Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 67)

– Йому так до вподоби ваш стиль?

– Я гадаю, він купляє їх із жалощів. Він великодушна людина, принаймні як на банкіра.

– А може, у нього нечиста совість?

– Не в нього одного. У цій країні людей із нечистою совістю хоч греблю гати.

– Натякаєте на мене?

Далмау пробубонів щось собі під ніс і взявся складати мольберт.

– Уже йдете? А я гадав, що ви могли б розповісти мені дещо про сеньйора Санчіса.

– Слухайте-но, якщо хочете, я поверну вам гроші. А картину можете лишити собі. Повісите в котрійсь із катівень у комісаріаті.

– Ви заробили ці гроші. Вони ваші.

Художник завагався.

– Що вам треба від Санчіса? – запитав він.

– Нічого. Лише цікавлюся.

– Це саме казав і ваш колега. Усі ви одним миром мазані.

– Мій колега?

– Еге ж. Тільки не треба вдавати, ніби не розумієте, про що йде мова.

– Опишіть мені його. Може, у мене знайдеться для вас ще купюра, якщо ви мені допоможете.

– Нема що описувати. Такий самий душогуб, як і ви. Тільки в того ще пика була порізана.

– Він не сказав, як його звати?

– Так близько ми не знайомилися.

– І коли це сталося?

– Два чи три тижні тому.

– Тут?

– Атож, тут. На моєму робочому місці. Мені можна вже йти?

– Вам немає чого мене боятися, маестро.

– А я й не боюся. Вашого брата я вже перебоявся. Однак волію дихати іншим повітрям, якщо не заперечуєте.

– Ви були за ґратами?

Художник стиха зневажливо реготнув.

– Модело?

– Монтжуїк. Із тридцять дев’ятого по сорок третій. Ви всі нічого вже не зможете мені зробити такого, чого б зі мною не робили.

Варґас дістав гаманець, маючи намір видати другу частину плати, однак художник відштовхнув його руку. Відтак вийняв гроші, які йому Варґас вручив раніше, й кинув їх на тротуар. Після цього взяв складений мольберт і свою валізу з малярським приладдям і пішов геть, кульгаючи. Варґас спостерігав за художником, аж доки той не зник угорі проспекту Ґрасія. Потім опустився, щоб підібрати гроші з тротуару й рушив у протилежному напрямку з картиною під пахвою.

Іґнасіо Санчіс стояв коло вікна в залі для зібрань і спостерігав, як поліціянт розмовляє з акварелістом на вулиці. За кілька хвилин поліціянт рушив у напрямку до площі Каталонії, несучи під пахвою щось, схоже на картину, яку, либонь, придбав. Санчіс зачекав, доки він зникне серед натовпу, потім вийшов у коридор і попрямував до приймальні.

– Я вийду на кілька хвилин, Маріє Луїсо. Якщо зателефонує Лорка з мадридського офісу, з’єднай його з Хуанхо.

– Гаразд, сеньйоре Санчіс.

Директор не чекав на ліфт. Він спустився сходами, вийшов на вулицю й, відчувши холодний доторк вітерцю, усвідомив, що його чоло вкрите потом. Санчіс зайшов до кафе, що розміщувалося біля радіостанції «Барселона», на вулиці Каспе, і замовив собі кортадо [82]. Доки готували напій, він підійшов до телефона в глибині приміщення й набрав номер із пам’яті.

– Бріанс слухає, – відповів голос у слухавці.

– Поліціянт, який назвався Варґасом, щойно навідувався до мене.

Запала тривала мовчанка.

– Ти дзвониш зі свого кабінету? – запитав Бріанс.

– Звісно, що ні, – відказав Санчіс.

– До мене також приходили сьогодні вранці. Чоловік і дівчина. Стверджували, ніби мають Маташа на продаж.

– Ти знаєш, хто вони?

– Чоловік вочевидь із поліції. Дівчина мені геть не сподобалася. Щойно вони пішли, я зробив так, як ти казав. Зателефонував за номером, який ти мені дав, і відразу поклав слухавку, щоб дати знак Морґадо й зустрітися з ним, де завжди. Ми бачилися менше ніж годину тому. Я гадав, що він тебе вже попередив.

– Завадили непередбачені обставини. Йому довелося повернутися додому, – відказав Санчіс.

– Про що запитував поліціянт?

– Хотів знати про Морґадо. Молов бозна-яку нісенітницю про аварію. Мабуть, вони простежили за тобою.

Санчіс почув, як адвокат зітхнув.

– Як гадаєш, вони мають список?

– Не знаю. Але нам не можна ризикувати.

– Що мені робити? – запитав Бріанс.

– Не зустрічайся більше з Морґадо й не дзвони до нових вказівок. Якщо потрібно буде, я сам зв’яжуся з тобою. Повертайся до свого кабінету й працюй, наче нічого не сталося, – наказав Санчіс. – Бувши тобою, я на якийсь час зникнув би з міста.

Банкір повісив слухавку і, блідий, пройшов повз барну стійку.

– Агов, начальнику! Ваше кортадо, – гукнув його офіціант.

Санчіс поглянув на нього, наче не розуміючи, що тут узагалі робить, і вийшов із кафе.

25

Маурісіо Вальс бачив занадто багато смертей, щоб вірити, ніби далі щось є. Міністр відживає, повертаючись із чистилища антибіотиків, наркотичних ліків і безпросвітних кошмарів. Він розплющує очі, бачить убозтво своєї камери й відчуває, що одяг, який був на ньому, кудись зник. Вальс голий, загорнутий у покривало. Він підносить до обличчя руку, якої вже нема, і бачить перед собою припечену смолою куксу. Міністр довго розглядає цурпалок, наче не може зрозуміти, кому належить це тіло, в якому він прокинувся. Помалу-помалу вертається пам’ять, образи і звуки по краплині просякають у його свідомість. Невдовзі він пригадує все – все, окрім болю. «Може, Бог справді існує, – думає Вальс, – і зрештою Він таки змилосердився наді мною».

– Чого ти смієшся? – запитує його голос.

Жінка, яку Вальс, марячи, узяв був за янгола, дивиться на нього крізь ґрати. У погляді її немає ні співчуття, ні будь-якої іншої емоції.

– Чому мені не дають померти?

– Смерть – занадто м’яка кара для тебе.

Вальс киває. Він не певен, із ким розмовляє, але щось у цій жінці видається йому дуже знайомим.

– Де Мартін? Чому він не приходить?

Жінка дивиться на нього, в очах її зневага і смуток.

– Давид Мартін чекає на тебе.

– Де?

– У пеклі.