Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 66)

Санчіс, почувши таку розповідь, прибрав скрушного виразу обличчя, хоча вочевидь відчував полегшення, що ні його автомобіль, ні водій не пов’язані з нещасливим випадком.

– Який жах! Хтось загинув?

– На жаль, так. Літня пані померла дорогою до Клінічної лікарні.

– Мені страшенно шкода. Якщо я чимось можу допомогти, то я, звичайно…

– Досить буде поговорити з вашим водієм, Валентином.

– Так, ясна річ.

– Ви не знаєте, чи сеньйор Морґадо возив вашу дружину ще кудись після візиту до лікаря?

– Напевне не знаю. Гадаю, що ні. Вікторія вчора згадувала, що сьогодні опівдні вона приймає вдома гостей… Можливо, Валентин їздив із якимись дорученнями. Часом він розвозить документи або ділові листи, якщо я чи моя дружина не потребуємо його вранці.

Варґас дістав візитівку й простягнув її Санчісові.

– Чи не були б ви такі ласкаві переказати сеньйорові Морґадо, щоб він зв’язався зі мною якомога скоріше?

– Не турбуйтеся. Я негайно накажу його розшукати й повідомити про все.

– Хтозна, чи він зможе нам допомогти, але мусимо виконати всі формальності.

– Звісно.

– І ще одне. Сеньйор Морґадо часом не має якоїсь характерної фізичної прикмети?

Санчіс кивнув.

– Авжеж має. Під час війни Валентин зазнав поранення. Частину його обличчя понівечено вибухом міни.

– Він давно у вас на службі?

– Щонайменше років десять. Валентин працював ще на сім’ю моєї дружини, йому тут всі довіряють. Я можу поручитися за цього чоловіка.

– Один зі свідків згадував щось про маску, яка затуляє половину обличчя. Може таке бути? Я просто хочу пересвідчитися, щоб не сталося помилки.

– Саме так і є. Валентин носить протез, який затуляє йому нижню щелепу й ліве око.

– Не смію більше забирати ваш час, сеньйоре Санчіс. Красно дякую за допомогу. Вибачте, що перервав вашу нараду.

– Нічого страшного. Не переймайтеся. Це обов’язок і честь для всіх іспанців співпрацювати з правоохоронними органами нашої держави.

Санчіс проводив поліціянта до виходу, коли вони пройшли перед різьбленими дерев’яними дверима, за якими виднілася приголомшлива книгозбірня з виглядом на проспект Ґрасія.

Варґас затримався на мить і зазирнув усередину. Бібліотека простягнулася музейною галереєю, що займала, либонь, усе бічне крило будівлі. Підлога й стеля були обшиті дерев’яною шалівкою, такою виґлянсованою, аж блискучою: здавалося, стоси книжок відображаються нескінченною послідовністю в двох дзеркалах, одне навпроти другого.

– Вражає, – промовив Варґас. – Ви колекціонер?

– Трішки, – відказав Санчіс. – Більша частина колекції походить із фонду Убача, однак мушу зізнатися, що книжки – це моя пристрасть і мій прихисток від світу фінансів.

– Цілком розумію. Я, у своєму скромнішому масштабі, роблю те саме, – відказав Варґас. – Мій коник – це пошук рідкісних та унікальних екземплярів. Дружина каже, що це в мене професійне.

Санчіс кивнув, зберігаючи ввічливий і терплячий вираз на обличчі, хоча очі його виказували, що розмова вже дещо надокучає директорові і він хотів би якомога швидше здихатися поліціянта.

– Ви цікавитеся рідкісними книжками, сеньйоре Санчіс?

– Більшість колекції – це тексти XVIII і XIX століть, іспанські, французькі та італійські, хоча також маємо тут прекрасну добірку німецької літератури й філософії та англійської поезії, – пояснив директор. – Гадаю, що в певних колах це стане за неабияку рідкість.

Санчіс делікатно, однак твердо взяв поліціянта попід руку і знову повів коридором до виходу.

– Я вам заздрю, сеньйоре Санчіс. Якби ж то мені… Мої ресурси обмежені, тому доводиться вдовольнятися скромнішими примірниками.

– Скромних книжок немає, є лише погорда невігласів.

– Авжеж. Щось подібне я сказав одному книгареві, що спеціалізується на вживаних книжках. Я попросив його розшукати для мене серію творів одного забутого автора. Може, ви навіть знаєте його. Маташ. Віктор Маташ.

Санчіс незворушно витримав його погляд і повільно похитав головою.

– Мені шкода, але я про такого ніколи не чув.

– Усі мені це кажуть. Чоловік присвячує все своє життя письменству, а мине кілька років, і ніхто вже не може пригадати його слів…

– Література – жорстока коханка, що легко забуває про тебе, – відказав Санчіс, відчиняючи двері на сходовий майданчик.

– Як і справедливість. На щастя, завжди є хтось на кшталт нас із вами, хто може освіжити пам’ять їм обом.

– Таким є життя, що передчасно забуває про всіх нас. Отож, якщо більше немає нічого, що я міг би для вас зробити…

– Ні, ще раз дуже дякую за вашу допомогу, сеньйоре Санчіс.

24

Вийшовши з будинку, Варґас помітив художника-аквареліста, який, збираючи вже своє начиння, курив люльку, гідну справжнього морського вовка. Поліціянт усміхнувся йому здалеку й підійшов.

– Овва, та це ж сам комісар Меґре! – вигукнув митець.

– Моє прізвище Варґас.

– Далмау, – відрекомендувався художник.

– Як справи, маестро Далмау? Уже закінчили вашу роботу?

– Роботу ніколи не вдасться закінчити. Штука полягає в тому, щоб угадати момент, коли треба лишити її незакінченою. Вона вам ще досі цікава?

Художник відгорнув ряднину, якою прикрив був полотно, і показав поліціянтові акварель.

– Здається, неначе це чийсь сон, – промовив Варґас.

– Якщо маєте бажання, цей сон стане вашим за десять дуро [81].

Поліціянт дістав гаманець. Очі художника засвітилися, немов жарини в його люльці. Варґас дістав стопесетову банкноту.

– Цього забагато.

Варґас похитав головою.

– Вважайте, що сьогодні я ваш меценат.

Художник узявся загортати картину в крафт-папір і перев’язувати мотузком.

– Вам цього вистачає на прожиття? – запитав Варґас.

– Поштові листівки з фотографіями неабияк мені нашкодили, однак ще досі лишаються люди зі смаком.

– Такі, як сеньйор Санчіс?

Художник підняв брову й підозріливо глянув на поліціянта.

– Щось це недобре тхне. Зараз ви, либонь, мене в щось уплутаєте.

– Давно вже Санчіс купляє у вас картини?

– Кілька років.

– І багато ви йому продали?

– Достатньо.