Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 65)
Варґас натиснув кнопку дзвоника. Пролунало дзеленчання, за короткий час двері відчинилися, і на порозі розкішної приймальні з’явилася вбрана в діловий костюм секретарка з витонченою фігурою. У деяких фірмах навмисно намагаються приголомшити пишнотою ще з перших кроків.
– Доброго дня, – привітався Варґас офіційним тоном, демонструючи своє посвідчення. – Моє прізвище Варґас, я з Головного управління поліції. Я хотів би поговорити з вашим начальством.
Секретарка оглянула його здивованим поглядом. Мабуть, зустрічі, що зазвичай відбувалися в цьому кабінеті, були значно вищого рівня.
– Ви маєте на увазі сеньйора Санчíса?
Варґас обмежився тим, що лише кивнув у відповідь, і пройшов до приймальні, стіни якої були оббиті блакитним оксамитом і завішані акварелями з майстерно зображеними на них знаковими для Барселони будівлями. Варґас стримав усміх, впізнавши стиль художника з рогу вулиці.
– А можна дізнатися, у чому річ, пане поліціянте? – поцікавилася секретарка за його спиною.
– Капітане, – виправив її Варґас, не обертаючись.
Секретарка кахикнула й, не діставши відповіді, зітхнула.
– Сеньйор Санчіс зараз на нараді. Якщо хочете…
Варґас обернувся й холодно подивився на неї.
– Я негайно його повідомлю, капітане.
Поліціянт кивнув без надмірного ентузіазму. Секретарка поквапилася зникнути в пошуках підмоги. Почулося швидке торохтіння приглушених голосів, скрегіт дверей, що відчиняються й зачиняються, і кроки підбігцем у коридорах установи. За хвилину секретарка повернулася, цього разу з приязною усмішкою на обличчі, і запросила Варґаса проходити всередину.
– Якщо ви не заперечуєте, пан директор прийме вас у залі для засідань.
Варґас пішов за секретаркою довгим коридором, минаючи пишно обставлені кабінети, в яких із урочистим виглядом експертів-комісіонерів працювали над своїми справами вичепурені адвокати в класичних костюмах-трійках. Розкішні статуї, картини й килими траплялися їм на шляху, який привів до просторої зали із заскленим балконом, з якого можна було милуватися проспектом Ґрасія з висоти пташиного польоту. Посередині оточений кріслами, шафами-вітринами й обрамленнями зі шляхетних сортів деревини розміщувався показний стіл для засідань.
– Сеньйор Санчіс буде за хвилинку. Чи можу я тим часом вам щось запропонувати? Може, кави?
Варґас похитав головою. Секретарка щезла так поквапно, як тільки могла, лишивши його самого.
Поліціянт оцінювальним поглядом роззирнувся довкола. Офіс «Метробарни» пахнув – ба навіть смердів – грошвою. Вартість самого лише килима під ногами, либонь, з надлишком перевищувала Варґасову платню за кілька років. Він обійшов довкола столу для засідань, гладячи пальцями поверхню з лакованого дубу й убираючи пахощі розкоші й помпезності, якими дихало це місце. Увесь антураж справляв те особливе гнітюче враження, що характерне для установ, пов’язаних із грошовою алхімією, і постійно нагадував відвідувачеві, що, хоча він і гадає, нібито перебуває всередині, насправді завжди буде зовні, по той бік умовного вікна.
Зала була завішена численними портретами будь-якого розміру. Найбільше було фотографій, але висіли там також і картини, писані олією, і начерки вугіллям, на яких стояли підписи найвідоміших за останні десятиліття придворних портретистів. Варґас перебігся очима по малюнках і світлинах. На всіх було зображено одну й ту саму особу: чоловіка з посрібленим сивиною волоссям і аристократичним виразом обличчя, що зі спокійною усмішкою дивився холодними очима чи то в об’єктив камери, чи то на мольберт. Головний герой усіх цих портретів, вочевидь, володів мистецтвом позувати й вибирати собі правильне товариство. Варґас нахилився, щоб придивитися зблизька до світлини, на якій чоловік із крижаним поглядом перебував у компанії достойників у мисливському одязі, що всміхалися, як найліпші у світі друзі, довкола ще не старого генерала Франко. Поліціянт уважно пригледівся до кожної присутньої на фото особи й зупинився на одному з учасників полювання. Той стояв у другому ряді й усміхався так завзято, наче щосили намагався звернути на себе увагу.
– Вальс, – пробурмотів поліціянт.
Варґас почув, як за його спиною відчинилися двері й, обернувшись, побачив чоловіка середніх літ, стрункого, аж ледве не худорлявого, із рідким жмутиком світлявого волосся на голові, такого делікатного, наче в немовляти. Одягнутий він був у костюм із шерсті альпаки бездоганного крою, який пасував до його сірих очей, стриманих і проникливих. Чоловік приязно всміхнувся й простягнув Варґасові руку.
– Доброго дня. Я Іґнасіо Санчіс, головний директор цієї фірми. Зі слів Марії Луїси я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною. Вибачте, що змусив вас чекати. Ми зараз готуємося до щорічних зборів акціонерів і трохи забігалися. Чим я можу вам допомогти, капітане?
