Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 72)
– Відчини, будь ласка.
Варґас неохоче встав із канапи й пішов відчиняти двері. На порозі, тяжко відсапуючи, стояв розпашілий Фернандіто.
– Доброго дня, – сказав він. – Я приніс книжки для сеньйорити Алісії.
Фернандіто простягнув руку, вітаючись, але Варґас проігнорував його жест.
– Алісіє, тут твій хлопчик на побігеньках.
– Не будь такою ґарґарою і пропусти його.
Алісія підвелася й підійшла до дверей.
– Проходь, Фернандіто, не зважай на нього.
Побачивши Алісію, хлопець аж засяяв. Узявши коробку з книжками, він заніс її всередину.
– Дозвольте, я пройду. Де їх залишити?
– Ось тут, біля шафки на книжки.
Фернандо поставив коробку там, де показала Алісія, і глибоко відітхнув, витираючи піт, що крапав йому з чола.
– Ти всю дорогу ніс їх у руках?
Хлопець знизав плечима.
– Та ні, я привіз їх на моторолері. Але ж у цьому будинку немає ліфта…
– Яка самовідданість,
Фернандіто, не зважаючи на Варґасів сарказм, зосередив усю свою увагу на Алісії.
– Це дрібниця, сеньйорито Алісіє. Я звик доставляти покупки, коли працював у крамниці.
– Зрозуміло тепер, звідки усі ці м’язи. Варґасе, заплати йому.
– Що?
– Виплати Фернандіто аванс за його майбутню службу. І компенсуй витрати на пальне.
– За це маю платити я?
– Із нашого витратного фонду. Ти ж у нас скарбівничий. Тільки не кривися так.
– Як?
– Так, наче в тебе запалення сечового міхура. Ну ж бо, діставай гаманець.
– Слухайте-но, якщо це така проблема… – втрутився Фернандіто, який почувався невпевнено, спостерігаючи недобрий вираз на Варґасовому обличчі.
– Ніяка це не проблема, – заперечила Алісія. – Капітане?
Варґас засопів і вийняв гаманець. Діставши дві купюри, він простягнув їх Фернандіто.
– Ще, – прошепотіла Алісія.
– Скільки?
– Принаймні ще стільки ж.
Варґас дістав ще дві купюри і вручив їх. Приголомшений Фернандіто, який, либонь, за все своє життя не бачив такої суми, узяв гроші.
– Тільки не витрачай усе на цукерки, – буркнув Варґас.
– Ви не пошкодуєте, сеньйорито Алісіє. Щиро вам дякую.
– Слухай-но, парубче, взагалі-то, плачу тобі я, – нагадав поліціянт.
– Можна тебе дещо попросити, Фернандіто? – запитала Алісія.
– Усе, що завгодно.
– Спустись, будь ласка, купи мені пачку цигарок.
– «Рубіо амерікано»?
– Ти просто сонечко.
Фернандіто кинувся сходами вниз. Судячи зі звуків, він перестрибував через кілька сходинок за раз.
– Маєш тепер особистого прислужника, – прокоментував Варґас.
– Ти ревнуєш, – відказала Алісія.
– Ще б пак.
– А що це за картина? – запитала дівчина, показуючи на полотно, яке приніс Варґас.
– Я подумав, що вона буде гарно виглядати над твоєю канапою.
– Це твого нового товариша, улюбленого художника сеньйора Санчіса?
Поліціянт кивнув.
– Гадаєш, Санчіс – це наш колекціонер? – припустила Алісія.
Варґас знизав плечима.
– А цей шофер…
– Морґадо. Я вже зв’язався з центром, щоб мені надали про нього інформацію. Завтра матиму результати.
– Що ти про все це думаєш, Варґасе?
– Думаю, що подобається мені це чи ні, а ти, мабуть, маєш рацію. Вузол, чи що там іще, затягується дедалі тугіше.
– Щось не бачу в тебе впевненості.
– Тому що її нема. Щось тут не сходиться.
– Що саме?
– Коли знатиму, одразу скажу тобі. Але мене не полишає враження, що ми дивимося на все з неправильного кута. Тільки не питай, звідки я це знаю. Внутрішній голос.
– У мене таке саме враження, – погодилася Алісія.
– Ти розповіси про це Леандро?
– Щось мені треба йому розповісти.
– Якщо дозволиш пораду, я б на твоєму місці вилучив Фернандіто з кінохроніки.
– Я й не збиралася згадувати про нього.
Незабаром почулися кроки згаданого персонажа, який чимдуж збігав сходами нагору.
– Ну ж бо, відчини йому. Та будь трохи привітнішим. Йому потрібен приклад справжнього чоловіка, щоб вирости у щось путнє.