Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 68)

– Я не вірю в пекло.

– Ти повіриш. Скоро.

Жінка відступає в пітьму й починає підійматися сходами.

– Зачекай. Не йди. Будь ласка.

Вона зупиняється.

– Не йди. Не лишай мене тут самого.

– Там лежить чистий одяг. Одягнися, – каже жінка, перш ніж зникнути нагорі сходів.

Вальс бачить, як двері зачиняються. У кутку камери, в сумці, він знаходить одяг. Це старі лахи, завеликі на нього, однак відносно чисті, хоч і пахнуть затхлістю. Вальс скидає покривало й у півмороці оглядає своє голе тіло. Він може перерахувати кістки й сухожилки там, де раніше був шар жиру завтовшки в палець. Вальс одягається. Вдягатися, маючи лише одну руку, непросто, як непросто й застібати штани чи сорочку лише п’ятьма пальцями. Найбільше Вальс вдячний за шкарпетки й черевики, завдяки їм його ноги тепер не будуть мерзнути на холодній підлозі. На споді сумки лежить ще щось. Книжка. Він одразу впізнає чорну шкіряну обкладинку й витиснене яскраво-червоним кольором на ній зображення гвинтових сходів. Вальс кладе книжку на коліна й розгортає її.

Вальс гортає сторінки, аж доки не зупиняється на першому малюнку, що зображує кістяк старого зруйнованого театру. На сцені стоїть дівчинка в білому, із вразливим поглядом. Навіть при світлі свічки він упізнає її.

– Аріадна… – шепоче Вальс.

Він заплющує очі й хапається рукою за ґрати.

Можливо, пекло таки існує.

26

Оксамитове сонце розмальовувало вулиці, надавши їм невинного вигляду. Алісія прогулювалася серед натовпу людей, що заполонили середмістя, і розмірковувала над сценою, яку прочитала на одній з останніх сторінок «Аріадни і Багряного Князя». У цьому епізоді Аріадна перед брамою міста мертвих, величезного некрополя на півдні Барселони, зустрічає мандрівного торговця масками й зів’ялими квітами. Туди її привіз примарний трамвай без кондуктора й пасажирів, лише з табличкою над вітровим склом, на якій було написано:

Торговець був сліпий, але почув кроки Аріадни й запитав дівчинку, чи не бажає вона придбати маску. Маски, якими він торгує у своєму фургончику, пояснив продавець, виготовлено з решток проклятих душ, які пробувають на цвинтарі. Вони слугують для того, щоб обдурити свій фатум і прожити, можливо, ще один день. Аріадна зізнається йому, що не знає своєї долі й гадає, що загубила її, коли впала до цієї примарної Барселони під владою Багряного Князя. Продавець масок усміхається й відповідає їй так:

«Більшість смертних ніколи так і не дізнаю`ться своєї справжньої долі; вона лише налітає на нас, наче потяг, що мчить на повному ходу. А коли ми підводимо голову, то бачимо, що вона вже далеко попереду і що вже запізно: решту шляху нам доводиться долати узбіччям, що його деякі фантазери називають “досвідом”. Надія – це лише віра в те, що ця мить іще не настала, що нам вдасться побачити нашу справжню долю, коли вона наблизиться, і застрибнути в цей потяг, перш ніж можливість бути самим собою щезне навіки й ми змушені будемо жити в порожнечі, жалкуючи за тим, що мало бути, але чого ніколи не сталося».

Алісія пам’ятала ці слова так, наче мала їх витатуйовані на шкірі. Ніщо так не вражає і так не лякає, як те, що ти вже знаєш. Того дня, опівдні, узявшись за ручку дверей старої книгарні «Семпере і сини», Алісія відчула доторк цього життя, яке вона мала б прожити, і замислилася, чи вже не занадто пізно.

Крамниця зустріла її дзенькотом вхідного дзвіночка, пахощами книжок, які точили тисячі сторінок, чекаючи на свій шанс, і паволокою імлистого сяйва, завдяки якій усе довкола здавалося сном. Усе, як Алісія пам’ятала: починаючи від нескінченних поличок зі світлого дерева й закінчуючи найменшою порошинкою, спійманою променями світла, що лилося крізь вітрину. Усе, крім неї самої.

Алісія пройшла до книгарні, немовби повертаючись до втраченого спогаду. На мить вона подумала, що це місце могло би стати її долею, якби не війна, яка позбавила Алісію всього, що вона мала, яка скалічила її і покинула саму на вулицях проклятого міста. Війна, яка зрештою зробила з неї ще одну маріонетку, від ролі якої – Алісія знала це – їй ніколи не вдасться звільнитися. Цей міраж, що постав у чотирьох стінах книгарні «Семпере й сини», усвідомила дівчина, це й було те життя, яке вкрали у неї.

