Карлос Сафон – Володар Туману (страница 21)

Віктор Крей зробив довгу паузу. Максові здалося, що старий намагається стримати сльози. А той затулив обличчя білими старечими руками.

— За рік я дізнався, що Фляйшман помер від якоїсь рідкісної інфекції після того, як його вкусив бродячий собака. І навіть зараз я не знаю, чи живе ще в якомусь куточку країни Ева Грей.

Макс подивився на пригнічене лице старого й зрозумів, що даремно засуджував його, хоча волів би, щоб той виявився негідником. Витримати це було б легше, ніж те, що випливало з його слів.

— Ви вигадали історію Роландових батьків, навіть його ім’я…

Крей ствердно кивнув, розкриваючи найбільшу таємницю свого життя перед тринадцятилітнім хлопцем, якого бачив лише кілька разів.

— І Роланд не знає, хто він насправді?

Старий заперечливо похитав головою, і Макс завважив сльози гніву в його очах, які він видивив за стільки років чатування на вершині маяка.

— Хто ж тоді похований у склепі Якоба Фляйшмана на цвинтарі? — запитав Макс.

— Ніхто, — відказав старий. — Цього склепу ніколи не будували й не було там ніякого поховання. Він з’явився на цвинтарі наступного тижня після бурі. Тутешні люди гадають, буцімто це Фляйшман наказав звести склеп для свого сина.

— Не розумію, — озвався Макс. — Якщо не Фляйшман, то хто ж його побудував і навіщо?

Віктор Крей із прикрістю усміхнувся.

— Каїн, — проказав він нарешті.— Каїн звів його й відтоді приготував для Якоба.

— О Господи, — прошепотів Макс, розуміючи, що, можливо, він згаяв дорогоцінний час, змусивши старого розповісти всю правду. — Треба негайно забрати Роланда з халабуди.

Удари хвиль, що розбивалися об берег, збудили Алісію. Була ніч, і судячи з того, як по даху халабуди порощив дощ, поки вони спали, над бухтою розігралася сильна буря. Алісія, котра досі не оговталася від пережитого, підвелася й побачила, що Роланд, як і раніше, лежить у ліжку й щось бурмоче вві сні. Макса в халабуді не було, й Алісія вирішила, що брат вийшов і сидить десь, спостерігаючи дощ над морем: Макс любив дощ. Прочинивши двері, Алісія оглянула берег.

З моря до халабуди, наче сторожка примара, насувався густий синій туман, й Алісії почувся шепіт десятків голосів, що мовби долинав із туману. Дівчина з грюкотом зачинила двері й зіперлася на них із твердим наміром не піддаватися паніці. Грюкіт розбудив Роланда; хлопець розплющив очі й над силу сів на ліжку, не розуміючи, як він тут опинився.

— Що відбувається? — кволим голосом прошепотів він.

Алісія вже розтулила губи, щоб відповісти, але її щось спинило. Роланд приголомшено дивився, як до халабуди крізь усі шпарини проникає густий туман й огортає Алісію. Дівчина заверещала, а двері, на які вона спиралася, вилетіли назовні, вирвані з завіс невидимою силою. Зіскочивши з ліжка, Роланд метнувся до Алісії, яка віддалялася в бік моря — її обхопила утворена туманом пазуриста лапа. Якась фігура заступила Роланду дорогу, й хлопець упізнав водяного привида, котрий тягнув його в морську глибінь. Вовче лице блазня прояснішало.

— Привіт, Якобе, — прошепотів голос, не розтуляючи драглистих губ. — Ось тепер ми розважимося.

Роланд ударив водянисту істоту, й силует Каїна розсіявся в повітрі. А в порожнечу ринули незчисленні літри води. Роланд вибіг надвір і потрапив під удар бурі. В небі над бухтою висіли густі багряні хмари. З їхнього скупчення на одну зі скель впала сліпуча блискавка, перетворивши її на тонни кременистого пороху, що обрушився на берег зливою розпечених скалок.

Алісія кричала, намагаючись вирватися зі смертельних обіймів, а Роланд біг по камінню до берега. Він спробував ухопити дівчину за руку, але тут здригнулося море, й хлопець упав. Коли він знову підвівся, вся бухта тремтіла в нього під ногами, і Роланд почув страшне ревище, що долинало звідкілясь із глибини. Хлопець відступив на кілька кроків, силкуючись зберегти рівновагу, і побачив, як із дна моря на поверхню виринає гігантська осяйна істота, від якої навсібіч розходяться кількаметрові хвилі. Посеред бухти Роланд завважив знайому щоглу, що підносилася з води. Повільно перед його спантеличеним поглядом на поверхню піднявся огорнутий сяйливим німбом «Орфей».

На капітанському містку, загорнутий у свій плащ, підніс догори сріблясту патерицю Каїн, і нова блискавка впала на нього, осяявши яскравим світлом увесь остов «Орфея». Відлуння хижого сміху чаклуна прокотилося бухтою. А тим часом примарна рука кинула Алісію до його ніг.

— Мені потрібен ти, Якобе, — пролунав голос Каїна в голові Роланда. — Якщо не хочеш, щоб вона померла, приходь по неї…

Розділ шістнадцятий

Макс крутив педалі під дощем, коли зненацька спалахнула блискавка, і хлопець побачив, як із глибини, осяяний гіпнотичним світлом, що йшло від його металевої поверхні, виринув «Орфей». Старий корабель Каїна знову плив бурхливими водами бухти. Макс щосили натискав на педалі, боячись, що, коли приїде до халабуди, вже буде запізно. Він залишив позаду старого доглядача маяка, котрий не міг витримати його темпу. Доїхавши до берега, Макс кинув велосипед і побіг до Роландової халабуди. Хлопець побачив вирвані з завіс двері й помітив на березі закляклу фігуру приятеля, котрий зачудовано дивися на корабель-привид, що розтинав хвилі. Макс подякував вишнім силам і побіг обійняти Роланда.

