твоєї подружки не залишиться ні краплі повітря, щоб дихати. Ти чудово плаваєш під водою, Якобе. І здогадаєшся, що треба робити. Пам’ятай про умову…

Каїн востаннє посміхнувся й, загорнувшись у плащ, зник у темряві, а на капітанському містку почулися кроки, що віддалялися, залишаючи вм’ятини на металевій обшивці корабля. Хлопець кілька секунд стояв нерухомо, відсапуючись, поки судно не струсонуло знову, а його самого не відкинуло до безживного штурвалу. Вода почала заливати капітанський місток.

Роланд побіг до проходу, на який указав чаклун. З люків лилася вода, затоплюючи прохід, а «Орфей» тим часом щораз більше занурювався в морську глибінь. Роланд марно бив кулаками в двері.

— Алісіє! — кричав він, хоча розумів, що вона навряд чи чує його по той бік сталевої переборки. — Це я, Роланд! Затамуй подих! Я витягну тебе звідси!

Роланд учепився в коліща на дверях і з усіх сил, дряпаючи руки, старався зрушити його з місця й крутонути, а крижана вода вже сягала йому вище пояса й прибувала далі. Коліща зсунулося на якихось пару сантиметрів, Роланд глибоко вдихнув і знову наліг на нього, змушуючи повільно крутитися, а крижана вода тим часом сягнула обличчя й кінець кінцем затопила весь прохід. «Орфей» поринув у морок.

Коли двері прочинилися, Роланд заплив під водою до темної каюти, навпомацки шукаючи Алісію. Він пережив жахливу мить, коли йому здалося, що чаклун ошукав його й тут нікого немає. Хлопець розплющив під водою очі й, пересилюючи біль, спробував розгледіти щось у підводному мороці. Нарешті його руки знайшли плаття Алісії, котра відчайдушно боролася зі страхом і ядухою. Роланд обійняв дівчину й хотів заспокоїти, але дівчина не знала, хто чи що хапає її в темряві. Розуміючи, що у нього в запасі лише кілька секунд, Роланд обхопив її за шию й витягнув у прохід. Корабель продовжував невмолимо занурюватися в морську глибінь. Алісія опиралася, а Роланд тягнув її до капітанського містка проходом, у якому плавали уламки, що їх вода винесла з утроби «Орфея». Хлопець знав, що не можна залишати корабель, поки той не торкнеться дна, бо інакше їх неминуче засмокче підводна течія. А проте він також розумів, що минуло вже принаймні тридцять секунд відтоді, як Алісія востаннє вдихнула повітря, і в цій ситуації, та ще й через страх, вона от-от наковтається води. Підйом на поверхню може виявитися для неї смертельним. Каїн до дрібниць спланував свою гру.