Від Санчіса віяло виробленою привітністю й професіоналізмом вищого ґатунку. Його погляд випромінював теплоту й авторитет, водночас оцінюючи Варґаса до найменших дрібниць. Поліціянт не мав ані найменшого сумніву, що Санчіс знав, яка марка його черевиків і скільки років його поношеному костюму, раніше, ніж закінчив вітатися.
– Це обличчя мені видається знайомим, – промовив поліціянт, вказавши на одну з картин, що висіли в залі.
– Це дон Міґель Анхель Убач, – пояснив Санчіс, вибачливо всміхаючись на таке чи то невігластво, чи то наївність розмовника. – Наш засновник.
– Той, що з банку «Убач»? – перепитав Варґас. – Пороховий Банкір?
Санчіс відповів тактовною напівусмішкою, однак очі його похолоднішали.
– Донові Міґелю Анхелю ніколи не подобалося це прізвисько, зовсім несправедливе щодо нього.
– Подейкують, що його вигадав сам генералісимус за ті послуги, які йому надавав ваш засновник, – сказав Варґас.
– Боюся, що це не так, – заперечив Санчіс. – Це прізвисько донові Міґелю Анхелю приклала під час війни червона преса. Банк «Убач», разом з іншими організаціями, допомагав фінансувати кампанію національного визволення. Це був великий чоловік, якому Іспанія багато винна.
– І який, без сумніву, повернув собі все з лишком… – пробурмотів Варґас.
Санчіс пропустив його слова повз вуха, не зменшивши ані на грам своєї привітності.
– А який стосунок дон Міґель Анхель має до цієї компанії? – зажадав знати Варґас.
Санчіс прочистив горло й заходився терпляче пояснювати:
– Після смерті дона Міґеля Анхеля у 1948 році банк «Убач» розпався на три компанії. Однією з них був Іпотечний та промисловий банк Каталонії, який ось уже як вісім років тому було поглинуто Іспаноамериканським кредитним банком. «Метробарна» була створена в ті часи для управління нерухомістю, яка була на балансі банку.
Санчіс розповідав так, немовби промовляв ці слова вже багато разів раніше, упевнено й відсторонено, як гід у музеї, що інструктує групу туристів, тим часом крайока позираючи на годинник.
– Одначе я переконаний, що історія нашої компанії не становить для вас значної цікавості, – зрештою мовив директор. – То чим я можу вам допомогти, капітане?
– Це дрібниця, сеньйоре Санчіс, можливо, зовсім неважлива, але ж ви знаєте, що цього вимагає рутина нашої роботи. Мусимо все перевірити.
– Ясна річ. Я вас слухаю.
Варґас дістав нотатника й удав, ніби переглядає записи.
– Чи можете ви підтвердити, що автомобіль із номерним знаком B-74325 належить компанії «Метробарна»?
Санчіс спантеличено глянув на нього.
– По правді кажучи, я не знаю… Треба запитати…
– Як я розумію, компанія володіє цілим парком автівок. Чи я помиляюся?
– Ні, ви маєте рацію. У нас чотири чи п’ять машин, якщо…
– Серед них є «мерседес-бенц»? Чорний? Модель, випущена років п’ятнадцять-двадцять тому?
Обличчям Санчіса промайнула тінь занепокоєння.
– Так… Це машина, яку водить Валентин. Щось сталося?
– Валентин?
– Валентин Морґадо, водій, що працює в нашій фірмі.
– Ваш особистий?
– Так. Уже багато років… А можна дізнатися, що…
– Сеньйор Морґадо зараз в офісі?
– Думаю, що ні. Сьогодні рано-вранці він мав завезти Вікторію до лікаря…
– Вікторію?
– Вікторія – це моя дружина.
– А дівоче прізвище вашої дружини…
– Убач. Вікторія Убач.
Варґас звів брови на знак здивування. Санчіс, дещо роздратований, кивнув.
– Так, донька дона Міґеля Анхеля.
Поліціянт підморгнув йому, немовби прагнучи показати, що захоплюється шлюбом з розрахунку, який підніс Санчіса на вершину компанії.
– Капітане, я прошу вас пояснити мені, у чому річ…
Варґас приязно й невимушено всміхнувся.
– Як я вже сказав, нічого важливого. Ми розслідуємо наїзд на пішохода, що стався сьогодні вранці на вулиці Бальмес. Підозрюваний утік з місця пригоди в машині. Не турбуйтеся, не у вашій. Однак двоє свідків повідомили, що бачили автівку винуватця трагедії припаркованою на перехресті поряд із автомобілем, опис і номер якого збігаються з описом і номером чорного «мерседеса», який водить…
– Валентин.
– Саме так. Власне кажучи, обидва свідки заявили, що в момент наїзду водій «мерседеса» був у машині. Тому ми й прагнемо його розшукати, сподіваючись, що, можливо, він розповість щось, що допоможе нам ідентифікувати водія, який утік…