— З тобою все гаразд? — крикнув він проти вітру, що налітав на берег.

Роланд подивився на нього: в його очах застиг жах пораненої й нездатної втекти від переслідувача тварини. Макс побачив дитяче обличчя хлопчика, котрий стояв із камерою навпроти дзеркала, і відчув, як по його тілу пробіг морозець.

— Він забрав Алісію, — вимовив нарешті Роланд.

Макс знав: приятель не уявляє, що відбувається насправді, і розумів, що спроба пояснити йому все лише ускладнить справу.

— Хай там що, — проказав Макс, — тримайся від нього подалі. Чуєш? Тримайся подалі від Каїна.

Роланд не звернув уваги на його слова й по пояс увійшов у воду. Макс метнувся за ним і спробував зупинити приятеля, але Роланд був дужчим за нього, легко вивільнився і, перш ніж поплисти, відштовхнув Макса.

— Стривай, — скрикнув Макс. — Ти не розумієш, що відбувається! Він шукає тебе!

— Я знаю, — відповів Роланд і, не давши Максові вимовити ні слова, кинувся в хвилі й, подолавши під водою кілька метрів, поплив у бік «Орфея». Розважлива половина Максової душі розпачливо волала, аби хлопець якнайшвидше повертався до халабуди й забився під ліжко, поки все минеться. Та, як завжди, Макс послухав другої половини й поплив за приятелем, певний, що цього разу не вернеться живим на землю.

Заховані в рукавичку довгі пальці Каїна зімкнулися, мов обценьки, на зап’ястку Алісії, й дівчина відчула, що чаклун тягне її по слизькій палубі «Орфея». Алісія щосили намагалася вирватися з його пазурів. Каїн обернувся й, без жодних зусиль піднявши її в повітря, наблизив своє лице до обличчя Алісії так, що між ними залишалося всього лише кілька сантиметрів, і дівчина побачила, як збільшуються та змінюють колір із синього на золотавий зіниці його палаючих люттю очей.

— Я не повторюватиму двічі,— пригрозив чаклун безживним металевим голосом. — Не смикайся, бо пошкодуєш. Зрозуміла?

Чаклун боляче стиснув руку Алісії своїми пальцями, й дівчина перелякалася, що Каїн, мов суху глину, перетре на порох кістки у неї на зап’ястку. Вона збагнула, що чинити опір марно, й нервово хитнула головою. Каїн послабив хватку й посміхнувся. В його посмішці не було ні співчуття, ні милосердя, лише лють. Чаклун відпустив Алісію, й вона знову впала на палубу, вдарившись чолом об метал. Торкнувшись власної шкіри, вона відчула, як болить рана від падіння. Не давши дівчині ні хвилини перепочинку, Каїн знову схопив її за забиту руку й потягнув углиб корабля.

— Підведись, — наказав чаклун, підштовхуючи її, поки вони рухалися переходом, що тягнувся від капітанського містка «Орфея» до кают на палубі.

Перебірки тут були почорнілі та вкриті іржею і клейким шаром темних водоростей. Днище «Орфея» сантиметрів на двадцять було залите багнистою рідиною, від якої йшли нудотні випари. Різний мотлох плавав тут, через сильну хитавицю перекидаючись то в той, то в той бік. Схопивши Алісію за волосся, доктор Каїн прочинив двері однієї з кают. Хмара газів і гнильна вода, що накопичилася тут за двадцять п’ять років, наповнили повітря смородом. Алісія затамувала подих. Чаклун боляче смикнув її за волосся й протягнув до дверей каюти.

— Найкращий номер на кораблі, люба. Капітанська каюта для моєї почесної гості. І приємне товариство.

Каїн брутально заштовхав дівчину до каюти й зачинив двері. Алісія впала навколішки й помацала стіну позаду себе, шукаючи, на що б зіпертися. В каюті було темно, лише крізь вузький ілюмінатор, порослий за довгі роки перебування під водою товстим напівпрозорим шаром водоростей і напіврозкладених органічних речовин, пробивалося трохи світла. Буря весь час підкидала корабель, штовхаючи дівчину до стіни каюти. Вчепившись у якісь заржавілі труби, Алісія вдивлялася в темряву, намагаючись не думати про сморід, яким було просякнуте приміщення. За кілька хвилин її очі звикли до мороку, і вона змогла обдивитися в’язницю, яку приготував їй Каїн. Судячи з усього, звідси не було іншого виходу, ніж через двері, які чаклун замкнув перед тим, як піти. Алісія розпачливо шукала металевий прут або інший предмет, яким можна було б спробувати виламати двері, однак нічого не траплялося. Її руки обмацували пітьму в пошуках знаряддя, яке б дозволило вибратися звідси, і раптом наштовхнулися на якусь притулену до стіни річ. Алісія відсахнулася, пойнята жахом. Невпізнанні рештки капітана «Орфея» впали їй до ніг, і Алісія зрозуміла, що мав на увазі Каїн, говорячи про приємне товариство. Доля була не на боці старого летючого голландця. Гуркіт моря й негода заглушили зойки Алісії.