Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 71)

– Тобі досить буде озброїтися здоровим глуздом.

– А в чому полягатиме моє завдання?

– У тому, що ти будеш моїми очима.

– Слухаюсь!

– Скільки тобі платять за місяць у тій крамниці?

– Мізер і ще трохи.

– Помнож на чотири й матимеш свою платню за тиждень. Плюс премії та бонуси. І я сплачуватиму твої щомісячні виплати за «веспу». Це для початку. Що скажеш, справедливо?

Приголомшений Фернандіто кивнув.

– Ви знаєте, що для вас я працював би задарма. Ще й доплачував би.

Алісія похитала головою.

– Забудь про задарма, Фернандіто. Ласкаво просимо до капіталізму.

– Хіба не кажуть, що він справжнє зло?

– Ще гірше. Тобі сподобається.

– Коли починати?

– Негайно.

28

Варґас схопився руками за живіт, неначе його зненацька колька взяла.

– Що ти розповіла тому голопуцьку?

– Його звати Фернандіто. І на голопуцька він геть не схожий. У нього рама майже як у тебе. А ще у нього є «веспа».

– Матір Божа! Тобі не досить ускладнювати життя мені, тепер ти ще й уплутала у свої махінації невинного хлопця.

– Про це і йдеться. Нам у цій справі потрібна невинна людина.

– Я гадав, що для цього ми маємо того дурника Ровіру, який, до речі, ходив за мною весь ранок. Хіба йому не за тобою доручили стежити?

– Може, він не такий дурник, яким здається.

– А цей Фернандіто? Для чого він? Свіжа кров для ванни графині Баторі? [85]

– Ти демонструєш щораз більшу ерудицію, Варґасе. Але ні, Фернандіто не повинен втратити жодної краплини крові. Хіба що поту.

– І сліз. Не думай, що я не помітив, якими лагідними очицями безголового ягняти він на тебе дивиться.

– А коли це ти його бачив?

– Коли ти його гіпнотизувала в кафе. Просто-таки королівська кобра і кролик.

– А я гадала, що за мною стежить тільки Ровіра.

– Я побачив вас, коли повертався з «Метробарни».

Алісія не стала більше допитуватися, лише невдоволено пробурмотіла щось стиха і налила собі білого вина в один із келихів зі свого вишуканого кришталевого сервізу. Посмакувавши перший ковток, дівчина сперлася на стіл.

– Забудь на якусь хвилю про Фернандіто й розкажи мені, як усе пройшло.

Варґас засопів і розвалився на канапі.

– Із чого почати?

– Спробуй із початку.

Варґас коротко розповів про свій візит до «Метробарни» і про враження, що лишилися після нього. Алісія слухала мовчки, походжаючи по кімнаті з келихом у руці й час від часу киваючи головою. Коли Варґас закінчив свою розповідь, дівчина підійшла до вікна і, спорожнивши келих, обернулася до поліціянта з виразом на обличчі, який неабияк його занепокоїв.

– Я ось що думаю, Варґасе…

– Боже, поможи нам.

– Усе те, що ти дізнався сьогодні про так вдало одруженого сеньйора Санчіса та його шофера, про сліди книжок Маташа, про адвоката Бріанса та родину Семпере…

– Не забувай про людину-невидимця, твого колишнього колегу Ломану.

– Я не забуваю. Річ у тому, що ми з тобою не встигаємо розплутувати всі ці ниточки. А вузол затягується дедалі тугіше.

– Довкола наших ший?

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Усі ці ниточки якимось чином пов’язані між собою. Що сильніше ми за них потягнемо, то ближчими станемо до розв’язку.

– Я гублюся, коли ти висловлюєшся метафорами.

– Ми просто чекаємо на хибний крок, оце й усе.

– То так ти розв’язуєш справи? Чекаючи на хибні кроки?

– Ефективніше зачекати на чиюсь помилку, ніж сподіватися зробити самим усе правильно з першої спроби.

– А якщо схибимо саме ми?

– Маєш кращу пропозицію? Я тебе уважно слухаю.

Варґас підняв руки на знак капітуляції.

– А цей Фернандіто? Що він робитиме?

– Він стане нашими очима там, де ми не зможемо бути. Ніхто не знає, хто він такий, і ніхто не очікує на його появу.

– Ти перетворюєшся на Леандро.

– Я вдам, що не чула цього, Варґасе.

– Вдавай, що собі хочеш. І як ти плануєш пожертвувати голопуцьком?

– Фернандіто стане стежити за Санчісом. Розподіл праці покращує продуктивність.

– Щось мені тхне тут якимось крутійством. А я? Яким буде моє завдання?

– Я думаю над цим.

– Ти думаєш, як позбутися мене знову.

– Не кажи дурниць. Коли це я таке робила?

Варґас пирхнув у відповідь.

– А крім думання, що ще ти плануєш робити? – запитав він.

– Присвятити більше часу й уваги родині Семпере, – відказала Алісія.

Цієї миті за дверима почувся якийсь гуркіт, неначе щось важке впало на підлогу, а по якійсь хвилі пролунав дзвінок.

– Ти чекаєш на когось? – запитав поліціянт.