Дитячий погляд вихопив її із задуми. Хлопчик, що мав не більше двох-трьох років, сидів у невеличкому білому дерев’яному манежі поряд із прилавком. Дитя, увінчане кущиком білявого волосся, такого тоненького й блискучого, що видавалося ажурним плетивом, зіп’ялося на ноги, вчепившись за бортик і підтягнувшись, і тепер пильно роздивлялося дівчину, немов якусь дивоглядну істоту. Алісія не стрималася, і губи її розійшлися в одній із тих щирих усмішок, якими людина всміхається, навіть не усвідомлюючи цього. Малюк, бавлячись гумовим крокодилом, здавалося, оцінював вираз обличчя незнайомки. Відтак, виконавши складний акробатичний трюк, він запустив свою іграшку в повітря, що, описавши параболу, впала дівчині до ніг. Алісія нахилилася, щоб підійняти крокодила, коли почула її голос.

– Хуліане! На Бога! Як ти себе поводиш…

Алісія почула кроки, що обходили прилавок, і, випроставшись, опинилася лицем до лиця з нею. Беатріс. Зблизька вона виявилася такою самою вродливою, як і в доповідях недоумкуватих нишпорок, що несподівано спромоглися напрочуд вдало її описати. Беатріс передчасно торкнулася та благословенна жіночість, притаманна матерям, яким ще не виповнилося двадцяти років, але які вже мають погляд людини вдвічі старшої, гострий і допитливий. Ніхто не здатен прочитати жінки так добре, як інша жінка, і протягом тої короткої миті, коли Алісія передавала іграшку маленького Хуліана, руки їхні торкнулися, очі також зустрілися й кожна відчула, ніби бачить своє відображення у дзеркалі часу.

Алісія дивилася на цю Беа й думала, що в іншому житті цілком могла би бути безтурботною, як янголятко, панночкою, об’єктом зітхань усіх довколишніх чоловіків, живим прикладом бездоганної дружини, що наче зійшла з рекламних плакатів модного одягу. Беа без задньої думки своєю чергою споглядала цю незнайомку, що видавалася темним відображенням її самої, тою Беа, якою вона ніколи б не змогла, чи то пак ніколи б не наважилася стати.

– Перепрошую за Хуліана, – промовила вона. – Він гадає, що всім у світі повинні подобатися крокодили так само, як йому. Ні, щоб любити цуценят чи ведмедиків, як інші дітлахи, чи…

– Це ознака доброго смаку, – сказала Алісія. – Усім іншим дітлахам подобається лише всіляка банальщина, еге ж?

Малюк енергійно закивав головою, неначе нарешті зустрів єдину рідну душу в усьому Всесвіті. Беа насупила чоло. Ця жінка скидалася на тих стилізованих лихих аж до нутра кісток відьом із тих оповідань, що так подобалися Хуліанові. Вона, либонь, неабияк припала до вподоби її синові, бо той потягнувся до незнайомки, мовби просячись на руки.

– Здається, ви завоювали його серце, – зауважила Беа. – Хуліан не піде до будь-кого…

Алісія безпорадно поглянула на хлопчика. Вона ніколи у своєму житті не тримала на руках дитини. І навіть не уявляла, як це робиться. Беа, либонь, відчула її замішання, тому що взяла Хуліана до себе на руки.

– У вас немає дітей? – запитала вона.

Алісія похитала головою.

«Либонь, вона їх їсть», – у нападі злостивості подумала Беа. Син далі причаровано дивився на незнайомку.

– Його звати Хуліаном?

– Так.

Алісія підійшла й нахилилася так, що її лице опинилося на рівні хлопчикової голівки. Хуліан радісно всміхнувся. Беа, здивована реакцією сина, дозволила йому простягнути руку до обличчя цієї незнайомки й торкнутися її щоки й губ. Беа здалося, що від цього лагідного доторку в очах жінки забриніли сльози. А може, це була лише гра світла. Жінка рвучко відсахнулася й відвернула обличчя.

Одягнута вона була вишукано і, наскільки Беа могла визначити, неабияк дорого. Це було те вбрання, подивитися на яке іноді зупиняєшся перед вітринами найвиборніших барселонських крамниць, а потім, наче вві сні, відходиш і йдеш геть. Незнайомка мала точену талію і дещо награний вираз обличчя. Губи її були нафарбовані так яскраво, як Беа ніколи не наважувалася фарбуватися для виходу в люди, лише іноді, тільки для Даніеля, коли той підпоював її мускатним вином і просив влаштувати те, що він називав «показом мод».

– Мені подобаються ваші черевички, – промовила Беа.

Незнайомка знову обернулася до неї і всміхнулась, зблиснувши білими зубами поміж яскраво-червоних губ. Хуліан незграбно плескав у долоньки, усім своїм виглядом показуючи, що йому подобається геть усе, від несказанно дорогих черевичків аж до оксамитових очей, що, здавалося, гіпнотизували, наче зміїні.

– Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

– Навіть не знаю. Мені довелося під час переїзду лишити майже всі свої книжки, і тепер, повернувшись до Барселони, я почуваюся наче жертва кораблетрощі.

– Ви тутешня?

– Так, але кілька років жила в іншому місті.

– У Парижі?

– Парижі? Ні.

– Я так подумала через ваше вбрання. І через вигляд. Ви маєте вигляд справжньої парижанки.

Алісія глянула на малюка, який далі, немов приворожений, не відводив від неї очей, і кивнула, неначе здогадку про її паризьке походження висловив Хуліан, а не його мати.

– Ви знаєте Париж?

– Ні. Хіба що з книжок. Але наступного року ми поїдемо туди святкувати річницю весілля.