Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 69)
– Оце я розумію чоловік.
– О, він про це ще нічого не знає.
Беа нервово засміялася. Щось у погляді цієї жінки розв’язувало їй язика.
Алісія по-змовницьки їй підморгнула.
– Ще краще. Деякі справи надто важливі, щоб лишати їх на чоловіків.
– Ви вперше в нашій книгарні? – запитала Беа, прагнучи змінити тему.
– Ні. Власне кажучи, дитиною я часто сюди приходила разом із батьками. Тут мама купила мені мою першу книжку… Відтоді спливло вже багато років. Це було ще до війни. Але я дуже добре все пам’ятаю і подумала собі, що це місце найкраще підходить для того, щоб почати відновлювати свою втрачену бібліотеку.
Беа залоскотало передчуття майбутнього заробітку, на який натякнула покупчиня. Вони переживали тривалу посуху в продажах, і слова ці звучали для неї небесною музикою.
– Тут у нас ви знайдете все, що вам до вподоби, а що не знайдете, ми зможемо роздобути за кілька годин, щонайбільше днів.
– Тішуся це чути. Ви власниця?
– Я Беа. Це книгарня мого свекра, але ми тут усією родиною…
– Ви працюєте разом із чоловіком? От пощастило…
– Не впевнена, що він такої самої думки, – пожартувала Беа. – Ви одружена?
– Ні.
Беа сковтнула слину. Знову вона розпустила язика. Уже вдруге поставила ймовірній покупчині особисте запитання, що не стосується справи. Алісія прочитала стурбованість у її очах і всміхнулася.
– Не переймайтеся, Беа. Мене звати Алісія.
Покупчиня подала руку, і Беа її потиснула. Хуліан, користаючись нагодою, простягнув і своє рученя, щоб подивитися, що станеться. Алісія потиснула ручку і йому. Беа засміялася.
– Ви так добре ладнаєте з дітьми, що просто мусите надбати своїх.
Ледве слова ці злетіли з її губ, як дівчина прикусила собі язика.
«Беа, прошу тебе, заспокойся».
Жінка на ім’я Алісія, здавалося, не чула її, поринувши в споглядання полиць, заставлених книжками. Здійнявши руку, вона ледве не торкалася корінців, немовби прагнула погладити їх, але не наважувалася. Беа, користаючись із того, що покупчиня стала до неї спиною, ще раз ретельно оглянула жінку.
– До речі, на зібрання у нас є знижки…
– Можна я залишуся у вас жити? – запитала Алісія.
Беа засміялася знову, утім цього разу не надто щиро, і поглянула на сина, який вочевидь хоч зараз дав би ключі цій незнайомці.
– Стейнбек… – почула вона бурмотіння.
– У нас є нова збірка його оповідань. Щойно прибула…
Алісія взяла один із примірників, розгорнула його і прочитала кілька рядків навмання.
– Немовби читаєш музику з нот, – прошепотіла вона.
Беа вирішила, що покупчиня говорить сама до себе і що, поринувши в книжки, вона забула і про неї, і про малюка. Вона більше не турбувала Алісію, поки та роздивлялася по книгарні. Жінка час від часу брала з полички то одну книжку, то іншу і клала їх на прилавок, де за чверть години утворилася чималенька вежа.
– Ми також можемо влаштувати доставку додому…
– Не турбуйтеся, Беа. Сьогодні по обіді я пришлю когось по книжки. Але цю я заберу сама. Мене переконала ця ось наліпка, на якій написано: «Рекомендація від Ферміна. “Грона гніву”, авторства шельми Хуаніто Стейнбека, симфонія літер, помічна в тяжких випадках недоумства, а також для профілактики головного мозку від розумового закрепу, викликаного надмірною прихильністю до канонів офіційного легковір’я».
Беа закотила очі до стелі й відліпила записку від обкладинки.
– Пробачте, будь ласка. Ці наліпки з порадами – одна з останніх Фермінових вигадок. Я намагаюся їх знімати, перш ніж покупці побачать, але він далі ховає їх від мене…
Алісія засміялася. Сміх її був холодний, кришталевий.
– Цей Фермін – один із ваших працівників?
Беа кивнула.
– Щось на кшталт цього. Він себе іменує літературним дорадником і бібліографічним слідцем книгарні «Семпере й сини».
– Схоже, цікавий персонаж.
– Ви навіть не уявляєте, який цікавий. Дядько Фермін – це щось надзвичайне, правда, Хуліане?
Малюк щосили заплескав у долоні.
– Вони один одного варті, – пояснила Беа. – Навіть не знаю, у кого з них двох більше здорового глузду…
Беа заходилася списувати ціни книжок, вибраних покупчинею, до бухгалтерської книги. Алісія зауважила, що робила вона це з такою легкістю, яка не лишала сумнівів у тому, хто провадить обрахунки в цьому домі.
– Зі знижкою це вийде…
– Не треба знижки, будь ласка. Витрачати гроші на книжки – це задоволення, у якому я не хочу себе обмежувати.
