Карлос Сафон – Володар Туману (страница 24)

Чекання, поки «Орфей» торкнеться дна, зробилося нескінченним, а коли почувся удар, частина даху над капітанським містком впала на Алісію та Роланда. Відчувши різкий біль у нозі, хлопець зрозумів, що металева конструкція затисла йому щиколотку. Сяйво від «Орфея» повільно поширювалося в морській глибині.

Борючись із колючим болем, що скував йому ногу, Роланд відшукав у мороці обличчя Алісії. Очі в дівчини були розплющені, вона задихалася. Вона не могла більше ані миті тамувати подих: останні бульбашки повітря вихоплювалися з-поміж її губ, наче перлини, що несли в собі останні миттєвості згасаючого життя.

Роланд обхопив руками її обличчя: він хотів, щоб Алісія зазирнула йому в очі. Їхні погляди перетнулися під водою, і дівчина одразу зрозуміла, що він збирається робити. Алісія заперечливо похитала головою, намагаючись відсторонитися від Роланда. Той показав їй на свою щиколотку, затиснуту в смертельних обіймах металевою балкою. Алісія підпливла в крижаній воді до поваленої балки й спробувала звільнити Роланда. Хлопець і дівчина розпачливо подивилися одне на одного. Ніхто б не зміг зрушити тонни сталі, що тримали Роланда. Алісія знову підпливла до хлопця й обійняла його, відчуваючи, що непритомніє через брак повітря. Не чекаючи більше ні миті, Роланд обхопив руками обличчя Алісії й, притиснувшись губами до її губ, видихнув їй у рот повітря, що зберіг для неї, як це від самого початку передбачив Каїн. Алісія ввібрала повітря з губ Роланда й обійняла хлопця, злившись із ним у рятівному цілунку.

Хлопець кинув на неї розпачливий прощальний погляд і — проти волі дівчини — виштовхнув її з капітанського містка, й Алісія повільно попливла вгору. Вона бачила Роланда востаннє. За кілька секунд дівчина виринула посеред бухти й угледіла, що буря віддаляється у відкрите море, забравши з собою всі надії, які вона покладала на майбутнє.

Завваживши над водою лице Алісії, Макс знову кинувся у хвилі та швидко поплив до неї. Сестра насилу трималася на поверхні й щось нерозбірливо бурмотіла, сильно кашляючи та випльовуючи воду, якої наковталася, коли піднімалася з морського дна. Макс обхопив її за плечі й тягнув отак, поки за кілька метрів од берега не намацав ногами дно. Старий доглядач маяка, який чекав на березі, кинувся на допомогу. Вдвох вони витягли Алісію з води й поклали на піску. Віктор Крей хотів намацати пульс, але Макс обережно відвів тремтячу руку старого.

— Вона жива, пане Крей, — мовив Макс, погладжуючи сестрине чоло. — Вона жива.

Старий хитнув головою й залишив Алісію під опікою Макса. Хитаючись, наче солдат після тривалого бою, Віктор Крей пішов берегом і зайшов по пояс у море.

— Де мій Роланд? — пробурмотів старий, обернувшись до Макса. — Де мій онук?

Макс мовчки дивився на доглядача маяка й бачив, як душа бідолашного старого, як та сила, що тримала його всі ці довгі роки на вершині маяка, збігає, наче жменька піску крізь пальці.

— Він не повернеться, пане Крей, — відповів нарешті хлопець зі слізьми на очах. — Роланд не повернеться.

Старий доглядач маяка глянув на нього, наче не розумів його слів. Тоді ствердно хитнув головою, але знов обернувся в бік моря, мовби сподіваючись, що внук вирине з води й підійде до нього. Тим часом море поступово вгамувалося, й над обрієм загорілася гірлянда зірок. Роланд не повернувся.

Розділ вісімнадцятий

На другий день після бурі, що спустошила берег за довгу ніч 23 червня 1943 року, Максимільян та Андреа Карвери повернулися до будинку на узбережжі з маленькою Іриною, якій уже не загрожувала небезпека, хоча для остаточного одужання їй потрібно було ще кілька тижнів. Потужний вітер, що пронісся селищем удосвіта, залишив по собі повалені дерева й електричні стовпи, викинуті з моря на алею човни та розбиті шибки на добрій половині фасадів тутешніх домів. Алісія з Максом мовчки сиділи на ґанку, і щойно вийшовши з автівки, яка привезла їх із міста, Максимільян Карвер з облич і подертого одягу дітей одразу завважив, що сталося щось жахливе.

Батько ще не встиг сформулювати перше запитання, та з погляду Макса зрозумів, що пояснень, якщо вони взагалі колись будуть, доведеться зачекати. Але хай що сталося, Максимільян Карвер знав, і для цього — а таке нечасто трапляється в людському житті — не потрібні були ні слова, ні докази: за сумними поглядами дітей прозирає кінець певного етапу їхнього життя, який безповоротно відійшов у минуле.