– Ви впевнені?
– Ще б пак.
Алісія оплатила вартість покупки, яка мала вже підготована чекати, доки її заберуть по обіді.
– Вам дісталися справжні скарби, – промовила Беа.
– Сподіваюся, лише перші з довгого списку.
– Ви знаєте, де нас знайти.
Алісія знову простягнула їй руку, яку Беа потисла.
– Мені було дуже приємно. Я ще повернуся незабаром.
Беа задоволено кивнула, але подумала, що остання фраза прозвучала дещо як погроза.
– Вважайте нашу книгарню своїм домом. У нас тут ви знайдете все, що вам потрібно…
Алісія рукою послала поцілунок Хуліанові, який завмер, наче зачарований. Беа та її син обоє спостерігали, як покупчиня з котячою грацією натягає рукавички й прямує до виходу, вицокуючи гострими, наче стилети, підборами. Саме тоді, коли Алісія виходила, нагодився Даніель. Беа побачила, як її чоловік, ошелешений незнайомкою, притримав їй двері й розплився в усмішці, яка заслуговувала щонайменше на ляпас від дружини. Беа завела очі під лоба й зітхнула. Поруч із нею Хуліан агукав так, як це він робив зазвичай тоді, коли був чимось дуже захоплений: чи то розповіддю дядька Ферміна, чи то теплою ванною.
– Усі ви однакові, – пробурмотіла Беа.
Даніель зайшов до книгарні й наштовхнувся на погляд Беа, який пронизав його холодом.
– Хто це така була? – запитав він.
27
Алісія йшла не спиняючись аж до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Лише там, заховавшись серед натовпу, вона стала перед однією з вітрин Будинку Жорба й витерла сльози, що котилися по її обличчю. «Це моє життя». Дівчина поглянула на своє відображення у склі й відчула, як лють випалює її нутро.
– Дурепа, – промовила вона сама до себе.
Повертаючись додому, Алісія довірилася тому шляху, який був її улюбленим багато років тому, і за двадцять хвилин пройшла двадцять століть. Вона спустилася вулицею Пуерта-дель-Анхель до собору, далі заглибилася в плетиво вулиці Де-ла-Паха, що кружляла довкола залишків римського фортечного муру, і через єврейський квартал Ель-Каль спустилася до вулиці Авіньйон. Алісія завжди віддавала перевагу дорогам, які не потрібно було ділити ні з трамваями, ні з автомобілями. Тут, у серці старовинної Барселони, куди не вдалося проникнути машинам чи іншому транспорту, дівчині хотілося вірити, що час біжить по колу, і якщо не виходити з цього лабіринту вуличок, куди сонце не наважується зазирнути навіть одним оком, вона, можливо, ніколи не постаріє і зможе повернутися до днів, захованих у минулому, щоб знову відшукати шлях, з якого їй ніколи не слід було сходити. Може, її мить іще не минула. Може, їй ще лишається для чого жити далі.
До війни Алісія дівчинкою багато разів мандрувала цією самою дорогою на батькових чи материних руках. Вона пригадувала, як одного разу проходила разом із матір’ю повз вітрину книгарні Семпере й зупинилася на мить, щоб поглянути на хлопченя, яке дивилося на неї крізь скло нещасними очима. Може, то був Даніель? Вона пригадувала той день, коли мати купила їй книжку, першу, яку Алісія прочитала в своєму житті, – збірку віршів і легенд Ґуставо Адольфо Беккера. Вона пригадувала ті численні ночі, які провела при свічці, сподіваючись, що опівночі на порозі їхнього помешкання з’явиться органіст Маесе Перес [83], пригадувала, як прагнула ще раз потрапити до зачарованої крамниці книжок, де на неї чекали тисяча й одна історія, запрошуючи прожити їх. Можливо, у тому іншому, втраченому, житті Алісія стояла б зараз із другого боку прилавка, вкладаючи в руки покупцям книжки, записуючи назви й ціни до бухгалтерської книги й мріючи про подорож до Парижа з Даніелем.
Що ближче вона підходила до свого будинку, то більше її опановувало каламутне почуття злості, що затягувало Алісію до того темного, без дзеркал і вікон, закутка її душі, в якому вона мешкала. На мить Алісія уявила, як повертається до книгарні і стає перед цією дівчинкою з казки, цим янголятком із лагідною усмішкою,
Алісія спинилася на перехресті вулиць Авіньйон і Фернандо, за кілька метрів від свого під’їзду, й опустила очі. Її огорнуло почуття сорому. Вона майже чула, як у котромусь закутку її мозку Леандро сміявся над нею: «Моя люба Алісіє, дитя тіней, ти лише шкодиш собі, уявляючи себе принцесою, яка чекає в замку на повернення свого лицаря й бавить прегарних діточок, що весело підстрибують. Ми з тобою такі, якими є, і що менше дивимося в дзеркало, то краще».