Перш ніж увійти до будинку, Максимільян Карвер зазирнув у бездонні очі Алісії, котра відчужено дивилася ген за обрій, немов сподівалася дістати звідти відповіді на всі запитання; запитання, на які ні він, ні будь-хто інший не зможуть відповісти. Раптом він подумав, що його дочка підросла й одного дня, якого вже недовго чекати, вирушить у нову путь на пошуки власних відповідей.

Залізничну станцію накрила хмара пари — це чахкав паровоз. Останні пасажири квапилися сісти у вагони й попрощатися з родичами та друзями, які проводжали їх до перону. Макс глянув на старий годинник, що зустрів їх тут у день прибуття до селища, й упевнився, що тепер його стрілки назавжди застигли на місці. Хлопець-носій підійшов до Макса й Віктора Крея з простягнутою рукою та явним бажанням отримати чайові.

— Валізи вже у вагоні, пане.

Старий доглядач маяка дав йому кілька монет, і хлопець відійшов, перераховуючи здобич. Макс і Віктор Крей усміхнулися, наче цей епізод видався їм кумедним і йшлося про звичайне прощання.

— Алісія не змогла прийти, тому що… — почав був Макс.

— Не треба. Я розумію, — урвав його старий. — Перекажи їй мої вітання. І бережи її.

— Авжеж.

Начальник станції дав свисток. Поїзд от-от мав рушити.

— Ви не скажете мені, куди їдете? — запитав Макс, вказавши рукою на поїзд, що чекав на рейках. Віктор Крей усміхнувся й простягнув хлопцеві руку.

— Хай куди б я їхав, я ніколи не зможу залишити ці місця.

Пролунав другий свисток. Віктор Крей мав уже піднятися до вагона. Контролер чекав на приступці.

— Мені треба йти, Максе, — мовив старий.

Макс міцно обійняв його, і доглядач маяка обхопив хлопця руками.

— Я маю для тебе дещо.

Макс узяв із рук старого невеличку коробочку. Легенько потрусив її, і всередині щось забряжчало.

— Ти не відкриєш її? — запитав старий.

— Коли ви вже поїдете.

Доглядач маяка стенув плечима.

Віктор Крей підійшов до вагона, й контролер простягнув йому руку, допомагаючи піднятися. Коли доглядач маяка був уже на верхній приступці, Макс кинувся до нього.

— Пане Крей!

Старий обернувся і з цікавістю подивився на хлопця.

— Приємно було з вами познайомитися, пане Крей.

Віктор Крей востаннє усміхнувся йому й злегка тицьнув себе вказівним пальцем у груди.

— Мені також, Максе, — озвався він. — Мені також.

Поїзд повільно рушив, і слід його пари загубився вдалині. Макс стояв на пероні, поки поїзд перетворився на малесеньку цятку, яку вже неможливо було розгледіти на обрії. Лише тоді хлопець відкрив коробочку, яку дав йому старий, і виявив у ній низку ключів. Макс усміхнувся. Це були ключі від маяка.

Епілог

Останні тижні літа принесли нові звістки про війну, яка — в цьому були впевнені всі — мала от-от скінчитися. Максимільян Карвер відкрив свою майстерню в невеличкому приміщенні неподалік майдану, де стоїть церква, і невдовзі в селищі не залишилося жодного мешканця, який би не відвідав цю крамничку чудес Максового батька. Маленька Ірина повністю одужала й, здавалося, не пам’ятала пригоди, що трапилася з нею на сходах будинку на узбережжі. Вони з матір’ю звикли подовгу прогулюватися берегом, шукаючи мушлі й невеличкі скам’янілості, з яких розпочали збирати колекцію, що восени обіцяла зробитися предметом заздрощів нових Ірининих однокласниць.

Макс, вірний дорученню старого доглядача, щовечора приїздив на велосипеді до маяка й запалював світло, яке до світанку мало вести кораблі. Хлопець піднімався на вежу й звідти дивився на море, як це робив упродовж майже всього свого життя Віктор Крей.

Стоячи одного вечора на маяку, Макс виявив, що його сестра Алісія ходить на берег — туди, де стояла халабуда Роланда. Вона приходила сама й годинами мовчки сиділа на піску, втупившись поглядом у море. Вони вже ніколи не розмовляли так, як робили це, коли з ними був Роланд, й Алісія ніколи не згадувала те, що сталося тієї ночі в бухті. Макс від самого початку поважав її мовчання. В останні дні вересня, що передвіщали настання осені, образ Володаря Туману, здавалося, остаточно вивітрився з їхньої пам’яті, наче сон на світанку.

Часто, дивлячись із маяка униз на Алісію, котра сиділа на березі моря, Макс згадував слова Роланда, коли той зізнався, що, можливо, це буде його останнє літо в селищі, якщо його заберуть до війська. Тепер, хоча брат із сестрою майже не розмовляли про це, Макс знав, що спомин про Роланда й про це літо, коли вони обоє зіштовхнулися з чаклунством, назавжди залишиться з ними й єднатиме їх усе життя.